4. Ще раз про ви­хо­ван­ня ак­торів

Крім ху­дож­нь­о­го керівни­ка кур­су на­род­но­го ар­ти­с­та УРСР В.І. Івчен­ка, який при­лу­чив нас до таємниць ак­торсь­кої му­д­рості, крім стар­шо­го ви­кла­да­ча О.М. Ста­ро­ду­ба, ко­т­рий роз­кри­вав хи­т­рощі на­шо­го ре­мес­ла та М.І Яре­мен­ка (він учив во­лодіти сценічним сло­вом), у нас бу­ли й інші ви­кла­дачі. З ве­ли­кою вдячністю зга­дую І.С. Ра­довсь­ку, яка, ви­кла­да­ю­чи російську літе­ра­ту­ру, од­но­час­но вчи­ла нас ак­торсь­кої май­стер­ності, вчи­ла мис­ли­ти не шаб­лон­но, довіря­ла як за­в­т­рашнім твор­цям. Ад­же це так важ­ли­во - хто має спра­ву з май­бутнім мит­цем.

Ще при­клад. Н.В. Яригіна ви­кла­да­ла у нас хо­рео­графію, вчи­ла тан­цю­ва­ти. Але в тім то й річ, що вчи­ла во­на не тан­цю­ва­ти, а мис­ли­ти. Мис­ли­ти пла­с­ти­кою, ру­хом, тан­цем. Ска­жу ще про од­но­го улюб­ле­но­го вчи­те­ля, ко­т­рий завжди по­зи­чав нам гроші у так зва­ний «страс­ний тиж­день» (так ми на­зи­ва­ли дні пе­ред сти­пендією). І лю­би­ли ми йо­го не тільки за те, що він ви­ру­чав нас, а за те, що ви­кла­дав один з най­серй­озніших пред­метів - філо­софію, а пе­ред семіна­ром зна­хо­див кілька хви­лин і співав з на­ми улюб­ле­них пісень на всю ау­ди­торію. Семінар потім про­хо­див у нас, як свя­то.

Так от. Він завжди по­зи­чав, але при цьо­му не­одмінно пи­тав:

- Навіщо?

Всі бре­ха­ли од­на­ко­во:

- На їжу.

- Тоді не дам,- ка­зав Я.П. То­ка­рен­ко.- Це ж до­б­ре, ко­ли сту­дент го­лод­ний. Він тоді дер­зає. Бо ко­ли сту­дент си­тий, він хо­че спа­ти. А це ви за­вше встиг­не­те...

І все-та­ки по­зи­чав гроші, бо мав на увазі іншу ситість та інший го­лод. Але фра­за ця до­б­ре-та­ки вріза­лась у пам'ять, бо зга­дується й досі. Ро­ки ми­на­ють, і час від ча­су хо­четь­ся по­ти­хень­ку «за­сну­ти». І тоді я ха­па­юсь за го­ло­ву і зга­дую вас, Яко­ве Пав­ло­ви­чу. І пи­таю се­бе: не­вже наївся, не­вже не му­чить го­лод? Той свя­тий го­лод твор­чості, до праці, до ру­ху!?

Ні, Яко­ве Пав­ло­ви­чу! І сто років ще ні!

5. Про ре­жи­серів

По­при наші ак­торські скар­ги на ре­жи­серів, ска­жу, що ці митці ду­же схожі на нас. Звісно, се­ред них є більш і менш об­да­ро­вані. У цьо­му - при­чи­на всіх конфліктів та про­блем між на­ми. Або ми зна­хо­ди­мо спільну мо­ву з ни­ми - або ні. Їм теж не мед з на­шим бра­том - ак­то­ром, з на­ши­ми ха­рак­те­ра­ми, тем­пе­ра­мен­та­ми, з про­фесіональ­ною впертістю. Ми му­си­мо їх лю­би­ти, бо це наші по­бра­ти­ми, бо, як ми вже ка­за­ли, ре­жи­сер на­ро­див­ся і виріс з ак­то­ра.

Це бу­ло дав­но. А сьо­годні ре­жи­сер - то ве­ли­кий «будівни­чий», «ге­не­раль­ний кон­ст­рук­тор» кар­ти­ни, од яко­го за­ле­жить успіх чи не­успіх ек­ран­но­го тво­ру. Оскільки фільми -своєрідні спо­ру­ди ча­су, тре­ба пиль­но при­див­ля­ти­ся, що са­ме зво­дить цей «будівни­чий»: фільм-ко­мо­ру чи фільм-па­лац. Є ще фільм-со­бор, а є і фільм-універ­си­тет. Звідси й місце ак­то­ра у ре­жи­серській спо­руді. Чи ти зна­хо­диш­ся у фільмі-ха­тинці, де жи­веш, аби тільки жи­ти, а чи у фільмі-універ­си­теті, де місце твоє - на ка­федрі про­фе­со­ра. І тут, зви­чай­но, го­ло­вне - по­ро­зуміння, яке мо­же бу­ти тільки між од­но­дум­ця­ми, справжніми твор­ця­ми. Бо й нам, ак­то­рам, мож­на за­ки­ну­ти: чи ро­зуміємо ми, що на­ша осо­бистість, твор­че об­лич­чя - це хроніка сво­го ча­су? І наскільки важ­ли­во знай­ти, ви­ро­би­ти це об­лич­чя, як на світан­ку ра­дянсь­ко­го кіно знай­ш­ли йо­го Ігор Ільїнський, Ми­хай­ло Жа­ров, Ам­вросій Бу­ч­ма, Сте­пан Шку­рат та інші ви­датні ак­то­ри.

Ця ак­торсь­ка пле­я­да яс­к­ра­во свідчить, що ті фільми-спо­ру­ди, які вже ста­ли історією, ство­рю­ва­ли­ся са­ме за­вдя­ки зга­даній до­б­ро­зич­ли­вості й му­д­ро­му по­ро­зумінню ак­то­ра та ре­жи­се­ра.

(...) От­же, до­б­ро­та має бу­ти взаємною! Лю­дяність - теж взаємною! І та­лант потрібен взаємний ре­жи­се­рові й ак­то­рові для та­кої ве­ли­кої спра­ви.

6. Про натх­нен­ня та інше

(...)

Ніхто вже те­пер не памятає про ті ча­си, ко­ли у ак­то­ра, який прий­шов на зйом­ки, пи­та­ли:

- У вас натх­нен­ня сьо­годні є?

Про це вже ніби смішно пи­та­ти, бо ви­роб­ництво є ви­роб­ництвом, а план - пла­ном. Але ви­роб­ництво не мо­же бу­ти завжди ор­ганізо­ва­не так, як то­го хо­четь­ся, бо не­спро­мож­ний ще наш ди­рек­тор студії до­мо­ви­ти­ся з «не­бес­ною кан­це­лярією», аби бу­ло сон­це, ко­ли во­но потрібне. І натх­нен­ня нам уже ніби не потрібне, то­ва­риші адміністра­то­ри! У нас є дип­ло­ми, які га­ран­ту­ють вам на­шу про­фесіональність за будь-якої по­го­ди...

А як же все-та­ки з натх­нен­ням? Тре­ба йо­го ство­рю­ва­ти, по­чи­на­ю­чи з студійно­го гар­де­ро­бу. І ор­ганіза­то­ри ви­роб­ництва про це му­сять дба­ти по­всяк­час.

Май­же щод­ня нас, ак­торів, за­про­шу­ють на творчі зустрічі в шко­ли, ву­зи, підприємства. У нас є гро­мадсь­ка ро­бо­та в Спілці кіне­ма­то­графістів. Ми - чле­ни різних правлінь, рад, ко­легій і комісій, ми шеф­ст­вуємо і навіть чер­гуємо в на­ря­дах на­род­них дру­жин. Їзди­мо від Бю­ро про­па­ган­ди кіно­ми­с­тецтва у відда­лені об­ласті, се­ла, рай­о­ни, кол­го­с­пи, за­во­ди. Де тільки не бу­ваємо!

Це до­б­ре, що нас так люб­лять і що ми завжди відгу­куємо­ся на за­про­шен­ня. Але чо­му дорівнює ко­ефіцієнт ко­рис­ної дії в цих бігах? Що він дає гля­да­чам і нам, ак­то­рам? Вже, ма­буть, ми­нув той час, ко­ли нас, ак­торів, про­сто ви­во­ди­ли на сце­ну, і ми роз­повіда­ли смішні ви­пад­ки з кіно­жит­тя.

(...) Якось під час пе­ре­бу­ван­ня кіно­ек­с­пе­диції в од­но­му за­кар­патсь­ко­му селі до ме­не звер­нув­ся ди­рек­тор шко­ли з про­хан­ням ви­с­ту­пи­ти пе­ред стар­шо­клас­ни­ка­ми. Я по­го­див­ся.

- Але,- за­стеріг він,- це бу­де не та­ка зустріч, до яких ви звик­ли: ве­с­ти­ме­те відкри­тий урок з ук­раїнської літе­ра­ту­ри в де­ся­то­му класі.

Я зди­ву­вав­ся, але прий­няв про­по­зицію з радістю. Го­ту­вав­ся до уро­ку ре­тель­но, за про­гра­мою. Пе­ред уро­ком по­ста­вив шко­ля­рам умо­ву: чим цікавіше і швид­ше бу­де роз­ка­за­но ни­ми ма­теріал, тим більше ча­су у них за­ли­шить­ся на їхні за­пи­тан­ня і мої відповіді про кіно.

Я вже де­сять років зустріча­ю­ся з кіно­гля­да­ча­ми, але та­кої ціка­вої і ко­рис­ної зустрічі, як у цій школі, не при­га­дую.

7. Ак­тор і гля­дач

То найцікавіша для ме­не про­бле­ма. (...) Тут хо­четь­ся на­га­да­ти відо­мий факт з жит­тя А.П. Че­хо­ва. Якось йо­го за­про­си­ли на ви­с­тав­ку мод­но­го ху­дож­ни­ка-фу­ту­ри­с­та. На­товп пла­кав від за­хоп­лен­ня і не­терп­ля­че че­кав, що ска­же з при­во­ду не­зро­зумілих плям на «по­лот­нах» Ан­тон Пав­ло­вич. Че­хов скром­но відійшов убік і ска­зав, що йо­му жод­на «кар­ти­на» не по­до­бається. На­товп ох­нув від об­ра­зи, а кмітли­вий фу­ту­рист підняв ру­ки і ар­ти­с­тич­но (бач­те, і тут не обійшов­ся без цьо­го сло­ва!) ви­гук­нув:

- Не об­ра­жай­тесь, па­но­ве! Ан­тон Пав­ло­вич всьо­го-нав­сь­о­го пись­мен­ник і не мо­же оціни­ти тон­кощів жи­во­пи­су.

Че­хов на це відповів:

- Я у своєму житті не зніс жод­но­го яй­ця, але смак яєчні оцінюю кра­ще від будь-якої кур­ки.

Та­кий сьо­годні й наш гля­дач. Він виріс! Він став освіче­ним, ви­мог­ли­вим, але до­б­рим на­шим суд­дею. І з ним тре­ба бу­ти на «Ви».

Я от­ри­мую сотні листів з при­во­ду кож­ної своєї ролі і щас­ли­вий, що Ви, шановний глядачу, не байдужі до мене. Даруйте, що не на всі листи відповідаю:повірте, це просто неможливо. Але я низько Вам вклоняюсь за них, вони допомагають мені жити і працювати.

("Новини кіноекрану".1974,№1 - С.4-5)