По­знай­о­мив­ся з Іва­ном Ми­ко­лай­чу­ком я 1965 ро­ку. Для своєї кур­со­вої ро­бо­ти «Де­зер­тир», де зніма­лись Зоя Нед­бай і Юрій Ду­б­ровін, шу­кав ук­раїнську пісню. Прий­шов на Жи­лянсь­ку до Ми­ко­лай­чуків. Іван з Марічкою наспіва­ли кілька пісень на сю­жет моєї ро­бо­ти, і се­ред них я ви­б­рав «До­щик іде, на­кра­пає». Пе­ред­дип­лом­ну ро­бо­ту «Верб­на неділя» я знімав ра­зом з опе­ра­то­ром Ми­хай­лом Бєліко­вим і ак­то­ра­ми Олек­сан­д­ром Би­с­т­рушкіним та Ва­лерією Чай­ковсь­кою - там є пісня, яку Марічка співає. І в дип­ломній ро­боті «Злодій» за Мар­ком Че­рем­ши­ною та­кож є дві пісні, нею проспівані. Я памятаю, ко­ли Марічка співа­ла, ми текст міня­ли - ближ­че до на­шо­го змісту. Во­на ка­же, що так не мож­на. Іван на те: «Тре­ба!». 1968 ро­ку, ко­ли я їздив з гру­пою на півто­ра місяця в Косів зніма­ти дип­лом (які ча­си бу­ли!), я на­вчив­ся го­во­ри­ти по-ук­раїнськи з гу­цульсь­ким діалек­том. Пер­шим, ко­го я зустрів у Києві після по­вер­нен­ня, був Іван. Я до ньо­го: «Здо­ров був, Іва­не!» і далі по-гу­цульсь­ки. «Що з то­бою?» - за­пи­тує. Ка­жу, мов­ляв, за півто­ра місяця на­вчив­ся. «Не мо­же бу­ти! Ти, ма­буть, знав раніше», - не повірив Іван.

Потім на три­ва­лий час ми розійшли­ся. І от 1976 ро­ку якось на студії зустрічаю Іва­на - він сидів у холі на тре­ть­о­му по­версі. «По­слу­хай,- ка­жу,- я роз­повім тобі один за­дум». І по­чав роз­повіда­ти, не на­зи­ва­ю­чи тво­ру. Він відра­зу вга­дав, що це «Відлюдь­ко». А я вже при­ду­мав три чверті сце­нарію про жит­тя лісни­ка. Й ка­жу: «Мені по­трібна лю­ди­на, яка до­б­ре знає ліс». А він: «Я знаю». Іван завжди був хваль­ком, то­му я не ду­же повірив. По­мітив­ши це, він по­яс­нив: «З се­ми до оди­над­ця­ти років я пра­цю­вав лісни­ком». «Ну і що ти мо­жеш мені ска­за­ти про ліс?» Він роз­повів історію, яка ме­не вра­зи­ла. Іде лісник по лісу і рап­том помічає, що си­ниць ба­га­то в од­но­му місці, круж­ляє. Він ози­рається і ба­чить по­ва­ле­не де­ре­во. Відди­рає ко­ру і пе­ре­вер­тає її. Си­ниці на­ки­да­ють­ся на ту ко­ру - для них це справжній бен­кет. І я за­про­сив йо­го у співав­то­ри. Че­рез три дні ми поїха­ли на Ру­санівські са­ди - на чи­юсь по­ки­ну­ту да­чу пи­са­ти сце­нарій. Ча­с­ти­ну я пи­сав, ча­с­ти­ну - він. У ме­не те­ле­граф­ний стиль, в ньо­го - ук­раїнське ба­ро­ко. Я потім віддав цей текст на ре­да­гу­ван­ня, аби стилістич­но зве­с­ти текст в од­не ціле. Це ж Тур­генєв, щоб не ска­за­ли нам, да­ю­чи оцінку сце­нарію, що ми зміни­ли мо­ву ав­то­ра. Фільм Іва­нові спо­до­бав­ся. Опо­відан­ня ко­рот­ке, а фільм по­вно­ме­т­раж­ний. На­шим за­вдан­ням як сце­на­ристів бу­ло йо­го на­пов­ни­ти, роз­гор­ну­ти. Ко­ли я на­пи­сав Па­ра­джа­но­ву, що зби­ра­юсь ста­ви­ти «Відлюдь­ка», він зди­ву­вав­ся: що там зніма­ти? Ко­ли Па­ра­джа­нов по­вер­нув­ся в Тбілісі, Ге­оргій Шен­ге­лая по­ка­зав йо­му цей фільм, який тоді гримів, пред­став­ляв СРСР на МКФ у Західно­му Берліні. Па­ра­джа­нов, зустрівши ме­не в Києві, за­пи­тав: «Хто убив відлюдь­ка - ти чи Ми­ко­лай­чук? І за що?». Смерть Хо­ми за­ко­номірна, він мав зник­ну­ти, як уби­тий птах чи му­раш­ка, на яку він на­сту­пив, не помітив­ши. Хо­ма ніби й лю­бить ліс, охо­ро­няє, а на­справді це не так. Йо­го па­ни уби­ли, та­кож не помітив­ши цьо­го. Чим іще цей фільм був ціка­вий в ньо­му май­же не бу­ло слів.

Ще один яс­к­ра­вий спо­гад про Іва­на у ме­не повяза­ний з фільмом «Ва­ви­лон ХХ». Ко­ли Іван зда­вав фільм ху­дожній раді студії, зву­ча­ли за­ува­жен­ня. Найбільше пре­тензій бу­ло до епізо­ду свя­та Йор­да­ну. Хтось із ху­дож­ньої ра­ди ка­же: «Ота во­лось­ка пісня - навіщо во­на? Хіба не­має ук­раїнських пісень?» Я не ви­т­ри­мав і ска­зав: «Ви - ук­раїнець, ви ста­ви­тесь до ук­раїнських пісень з лю­бов'ю, і я це ро­зумію. А я не ук­раїнець, і са­ме че­рез цю пісню я ви­с­ко­чив у світ, за межі Ук­раїни». Її за­ли­ши­ли. Та Іван все од­но її за­ли­шив би. Хо­ча йо­му й до­ве­ло­ся де­які епізо­ди ско­ро­чу­ва­ти. «До­б­ро­зич­ливці» ка­за­ли, мов­ляв, не бійся ско­ро­чу­ва­ти - кар­ти­на настільки геніаль­на, що, скільки не ско­ро­тиш, во­на все од­но за­ли­шить­ся геніаль­на.

В ук­раїнсько­му кіно два фільми вра­зи­ли ме­не ре­жи­су­рою: «Совість» Во­ло­ди­ми­ра Де­ни­сен­ка і «Ва­ви­лон ХХ» Іва­на Ми­ко­лай­чу­ка. Пер­ший - на рівні Брес­со­на, хо­ча йо­го кри­ти­ку­ва­ли й він був втра­че­ний, але потім, ко­ли відшу­ка­ли, я йо­го ско­ро­тив на 26 хви­лин і по­слав на кілька фе­с­ти­валів. У «Ва­ви­лоні ХХ» ме­не найбільше вра­зив гу­мор, те, чо­го не ви­с­та­ча­ло іншим ук­раїнським філь­мам. Бу­ла бли­с­ку­ча ко­медія «За дво­ма зай­ця­ми» Вікто­ра Іва­но­ва, та це міська кар­ти­на і гу­мор її су­то міський. А в Ми­ко­лай­чу­ка і ре­акції ар­тистів, і їхня же­с­ти­ку­ляція, і ру­хи - все ук­раїнське. Не мо­же російський ак­тор хо­ди­ти так, як це ро­бить Лесь Сер­дюк у ролі Дань­ка! У цьо­му фільмі є те, що ро­би­ли в кіно гру­зи­ни: завжди над со­бою трішки іронізу­ва­ли. Ко­лись ми ди­ви­лись фільм Ге­оргія Да­нелії «Не жу­рись!». Отар Іоселіані після пе­ре­гля­ду ка­же: «І чо­го цей гру­зин мос­ковсь­ко­го роз­ли­ву сміється над гру­зи­на­ми?». А я: «Отаре, як тобі не со­ром­но? А чо­му я не відчу­ваю, що він сміється над гру­зи­на­ми? На­впа­ки, я за­зд­рю». Ко­ли років чо­ти­ри то­му я роз­ка­зу­вав це Гії, він засміяв­ся: «Я знав це. Отар не­дав­но пе­ре­гля­нув фільм і ска­зав, що в ньо­го те­пер уже зовсім інше вра­жен­ня». Це здо­ро­во, ко­ли іронізу­ють не над ки­мось, а над со­бою.

А ко­ли я зняв «По­льо­ти уві сні та на­яву» і зда­вав йо­го, після пе­ре­гля­ду на ху­дожній раді Іван мені: «Як­що виріжеш хо­ча б кадр, я з то­бою вза­галі здо­ро­ва­тись не бу­ду». А я нічо­го й не вирізав.

Як­що го­во­ри­ти про Ми­ко­лай­чу­ка-ак­то­ра, то я не знаю тих ро­лей, в яких би Іван до кінця ре­алізу­вав­ся. Я хотів би по­ба­чи­ти йо­го в ролі кня­зя Мишкіна. Вза­галі, з 1973 до кінця 1970-х бу­ла вказівка йо­го не зніма­ти. В цей час якось я зустрів йо­го в то­му ж та­ки холі на кіно­с­тудії й ка­жу: «Є спра­ва. Я на­пи­сав де­сять но­вел за «Жур­на­лом» Та­ра­са Шев­чен­ка». І по­чав йо­му роз­повіда­ти. Йо­му ці но­ве­ли ду­же спо­до­ба­лись, але він ска­зав: «Ро­мо, кра­ще зі мною не зв'язу­ва­тись. Візьми у співав­то­ри сце­нарію ко­гось із пись­мен­ників». Я звер­нув­ся до од­но­го з них, він ска­зав, що ідея ду­же ціка­ва і що він піде з нею в ЦК до Кап­то по­го­ди­ти. По­обіцяв і не те­ле­фо­нує. Че­рез кілька днів я ви­пад­ко­во зустрів йо­го на ву­лиці й пи­таю: «Чо­му не те­ле­фо­нуєш?». А він: «Мені со­ром­но. Кап­то ска­зав, а чо­му це вірме­нин має ро­би­ти про Шев­чен­ка?». По­чув­ши це, я об­ра­зив­ся. Після цьо­го більше жод­ної за­яв­ки на ук­раїнську те­му не по­да­вав...

Ко­ли Іван за­хворів, я не хотів йо­го втра­ча­ти, яко­гось ек­с­т­ра­сен­са вик­ли­кав до ньо­го з До­нець­ка, ча­с­то навіду­вав­ся до ньо­го до­до­му, навіду­вав, ко­ли він ле­жав у лікарні.

Іван особ­ли­вий - у ньо­го все на­род­не, все від при­ро­ди, від йо­го рідно­го краю. Йо­му не потрібні бу­ли кон­суль­тан­ти з ет­но­графії чи фоль­к­ло­ру, все це в ньо­му жи­ло при­род­ним жит­тям. Це, зви­чай­но, за­вдя­ки то­му, що гу­цу­ли збе­рег­ли свої зви­чаї - у «Тінях за­бу­тих предків» во­ни зафіксо­вані. У ньо­му нічо­го не бу­ло штуч­но­го, фаль­ши­во­го. Як він ви­га­ду­вав, фан­та­зу­вав! Йо­го історії приємно бу­ло слу­ха­ти. Відзна­чу і йо­го ввічливість у став­ленні до інших.

І ще од­не: коли я дивлюся фільми, в яких він знімав­ся, я відра­зу можу сказати, що там він при­ду­мав. Не об­ра­жа­ю­чи ре­жи­серів. Я здо­га­ду­юсь, що він був ав­то­ром ото­го епізо­ду в «Коміса­рах», ко­ли йо­го не­щад­но бють, а він зно­ву і зно­ву піднімається. Я лю­бу­юсь, як він тан­цює в «Тінях за­бу­тих предків», в «Ан­ничці», в «Камінно­му хресті». Це на­ту­раль­но, при­род­но, як ди­хан­ня.

Він - гар­монійна лю­ди­на. І йо­го з Марічкою пісні я та­кож люб­лю. В моєму фільмі «Райські пта­хи» (2008) є ко­рот­кий епізод, ко­ли Марічка Ми­ко­лай­чук співає в кадрі, мені хотіло­ся до­да­ти цієї бар­ви до зо­б­ра­жен­ня Києва 1970-х років.