Боротьба добра і зла, яка в масовому кіно набуває звичної для глядача форми атракціону, має сувору упорядкованість, виправдання, канон: зло має бути покаране. Фільми «румунської нової хвилі» в традиціях авторського кінематографа перевертають цю парадиґму і зіштовхують глядача з тим, про що він звикає не думати. У випадку з Кристіяном Мунджіу і його увінчаним Золотою гілкою у Каннах 2007 року фільмі «Чотири місяці, три тижні і два дні» все ще складніше. Глядач цілковито розгублений, глядач нічого не розуміє, глядач схожий на кошеня, яке мокнули мордочкою в молоко. В нього від фільму неприємний осад: перемогло зло? І навіщо все це сталося?

«Ти мені не допоможеш?». «Я подивлюся, що можна зробити». Дві невиразні репліки з діалогу головних героїнь – реприза основної сюжетної лінії фільму – зазвучать небаченим трагізмом. У понурій Чехословаччині 87 року Габі вагітна і хоче зробити аборт. Про підтримку вона просить свою подругу Отілію, яка, давши слово допомогти, не тільки стане співучасницею злочину («А це вже, панночко, від п’яти до десяти», -– авторитетно скаже бувалий лікар Бебе). А й, аби врятувати її від небажаної вагітності, віддасть саму себе, свою честь. Головне запитання фільму в тому, навіщо Отілія робить це. Недидактичну, ненав’язливу відповідь режиссер дає в мінімалістськи точній формі: троє головних героїв, три місця дії і один день, в якому вона триває. Відсутність монтажних склейок, «жива камера», що залучає глядачів у простір фільму, роблячи їх свідками, зводить нанівець кінематографічність: ми не побачимо нічого ззовні, тільки життя.

Зіштовхуючись із побутовим злом, неминучість якого так само безпросвітна і звична, як і сірий ранок в гуртожитку, героям знову і знову доводиться робити життєвий вибір. Точніше, одній із них. Отілія могла б залишити Ґабі (Ґебіцу) щоразу, коли тій потрібна допомога – щоразу, коли вона знову щось забуває, помиляється, здійснює черговий вчинок. Але Отілія знову позичає гроші, забирає фен у Петранелли, бронює готель, іде на зустріч з лікарем, який її не чекає, переконує його приїхати в готель і погоджується на умови оборудки, які він диктує: «Зараз я вийду, а ви вирішите, хто буде першою». Золоті рибки безпомічно плавають в акваріумі. «Нічого з ними не станеться», – каже Отілія. Розумна, раціональна Отілія. Чому її вчинок такий не раціональний?

«Я попросила вас за Фріду тільки тому, що мала необережність подати їй тверду надію», – сказала колись Маргарита Воланду – втіленню усього зла світу. «Мені треба йти до Аді. Сьогодні день народження його матері. Я обіцяла», – втомлено каже Отілія, яка щойно зазнала зґвалтування. Подолання зла, яке вона здійснює своїм вчинком (завдяки її згоді на насильство, Гебіце роблять аборт), не розриває його коло безвиході, її вчинок не рятує ні її, ні подругу від занурення в страшний бруд. Її перемога лише в тому, що кожний новий удар не робить її жорсткішою, злішою – вона залишається собою. Вона плаче в трамваї, але її крок, як і раніше, рішучий, вона, як і раніше, непокірна долі й готова до її ударів, які може спрямувати на неї життя. «Тобі краще не думати», – з гіркотою кидає вона Гебіце, яка виправдовується. «Ми могли б усе зробити інакше. Але тепер це не має значення», – каже вона потім і віддає Гебіце останню цигарку і поправляє подушки. «Тобі зручно?», – в цьому запитанні знову, як і раніше, тривога і біль.

Зло торжествує. Буденність і звичність його обличчя, блискуче втілена у грі Влада Іванова (Бебе), не залишає глядачам сумнівів. Закони, правила гри Бебе виправдані життям, зрозумілі, піддаються поясненню. «Я ризикую свободою, а в мене, розумієте, сім’я, дитина. Тож якщо я буду добрим і допоможу вам, ви теж маєте бути добрими до мене, адже я маю рацію? Я ж правильно усе розумію?». Осквернених згодою Габі й Отілію принизили й зганьбили. Сотворене ними зло (Бебе холоднокровно уточнює, що після п’яти місяців судять вже за вбивство, а не за аборт) замикає страшне коло. А нове страждання так їх приголомшує, що вони вже не знають, що творять. Плаче за втраченою дитиною Ґебіце, й не тому, що вона готова плакати за всім… за інерцією.

Ось він, новий реалізм, такий, яким він є. Мистецтво сильних – без надії на прощення. Життя, охоплене неминущим колом зла. У фільмі Мунджіу немає надії на просвітлення. Яка надія в цьому світі кричущих барв, контрастів, де в останньому кадрі білі руки подруг завмирають на столі в ресторані, в сусідньому залі якого – п’яне весілля… Перемога нового реалізму й фільму Мунджіу – в силі і доброті, яка розкривається в людині, змушеній жити в цьому страшному світі. Людина ця може (і навіть повинна) бути непомітною, успіх її спроб змінити світ приречений здаватися сумнівним. Перемога нового мистецтва над старим, яке зневірилось у всіх істинах, – уже в тому, що такий герой існує, і за кожною його спробою до дії, нехай і невдалою, наставатиме нова.