«Пер­ша сце­на, яку ви­па­ло зігра­ти Іва­ну в ве­ли­ко­му кіно, бу­ла сце­на моління за душі по­мер­лих. На Свят-Вечір. То бу­ли так звані кіно­про­би до фільму «Тіні за­бу­тих предків». Амо­ральність тих кіно­проб, за­раз ска­за­ли б - ка­с­тин­гу, по­ля­га­ла в то­му, що на про­бах не бу­ло ре­жи­се­ра, а в ка­мері не бу­ло плівки. Ми не хотіли ви­т­ра­ча­ти плівку на по­рож­няк, бо в нас бу­ло вже за­твер­д­же­но ак­то­ра з Моск­ви на роль Іва­на Палійчу­ка - Ге­ну Юхтіна. Ак­то­ра по­бу­то­во­го, з ли­цем, по­би­тим віспою, з білим зву­ком замість го­ло­су. За Іва­на про­сив йо­го вчи­тель, Віктор Іларіоно­вич Івчен­ко, про­сив, що­би Па­ра­джа­нов ли­ше по­ди­вив­ся на та­ла­но­ви­то­го хлоп­ця. Па­ра­джа­нов до­ру­чив мені, щоб не об­ра­жа­ти Івчен­ка, про­ве­с­ти «зйом­ку-аме­ри­кан­ку», тоб­то без плівки. Замість се­бе по­ста­вив дру­го­го ре­жи­се­ра - Во­ло­ди­ми­ра Лу­говсь­ко­го. <...>

Іван все зро­зумів, що йо­го ки­да­ють. Іван вирішив гра­ти сам для се­бе. В той день я по­ба­чив впер­ше, що та­ке геніаль­ний ак­тор. Те­ма смерті знай­ш­ла сво­го ви­ко­нав­ця, ко­ли Іван по­чав мо­лит­ву - мо­роз посіяв­ся му­ра­ха­ми по­за моєю шкірою.

Й досі не мо­жу про­сти­ти собі, що тоді в ка­мері не бу­ло плівки. Це - моя про­ви­на.

Я про­жо­гом май­нув на прохідну, щоб пе­рестріти Па­ра­джа­но­ва. <...>

У ту мить щось-та­ки в мені бу­ло від гри Ми­ко­лай­чу­ка, бо Сергій мовчки по­вер­нув­ся в павільйон і зро­бив дру­гий дубль.

Дру­гий, на плівку, був не гіршим за пер­ший.

Це ме­не пе­ре­ля­ка­ло ще більше. Бо пе­ред ка­ме­рою сто­яв по­чатківець, хлоп з бу­г­ра, як потім він, ко­ке­ту­ю­чи, лю­бив іден­тифіку­ва­ти сам се­бе, сто­яв на колінах пе­ред кіно­ка­ме­рою впер­ше у житті, а зро­бив те, що вміють ро­би­ти ли­ше рафіно­вані профі - по­вто­ри­ти той, знай­де­ний нат­х­нен­ням, імпуль­сив­ний, не­ке­ро­ва­ний у ви­яві по­чуттів, дубль кап-у-кап, тютєлька в тютєльку, як ви­со­ко­клас­ну ко­пію. Ви­щий рівень ре­мес­ла.

Пе­ред ка­ме­рою сто­яв не ли­ше геніаль­ний по­чатківець, а до­вер­ше­ний про­фесіонал».

(До­повідна Апо­с­то­лові Пе­т­ру. кн. 3. С. 120-121).

«Пе­ред зйом­кою епізо­ду, ко­ли Марічка під час тан­цю під церк­вою у Кри­ворівні не­при­томніє, бо вагітна, Іван от­ри­мав з се­ла Чор­то­рия те­ле­гра­му про смерть сво­го бать­ка.

Іван при­хо­вав від знімаль­ної гру­пи ту те­ле­гра­му, що­би не зірва­ти зйом­ку, і знімав­ся в сцені сво­го смерт­но­го тан­ку в ту мить, ко­ли хо­ва­ли йо­го бать­ка за сто кіло­метрів від Кри­ворівні. Під час зйом­ки Іван, а не Марічка, дійсно зне­при­томнів. Па­ра­джа­нов зу­пи­нив зйом­ку на дру­го­му дублі, про­чи­тав те­ле­гра­му, що ви­па­ла з рук ак­то­ра, про­сто в ігро­во­му ко­с­тюмі си­ломіць вса­до­вив Іва­на в свою ма­ши­ну і на­ка­зав водію не зу­пи­ня­ти­ся аж до цвин­та­ря, де вже бу­ло по­хо­ва­но Іва­но­во­го бать­ка».

(До­повідна Апо­с­то­лові Пе­т­ру. кн. 3. С. 122).

«Іван був кра­си­вим, як Бог, як са­ме жит­тя. Без па­фо­су. Гли­бин­но. Бо гли­би­на не відає па­фо­су. В ХХ-му столітті найбільша втра­та Ук­раїни - це пе­ред­час­на смерть Іва­на Ми­ко­лай­чу­ка».

(До­повідна Апо­с­то­лові Пе­т­ру. кн. 3. С. 125)