Чоловік і жінка, Ізмаель Іво та Марсія Гайде. Він - зірка театру танцю, вона - прима класичного балету.

Що їх об'єднує? Одвічна тема кохання у варіанті любовних стосунків леґендарних Трістана й Ізольди, образи яких у власному діалогічному трактуванні митці втілюють у балетній виставі за мотивами опери Ріхарда Ваґнера.

Ізмаель Іво, бразилієць за походженням, навчався танцювальної майстерності у Нью-Йорку, "приїхав шукати сучасний танець до Німеччини" й створив у партнерстві з Марсіею Гайде і "Театргаузом" м.Штутґарта пристрасну розповідь про кохання, представлену врешті й українському глядачеві продюсерською аґенцією "Мистецьке березілля" за спонсорської підтримки "ВАБАНКУ" в рамках Міжнародного арт-проекту "Ґранди мистецтва".

Твір видатного німецького композитора, написаний 1859 року, слугував сучасним танцівникам, з одного боку, джерелом натхнення, з другого, матеріалом актуалізації, привнесення нового бачення. Насамперед це виявилося у символічному зникненні з автентичної назви єднального сполучника "і" - у постановці "Театргаузу" вона звучить "Трістан Ізольда". Така зміна зумовлена цілком відмінним від класичної версії леґенди внутрішнім, змістовим наповненням вистави: ідеалізоване "чисте кохання" трансформоване в ній у показ усієї гами почуттів від захоплення до неминучого розчарування.

- Ідеєю вистави було звести до мінімуму і музику, і рухи у спеціально вигаданій мові сучасної хореографії, натомість повніше передати емоції. Ми намагалися показати, що кохання - дуже ризиковане, складне й глибоке почуття, в якому раніше чи пізніше неодмінно постає питання: "Чи варто йти поруч і надалі?" - коментував видовище на попередній презентації надзвичайно експресивний та артистичний Ізмаель Іво, не тільки актор, а й хореограф. - Для того, щоб відтворити любовну історію на емоційному рівні - від першого погляду через освічення до розчинення у непорозуміннях, з опери Ваґнера було обрано тільки одну тему "Смерть Ізольди". Вона обігрується у декількох музичних виконаннях із відповідним наростанням сили: фортепіанному, струнному й наприкінці класично ваґнерівському. А між ними - провалля тиші, де є тільки почуття і погляд, втілені в русі. Вистава не має "happy end'y", але у глядача залишається відчуття: найважливіше те, що двоє на сцені по-справжньому любили одне одного".