Коли, на жаль, уже згадуєш Великого Майстра і Людину, яка так істотно вплинула на твоє життя і долю, - виникає багато епізодів з його фільмів, книжок, сценаріїв, живопису, малюнків, інсталяцій. Виникає багато епізодів і епізодиків нашого спілкування за сорок років знайомства. І парадокс: насамперед згадуєш себе, своє відчуття цієї Людини й Майстра. Свої імпресії... Як, де, коли...

Епізод перший.

Так склалося, що перший свій фільм «Прощавайте, голуби!» Юрій Іллєнко, як оператор-дипломник, знімав у Києві, а деякі епізоди, - на вулиці Кудрявській за сто метрів від будинку моїх батьків, де народились я, мій брат, мій син...

Через декілька років, знову потрапивши до Києва, уже назавжди, як оператор-постановник «Тіней забутих предків» і запрошений моїм батьком до нашої гостинної оселі,- сказав: «Маячня якась - я ж тут починав...». Ось так я вперше побачив Юрія Іллєнка.

Травень 1963 року. Мама сказала: «Тато іде в кіно». Що звучало наче - «Війна». Так драматично і з острахом. Руйнувався звичайний ритм нашого сімейного життя... Починався новий світ - назва йому «кіно». Йшов підготовчий період. Мене, десятирічного хлопчика, батько брав з собою на студію. Там я побачив С. Параджанова, Ю. Іллєнка, Л. Кадочникову, напруженого, який ще не вірив у своє щастя, Івана Миколайчука. Все тільки починалося. Знайомства, розмови, прогулянки весняним Києвом. Задираючи голову, було дуже цікаво дивитися на цих великих дядечок і прекрасних тіточок, відчувати їхню піднесену знервованість, як вони приглядаються один до одного, тому що мало були знайомі, тому що кожен був (за вже пройденим шляхом) здатний на подвиг - збиралася команда. Все було непевно, красиво, як буває наприкінці весни в Києві. Зі щирістю, піднесеністю, надмірністю і буйним цвітінням... Красива молода пара -Кадочникова й Іллєнко - справила неабияке враження на київського хлопчика, вони були такими «столичними», «московськими» несхожими на нас, киян. І розповіді про їхні перші успіхи - «Соврємєннік», «Венеційський фестиваль», «Уліца Ньютона, дом номер одін». Запах незвичайних Ларисиних парфумів і скрип шкіряної куртки Юрія приголомшували. Здавалось - це люди з іншої цивілізації... Ось це і є кіно!

Моя мама з молодшим братом поїхали до Канева, де батьки знімали на літо хату. Батько відвів мене до студії - ішли проби акторів. Мене перевдягли в гуцульські строї - пробувати на малого Івана. Знімав Олександр Антипенко, тоді студент, у майбутньому видатний кінооператор. Усім я сподобався, хоч Параджанов і сказав: «Не народний тип». Та й мама була проти - треба було готуватися до художньої школи.

Якось мій батько запросив своїх майбутніх друзів до нашої домівки. Жили ми тоді з ним удвох. По-парубоцьки. Спокійно поговорити про майбутній фільм, показати перші начерки, ескізи,розробки. Розповісти про Карпати, де до того ні Параджанов, ні Іллєнко не були. Про ті місця, де батько бував і які добре знав. Про гуцулів, про своє бачення їхнього світу, їхньої філософії буття...

Всю ніч тривала та зустріч за келихом доброго вина. Стомившись, я - десятирічний хлопчик - заснув на канапі, що щільно прилягала до стола, за яким сиділи дорослі. І крізь сон чув їхні глухі голоси й гупання склянок і рук об стіл. Багато років по тому, згадуючи цю ніч, я зрозумів: мені навіки вбили в голову те, що потім стало називатися «українським поетичним кіно».

А потім почалося освоєння Карпат. Вибір натури - батько з Іллєнком літали вгору на гвинтокрилі. Кіньми добиралися в місця, куди тоді інакше було не дістатися. Мій батько полюбив Іллєнка по-братськи, захоплено, щиро і на все життя. Як полюбив усіх, із ким тоді довелося працювати над фільмом, назва якого - «Тіні забутих предків».

На зйомках, процес яких так добре і багато описало чимало талановитих людей, я теж був присутній, але мені було одинадцять років. Мені було холодно, інколи - голодно і дуже цікаво. Я багато чого не розумів: що відбувається, як. Розумів одне - оце життя! Це вам не Київ з його п'ятим класом художньої школи, де треба малювати кубик, а він виходить кривим...

Мені тоді здавалося, що фільм робить Юрій Іллєнко. Не режисер, який щось кричить, свариться і командує, малює афинами на промокашці та скуповує хутро у гуцулів. Не мій батько, якого я дуже жалів, бо він весь час щось добудовує, дофарбовує зі своєю командою, а ночами малює розкадровки. А після зйомок повертається в промерзлій вантажівці карпатськими дорогами, бо іншого транспорту художникам «не положено».

А Юрій Іллєнко з молодою бородою, прекрасною Ларисою (головною Актрисою), зі своєю операторською групою, що складалася з міцних, бородатих і красивих хлопців, приїздили на «газиках» і «камервагенах», виносили апаратуру (згодом легендарний «Конвас»), штативи якісь, крани, рейки. Відразу починало вирувати на майданчику життя. Гули «діги», від яких ішло тепло, таке бажане в холод. Зявлялося «нереальне» світло. Потягнувся запах - сморід димових шашок...

Тільки тоді й Карпати, й гуцули, й Іван із Марічкою, і Палагна з Мольфаром ставали «кіно»!

Я дивився на Юрія Іллєнка, як на чародія. Сильний, стильний, напружений, іронічний, що відчуває свою силу. Відчайдушні трюки операторської майстерності.

І Новий рік на Дземброні, з ракетними феєрверками, лижами, купаннями в снігу. І перше непорозуміння між майбутніми «майстрами світового кіно». Їхні образи, суперечки, дуелі. Батькові сльози.

А потім - сльози перемог уже зробленого фільму. Квартира С.Параджанова на площі Перемоги. Знаменита премєра «Тіней» у Києві...

Все це Історія, побачена хлопчиком. І в цій Історії - безліч історій та епізодиків моїх особистих, що назавжди ввійшли в мою свідомість і моє життя.

Епізод другий

Початок літа 1967 року. У нас у гостях Юрій та Лариса. Розповідь про новий фільм. Як же я любив і люблю слухати, як режисери розповідають про задуми свого майбутнього кіно...

А Юрій Герасимович робив це натхненно, артистично. Як він робив усе у своєму житті.

Раптом каже батькові: «А позич мені сина на літо». Батько й позичив: для друга не шкода

Так я на три місяці опинився в знімальній групі фільму «Вечір на Івана Купала».

Розкішні Бучаки, величні пагорби, неймовірний Дніпро з косами та затоками, безкрайня далечінь, одинокий вітряк, яри, степи, ліси. І сади, сади, сади, буяння зелені та літа. Україна...

Юрій з Ларисою мешкали в маленькій мазанці над крутим яром. У садку, під старою грушею, розбили намет, у якому жили ми з Михайлом Іллєнком, тоді вже студентом ВДІКу. Ну, а я - школяр. Мишко проходив режисерську практику, а я був «напохваті» у художників-малярів. Розписували хати «потьомкінської дєрєвні», розмальовували «ружами» білого панського коня, фарбували корів у різні кольори, коней фарбували в золотий колір. І пшеницю - теж у золото.

Фарбували гори й пагорби, змішуючи зелений колір українського літа, посипаючи його тирсою з ультрамарином, а подекуди і спалюючи траву на пагорбах.

Знімався у масовці, де доведеться.

Там, де Іллєнко, - там KIНO!

Уперше я бачив, як світ навколо перетворюється зусиллями режисера. Здавалося, цей світ творився легко, невимушено. Нескінченні задумки, що часом і не втілювалися, бо зявлялися нові ідеї. Феєрверк таланту всієї групи, членом якої я себе наївно уявляв, породжував комплекси бажання бути таким же талановитим, невимушеним, щасливим своїми здібностями, і - творити, творити. Це було щасливе виховання «на натурі».

Жити і працювати серед таких людей, де цар і бог в одній особі - Юрій Іллєнко.

Все навколо було так красиво й талановито - і люди, й природа, і Гоголь, що здавалося - так має бути завжди й до скону...

Знову, повторюю, пишу про свої відчуття того часу. Знаю, як усе те талановите і природне давалося важко й тоді, й потім. Знаю і долю фільму - найкращого фільму за Гоголем. Найкращого, бо вперше Гоголя було прочитано українцями про Україну, а не малоросами про Малоросію. Та ще й так, як це зробив Юрій Іллєнко. Тоді в цій країні фільмові ставало важко...

Але коли ти підлітком живеш серед такого світу творчості, любові й краси земної, то й не помічаєш ані камінців гострих під босими ногами, не боїшся Дніпра, що раптом зробився чорним, коли опиняєшся посеред нього на маленькій яхті (бо ж за кермом Юрій Іллєнко...).

І тоді світ «натуральний» і світ «роблений», фантастичні перетворення режисерської уяви народжуються в твоїй присутності, а інколи й без твоєї допомоги. Ти розумієш, що так і мусить бути: перетворений світ стає мистецтвом.

Так Юрій Герасимович на своєму досвіді виховував у мені «комплекс» - можливість творчого перетворення реальності у свій світ. Комплекс - насамперед бути собою. Вірити собі, боротися з собою і - не здаватися.

Благословенне літо в Бучаках

Епізод третій,

Минуло тридцять три роки...

Змінився світ, змінилася країна, змінилися ми всі, хто залишився в живих, бо пошесть «безчасся» вбила дуже й дуже багатьох із найкращих, найталановитіших, красивих... Після трирічного «заслання» до Іспанії, пізнавши абсолютний крах і втрату всіх моїх картин, я опинився в Києві - сірому, млявому, чужому. Треба було готувати ювілей батька, знесиленого довгою боротьбою з хворобою. За своє життя він не мав жодної персональної виставки. От він зі мною її і робить - першу за мого життя й останню за свого. Декілька місяців ми сиділи в його майстерні, перебираючи сотні ескізів, начерків, малюнків, варіантів. І згадували, згадували...

Я розумів, що це - прощання і введення мене в ранг «наступника». Було сумно...

І був ювілей, і виставка, і все, що буває на таких заходах...

Під час цього ювілею зустрілися люди, які творили українську культуру впродовж сорока років. Зустрівся і я з Юрієм Герасимовичем. Давно не бачилися. Дуже давно. Він розповів, що батько показував йому фото моїх іспанських картин. Він був єдиним, кому батько їх показував.

Юрій Герасимович каже: «Починаю «Мазепу». Підеш до мене художником?». Я відповів, що не маю досвіду роботи художником-постановником. В якій ролі мене запрошено? «В ролі Сергія Якутовича, а там - розберемося». Розбиралися ми в моїй майстерні. З Юрієм Герасимовичем, Сашком Даниленком та Володею Фуриком. Слухали, читали сценарій, фантазували. Деякі принципові речі вирішили.

Потім я робив ескізи - пошуки простору, стилю, персонажів, історичного антуражу. З часом, принісши все, що я напридумував і зробив, я побачив, що Юрій Герасимович здивований моїми пропозиціями, але зворушений їхнім обсягом.

Тоді він виклав свої. А Юрій Герасимович - блискучий художник. Склавши все докупи, почали обговорювати це разом. Першим треба було зробити величезний плафон до сцени «Страшний сон Петра Першого». Я сів писати цей величезний плафон. Юрій Герасимович часто заходив до моєї студійної майстерні: дивився, мовчав. А потім каже: «Випилюй всі ці фігури, бо я не знаю, що з цим робити». Я тоді співпрацював із компанією «Театрон», яка, до речі, потім виготовила всі ті дива і чуда, що називаються «образотворчістю» цього фільму. Тяжко зітхнувши, я попросив їх випиляти фігури і викинути те тривожне «золоте» небо, що було основою плафону, його простору. А наступного дня він каже: «То що, знайшли ми рішення?!». Вперед! Лише вперед! І почалася феєрична праця. Кожного дня зранку ми з Юрієм Герасимовичем зустрічалися біля дверей моєї студійної майстерні й обмінювалися тим, що навигадували вночі. Робота кипіла, «Театрон» гарував на повну...

Наближалися натурні зйомки. Все треба було підготувати у вкрай стислі терміни. В цей час помер мій батько. Вже вкрай слабий, він попросив, щоб я відвіз його на студію. «Що ви там робите, адже те, про що ти розповідаєш, у кіно неможливо»...

На похороні батька я згадав, як я був свідком народження «українського поетичного кіно». Зрозумів, що минуло стільки часу, і я стою поруч із останнім із могікан, який творить нове кіно, нову образно-пластичну форму.

А стояти в його відчайдушній боротьбі і працювати з ним поруч - гонорово і шляхетно. І я мушу це зробити, заради памяті тих, кого люблю, врешті-решт заради себе, і (прошу вибачити за надмірний патос) - заради Вітчизни, яка мляво і здивовано оглядалася довкола, не розуміючи, що робити з Незалежністю, що раптом звалилася на неї. І я зрозумів, що це - Доля...

І пішла робота. Велика робота. Для мене - вперше. Такої напруги творчої енергії я ще ніколи не відчував, і, здається, вже не відчую. Як кінгстони підсвідомості відкрилися. Звісно, всього, що робилося і виготовлялося там, у майстернях на студії, одразу на свіжу руку, інколи було забагато. Та обєкти переходили в інші сцени, ставали іншими обєктами. Вечорами я читав «Театрону» «Парадигму кіно», сценарій «Молитви»... Між собою ми шанобливо називали Юрія Герасимовича Майстром...

У наших майстернях вирували шалене життя плюс творчість. Майстер приходив до нас зі стосом якихось креслень, конструкцій, які він вигадував. Я дивився на нього, і в усіх сценах бачив італійське Відродження,- «Майстер і майстри»: Леонардо да Вінчі в майстерні показує креслення свого птахолету...

А Майстер казав нам: «Прийшов підзарядитися Вашою енергетикою...».

І цей вислів тішив усіх нас.

Як художник я особисто був вільним і щасливим. Майстер говорив, що треба зробити атмосферу творення барокового твору, наче глядач перебуває всередині його. Звідси й фантасмагоричність композиції та «уявні» декорації та просторові об'єкти. Ми творили не імітацію, а, мали надію, - мистецтво. Я не памятаю, як ішли ті чи ті зйомки, бо весь час малював. І на знімальному майданчику, і в студії, і в павільйоні, і в полі, і на воді...

Коли, стомлений, поскаржився Майстру, що не знаю, як це робити, як це вигадати, він відповів: «Якби ти знав, я б тебе не запросив. Думай, Сергію, думай!».

І яке щастя було, коли Майстрові насправді подобалося те, що ми зробили. Як він починав гратися з цим обєктом чи декорацією. Приміряти їх до сцени, що мала зніматися. Найдорожчий для мене такий його вислів: «Все готово. Так, забирайте в Якутовича пензля - будемо знімати кіно!..».

Не буду теоретизувати з приводу самої стрічки. Це не мій фах. Я ж був усередині.

Не буду торкатися болю і відчаю під час несприйняття громадськістю цього «захованого» фільму. Не можу навіть уявити, що відчував Майстер у цей час.

Памятаю, як на перегляді «Молитви...» в Києво-Могилянській академії під час завершення моєї персональної виставки сиділи мовчки серед моїх робіт і слухали «тишу» з залу, де йшов перегляд і сиділи спудеї - майбутнє...

І Майстер сказав: «Знаєш, якщо мовчать і дивляться може, й розуміють. Є надія.»...

Це абсолютно авторський фільм, і я радий, що був потрібен Майстрові під час здійснення цього фантастичного явища, що отримало назву «Молитва за гетьмана Мазепу».

Я щасливий з того, що виправдав надії, покладені на мене Великим Майстром, якого можу тепер сміливо називати Вчителем. Людина, що знала мене хлопчиськом, підлітком, а потім уже й п'ятдесятирічною людиною, раптом запросила мене на здійснення свого особистого подвигу, відкрила приховані творчі можливості й дала їх здійснити. Ми рідко зустрічалися в повсякденні. Але коли зустрічалися, то починали розмову так, ніби перервали її вчора...

Усе попереду.

P.S. Ніколи не забуду, як під час зйомок «Тіней» знайшли дивного лірника. Це був літній чоловік із величезною чорною бородою і довгим волоссям, схожий на етюд В. Сурикова «Утро стрелецкой казни». Такий персонаж для Карпат нетиповий. Одягнений в неймовірно брудну шинель на голе тіло, на босих ногах - подерті черевики. Сів він на ґаночку біля хати Сорюків, де мешкав С. Параджанов. Звукорежисер увімкнув магнітофон, і тоді лірник чи то простогнав, чи проплакав ту пісню, що звучить перед фіналом фільму, коли Іван іде з розрубаною головою через згарище, востаннє...

Світило скупе карпатське сонечко. Всі стояли приголомшені почутим. Сергій Параджанов, Юрій Іллєнко, Іван Миколайчук, Георгій Якутович... «Коли були люди Великани - тоді горами ста-а-а-ли...».