У мене все в житті починалося з Івана Миколайчука. Моє щастя і благодать від того, що доля кинула мене в сере­довище таких іменитих людей, як Сергій Параджанов, Леонід Осика, Георгій Якутович, Леонід Биков, Юрій Іллєнко. Завдяки Іванові.

Перший крок на київській землі я ступив, заходячи до його хати. Приїхав зі Львова, з вокзалу і до нього, він тоді мешкав на вулиці Жилянській. Був я йому зовсім чужий і незнайомий, і бачив я його тільки на екрані. Мав із собою всього-на-всього рекомендаційний лист від акторів театру імені Марії Заньковецької. Коли аналізую ту ситуацію з позиції прожитого, мене найбільше вражає, що він залишив мене жити в своїй хаті, однокімнатній квартирі з маленькою кухнею - ніхто в той час про те, що вона тісна, не думав. Сказати, що Іван допомагав мені вступати в інститут, комусь телефонував - ні! Такого тоді взагалі не могло бути. Бо ж інститут - це щось святе і брали туди тільки талановитих, а не тих, за кого просять. Але Іван морально підтримував.

Так зав'язалася наша дружба. Іван був учителем. Він мене не вчив, але школою був він сам, а я, живучи поруч, черпав його уроки. Для мене він і брат, і батько, хоча різниця у віці - сім років. Я не перестаю повторювати, що, якби не було Івана, тої зустрічі з ним, не було б нічого в моєму житті.

Фільм «Анничка» - режисерський дебют Бориса Івченка, для нього це був високий екзамен. Мене запрошували на кінопробу, але вийшла вона ніяка, Борис мені говорив якісь дивні речі - я не розумів, чого від мене хочуть. Я, ще першокурсник, звичайно, хотів зніматися, але не дуже тямив, що потрібно робити, а Борис не міг пояснити. Та й не прагнув, бо вже взяв на цю роль свого друга. Однак той актор фізично не підходив для ролі. Іван Миколайчук був з цього приводу негативно збуджений, бо той вибір не монтувався в загальну концепцію. Група виїхала в експедицію, почали знімати. Настали літні канікули, я поїхав у село. І от якось їду велосипедом, а за мною таксі - тоді це в селі було небачене диво. Виявляється, за мною спеціально прислали машину з Косова, кілометрів за 400. Машина мене завезла до Львова, а звідти я вже подався до Косова. І почав зніматися. Чому так сталось? Коли почали знімати, стало очевидно, що той хлопець не вписується в це кіно, й Іван наполіг, щоб мене викликали.

Атмосфера під час знімань була чудова - я потрапив у розкішне середовище! Кость Степанков, Борислав Брон­дуков, Іван Миколайчук... Чітко памятаю свій страх, бо не знав, що мені робити, мене заціплювало. Але ніхто не тиснув на мене. Іван підходив і лагідно пояснював. Я був незадоволений собою, коли дивився матеріал, який зняли, просто жахався. Ото мука! Найперше знімали невелику сцену з Любою Румянцевою, а тоді - танець на склі. Тривало це днів десять - не через дублі, а тому, що знімали з різних точок. Чи хтось когось учив, робив критичні зауваження? Ні, все робилося з позиції добра. Я дивився, як працювали актори, як поводилися в побуті, - то був ідеал. Мешкали в готелі без зручностей, але ми були молоді, тоді ніхто на це не звертав уваги. Понад усе було кіно. Були готові на будь-які жертви. Переживали велику радість. Й оточення гуцулів надихало. Коли приїхала до мене моя дружина, Миро­слава, в неї було враження, що вона з ХХ століття потрапила у ХVІІІ: жителі Верховини ходили в гуцуль­ському вбранні.

Обійстя Кметя, де розгорталися основні події фільму, знімали в околицях Верховини, по Чорному Черемошу вгору кілометрів півтора. Це була реальна хата, класична гражда, кілька споруд з дерева, обнесених суцільною огорожею. Нагадувала фортецю. Десь півтора роки тому я заїжджав у Верховину - хату вже продали, вона сьогодні в музеї під відритим небом у Пирогово. Коли ж знімали «Анничку», в ній жили господарі. Ми там і харчувалися - баран тоді коштував 11 карбованців, Кость Петрович Сте­панков був спеціалістом, умів зарізати і оббілувати барана. Кожен день був святом. Юність, Черемош і все інше, з цим пов'язане...

Знімали впродовж літа до пізньої осені - в Яремчі, Верховині, Космачі, Косові. Жили по хатах, видавалося кожному члену знімальної групи 20 карбованців на місяць, щоб платити господарям. Гуцули були бідні, але такі щедрі й доброзичливі, казали: «П'єтку дасте, то й досить», тобто майже не брали за проживання, а кож­ного ранку на столі стояв сир, сметана, молоко, гуслянка - і за ці харчі грошей ніхто не брав.

Ми вчотирьох - Іван, Марічка, я і Мирослава - мешкали в хаті Шкрібляків. Іван любив фантазувати - він розка­зував такі речі, які з ним не відбувалися, але він розказу­вав цікаво й усі любили його слухати. Оповіді були гли­бокі, можна сказати, біблейські.

Фільм знімали за сценарієм, утім досвідчені Миколайчук і Степанков могли дозволити собі імпровізації, бо сценарій був досить «правильний», літературний. Мені розповідали, що в мого героя був прототип, такий ви­падок мав місце, коли хлопець скочив на скло і впав. Він не танцював, це вже потім танець перейшов в образ, символ героїзму.

Був у фільмі ще один танець, аркан. Танець-змагання мого героя з героєм Миколайчука. Поки тривали зйомки, ми удвох вечорами ходили до клубу, де місцевий чоловік учив нас танцювати аркана. Іван, до речі, там навчився грати на цимбалах - потім у фільмі «Білий птах з чорною ознакою» він віртуозно грав. Нас готували до цього епізоду досить довго. І коли закінчилось навчання, то місцеві виконавці нас хвалили. У Верховині були троїсті музики - вони й грали у сцені заручин Аннички та Мико­лай­чукового Романа.

Верховина чотири роки перед тим була базою для фільму «Тіні забутих предків». Люди, які брали участь у тому фільмі, добре пам'ятали Івана - він для них був Господь Бог. Молодий хлопець, а до нього йшли за порадами, руки йому цілували. До нього ставились, як до совісті.

Пригадую, коли Іван знімався в «Камінному хресті», він якось запропонував поїхати з ним на зйомки у Снятин. В Жулянах сіли на літак (а дістати квитки тоді було непросто), прилетіли в Чернівці. Там пішли в ресторан перекусити, Іван купив діжку пива - 50 літрів - вона, правда, в багажник таксі не влазила, та якось доїхали в Чорторию. Це вже була зима, зібралась родина, одно­сельці - діжку пива випили, ми переночували і на­ступ­ного дня приїхали в Снятин, нас зустрів якийсь чоловік - я не впізнав хто саме, бо всі актори ходили в кептарях. На ранок знімали фінальний епізод, коли родина Дідухів покидає село, йде через сніги. І мене переодягли, я теж бігав разом з жителями села, задіяними у фільмі. Коли здавали картину на студії й обговорювали її на художній раді, Сергій Параджанов сказав тоді крилату фразу про епізод прощання Дідухів з односельцями: «Подивіться, всі хрестяться, а Миколайчук молиться». Іван дорожив цими словами. Я нещодавно передивлявся «Камінний хрест» - це щось неймовірне. Хтось мені, чи не Станіслав Говорухін, казав, що в Нью-Йоркському університеті, у від­діленні кіно, режисуру викладають за цим фільмом.

Коли я вперше побачив Івана Миколайчука, пе­реступив­ши поріг його помешкання, мене найбільше вра­зили його очі - глибокі, як дві криниці. Ледь усміх­нені, але сумні, навіть трагічні. Тоді люди робили одне одному добро, допомагали, навіть не задумуючись. Це - як дихання. Згадую дружбу Івана Миколайчука з Леонідом Биковим. Вони зблизились на зйомках фільму «Роз­відники». До речі, це Іван проявив ініціативу, щоб Лео­ніда Бикова переманити до Києва. І було це на моїх очах, я навіть їздив з Іваном та Василем Васильовичем Цвір­куновим оглядати квартиру, яку запропонували Бикову біля залізничного вокзалу, в одному з нових бу­динків на Брест-Литовському проспекті. Але від неї відмовились через шум поїздів. І дали квартиру на Ру­санівці, туди Биков з родиною й переїхав. Можливо, я не маю рації, але гадаю, що то була помилка - пере­тягнути Бикова до Києва. В Росії було інакше ставлення до кінема­то­графістів. Багато хто тікав з України до Москви чи Петербурга. Хоча Биков був поза політикою, розмовляв російською, однак йому було важко з владою - не знаю причини, мабуть, його переслідували через елементарну заздрість.

Тоді, під час зйомок «Аннички», Іван запросив Бикова до нас у Верховину. Биков доти ніколи не був у Карпатах, приїхав з родиною - вони поселилися в хаті наших господарів Шкрібляків, Іван пішов до когось з групи, а я перебрався на горище. Незабутні враження від нашого спілкування! Ті прекрасні дні літа 1968 року згадую як диво.

9 лютого 2011