«Ва­ви­лон ХХ» ство­ре­но на Київській кіно­с­тудії ім. О. До­вжен­ка 1979 ро­ку. Це був ре­жи­серсь­кий де­бют Іва­на Ми­ко­лай­чу­ка, який ви­с­ту­пив ще в кіль­кох іпо­ста­сях - як співав­тор сце­нарію, як упо­ряд­ник му­зи­ки до фільму і як ви­ко­на­вець однієї з го­ло­вних ро­лей - сільсько­го філо­со­фа Фабіяна.

Ху­дож­ня ра­да студії на­зва­ла йо­го ро­бо­ту найцікавішою і твор­чо зрілою. Про фільм ба­га­то пи­са­ли, сам по­ста­нов­ник роз­повідав про ньо­го в чис­лен­них інтерв'ю.

З ча­су по­яви фільму ми­ну­ло більше 30 років, і сьо­годні вже ма­ло хто памятає, як він по­чи­нав­ся, яким був шлях від за­ду­му до ви­хо­ду на ек­ран. А це вар­то зга­да­ти, і зро­би­ти це доз­во­ля­ють не­упе­ре­д­жені архівні до­ку­мен­ти, що зберіга­ють­ся в Цен­т­раль­но­му архіві-му­зеї літе­ра­ту­ри і ми­с­тецтва у фонді 670 (опис 1, спра­ва 3096).

1971 ро­ку ви­йшов ро­ман Ва­си­ля Зем­ля­ка «Ле­бе­ди­на зграя» і відра­зу за­воював чи­тачів - в Ук­раїні кни­га пе­ре­ви­дається, її пе­ре­кла­да­ють російською, бол­гарсь­кою та польсь­кою мо­ва­ми, про неї го­во­рять як про до­сяг­нен­ня так зва­ної хи­мер­ної про­зи, порівню­ють з ви­дат­ни­ми тво­ра­ми ла­ти­но­а­ме­ри­кансь­ких пись­мен­ників. С­тудія ім. О. До­вжен­ка звер­тається до Ва­си­ля Си­до­ро­ви­ча за доз­во­лом ек­ранізу­ва­ти ро­ман. Він дає зго­ду і бе­реть­ся за на­пи­сан­ня сце­нарію. 7 квітня 1975 ро­ку це бу­ло за­до­ку­мен­то­ва­но: в «За­клю­че­нии на за­яв­ку ли­те­ра­тур­но­го сце­на­рия «Ле­бе­ди­ная стая»» чи­таємо, що «соціаль­но-політич­на си­ту­ація ро­ма­ну по­ка­зує, як у гострій кла­совій бо­ротьбі в умо­вах ста­нов­лен­ня ра­дянсь­кої вла­ди зіштов­ху­ють­ся жор­стокість ста­ро­го світу і гу­ман­на щедрість но­во­го». Фор­му­лю­ван­ня наскільки за­галь­не, настільки й вигідне для лю­дей, чиєю про­фесією бу­ло кон­тро­лю­ва­ти митців. Ця фра­за ко­чу­ва­ти­ме з од­но­го вис­нов­ку в інший, як охо­рон­на гра­мо­та, щоб чо­го до­б­ро­го чи­нов­ни­ки ви­щих інстанцій не уг­леділи в сце­нарії яки­хось «відхи­лень» від панівної іде­о­логії. А підста­ви для по­бо­ю­вань бу­ли, бо са­ме стилістич­на стихія тво­ру, ха­рак­тер пись­ма, ав­торсь­ка іронія й бу­ли тим відсту­пом від «за­лізної схе­ми» зма­лю­ван­ня подій, повяза­них зі «ста­нов­лен­ням ра­дянсь­кої вла­ди». І по­ки спра­ва дійде до фі­льму, кіне­ма­то­графічні ві­дом­­ст­ва - студія і Держкіно УРСР - в сло­вес­них ба­таліях не раз зясо­ву­ва­ти­муть, хто має бу­ти го­ловнішим се­ред чис­лен­них пер­со­нажів сце­нарію і як уви­раз­ни­ти зо­б­ра­жен­ня кла­со­вої бо­роть­би в ук­раїнсько­му селі.

А тим ча­сом у за­явці на сце­нарій «Ле­бе­ди­на зграя» Зем­ляк по­яс­нює, що не вдається збе­рег­ти всі сю­жетні роз­га­лу­жен­ня ро­ма­ну. А то­му слід об­ра­ти якусь од­ну лінію. І та­кою, на йо­го дум­ку, є лінія Маль­ви Ко­жуш­ної. А ще ав­тор вка­зав, які пер­со­нажі, окрім Маль­ви, для ньо­го най­до­рожчі і най­цікавіші. Це Фабіян. «Інко­ли філо­соф ба­чить­ся мені на ек­рані про­сто один, мож­ли­во, зі своїм не­мерк­ну­чим ца­пом, як ве­ли­кий ко­мен­та­тор смис­лу жит­тя ва­ви­лонсь­ко­го, що все в че­канні чо­гось невідо­мо­го й до­кон­че но­во­го. Ад­же над світом, до яко­го на­ле­жить і Ва­ви­лон, пли­нуть бу­ремні трид­цяті ро­ки, і філо­соф їх прихід вже ніби пе­ред­чу­ває своєю ду­шею. <...> Кілька сцен з Дань­ком Со­ко­лю­ком, чиє по­ле по­руч з Маль­ви­ною де­ся­ти­ною. Коні, ніч, віз і лю­бов. <...> Пріся, дру­жи­на Яв­туш­ка, що си­па­ла і си­па­ла хлоп­чиків, Ва­ви­лон же пе­ре­суд­ли­вий при­пи­су­вав їх бра­там Со­ко­лю­кам, роз­па­лю­ю­чи до них не­на­висть Яв­туш­ка». І скарб, про який пе­ред смер­тю ма­ти Дань­ка і Лукіяна роз­повіла си­нам, став для Яв­туш­ка на­го­дою для по­мсти - він доніс в рай­он­ну міліцію, і братів Со­ко­люків аре­ш­то­ву­ють. А Маль­ва тим ча­сом по­чи­нає ро­ман з Во­ло­дею Яворсь­ким, по­етом з ко­му­ни. Со­ко­люків ви­пу­с­ти­ли. Во­ло­дя Яворсь­кий по­хва­ляється за­сну­ва­ти ко­му­ну у Ва­ви­лоні, і ця чут­ка на­сто­ро­жує ба­гатіїв. Во­ни на­па­да­ють на по­ета, вби­ва­ють йо­го, а ви­ну сподіва­ють­ся зва­ли­ти на Дань­ка, який, мов­ляв, при­рев­ну­вав по­ета до Маль­ви і по­мстив­ся йо­му.

Цей стис­лий і ху­дож­ньо ок­рес­ле­ний зміст ро­ма­ну чітко по­яс­нює колізії - во­ни життєво вірогідні, оригінальні й за­пе­ре­чень не вик­ли­ка­ють. Ре­дак­то­ри твор­чо­го обєд­нан­­ня «Час» прий­ня­ли за­яв­ку, по­ба­жав­ши єди­не, аби ав­тор де­таль­но роз­ро­бив об­раз Кли­ма Си­ниці, ко­лиш­нь­о­го ре­во­люційно­го ма­т­ро­са і керівни­ка ко­му­ни. Сце­нарій при­зна­чав­ся для Ар­ту­ра Вой­тець­ко­го. То­го ро­ку Ва­силь Зем­ляк не встиг на­пи­са­ти сце­нарій, мо­ти­ву­ю­чи це тим, що А. Вой­тець­кий пе­ре­бу­вав у ек­с­пе­диції, а без ре­жи­се­ра пи­са­ти не вар­то. Врешті, сце­нарій на­пи­са­но. 25 лю­то­го 1976 ро­ку обєднан­ня відхи­ляє йо­го, по­яс­ню­ю­чи, що во­ни «не мо­гут рас­сма­т­ри­вать сце­на­рий как ва­ри­ант» і про­сять по­вер­ну­ти­ся до за­яв­ки і по­да­ти сце­нарій до 1 черв­ня 1976 ро­ку. Що ж тра­пи­лось? Річ у тім, що сце­нарій «Маль­ва Ко­жуш­на» був уже не за «Ле­бе­ди­ною зграєю», а но­вим тво­ром, точніше, варіаціями різних пар­ти­зансь­ких тво­рів ав­то­ра: «в сце­на­рии ав­тор по­ме­с­тил ге­ро­и­ню в аб­со­лют­но иной ис­то­ри­че­с­кий кон­текст, свя­зан­ний с оку­па­ци­ей Ук­ра­и­ны не­мец­ко-фа­шист­ски­ми за­хват­чи­ка­ми». Чо­му він це зро­бив, важ­ко по­яс­ни­ти, та сьо­годні й не­мож­ли­во. Ймовірно, про­бле­мою ви­я­вив­ся са­ме стиль пи­сь­ма «Ле­­бе­ди­ної зграї», який не підда­вав­ся візу­алізації. В листі до ди­рек­то­ра студії Зем­ляк про­сить про­лон­гу­ва­ти строк здачі до 15 ве­рес­ня, оскільки вже є ре­жи­сер - Іван Ми­ко­лай­чук і во­ни ра­зом пра­цю­ва­ти­муть над сце­нарієм.

В Іва­на Ми­ко­лай­чу­ка був уже досвід сце­нар­ної ро­бо­ти, що­прав­да, у співав­торстві - «Камінна ду­ша» за Гна­том Хо­т­­ке­ви­чем, «Білий птах з чор­ною оз­на­кою», «На по­кло­ни!», «Під сузір'ям Близ­нюків», і са­ме тоді він пра­цю­вав з Ро­ма­ном Ба­ла­я­ном над «Відлюдь­ком». Він бе­реть­ся за «Ле­бе­ди­ну зграю», не­зва­жа­ю­чи на те, що твір не­лег­кий для ек­ранізації. Літе­ра­тур­ний сце­нарій по­да­ється вчас­но, і студія йо­го схва­лює, ад­же ав­то­рам вда­ло­ся «скон­цен­т­ру­ва­ти сю­жет­ну дію ро­ма­ну, про­ве­с­ти відбір дійо­вих осіб, не втра­ча­ю­чи при цьо­му життєво­го ба­га­то­го­лос­ся». Так на­пи­сав ре­дак­тор фільму Т. Ков­тун, зви­чай­но, ж не за­був­ши і про за­ува­жен­ня: потрібна чіткіша роз­ста­нов­ка соціаль­них ак­центів, слід по­ка­за­ти роль ко­му­нарів у жит­ті ва­ви­ло­нян, повніше роз­кри­ти об­раз Кли­ма Си­ниці. Тоб­то, хо­ча по­ки що й делікат­но, але не­двоз­нач­но, ре­дак­то­ри тяг­ли сце­нарій з жа­н­ру хи­мер­но­го до звич­ної соціаль­но-політич­ної схе­ми, яких у ра­дянсь­ко­му кіно бу­ло вже хоч греб­лю га­ти. Ми­ко­лай­чук вклав­ся з но­вим варіан­том до виз­на­че­ної да­ти - 1 січня 1977 ро­ку (пи­шу «Ми­ко­лай­чук», бо Зем­ляк на той час уже тяж­ко хворів), але соціаль­ни­ми ак­цен­та­ми не дуже пе­рей­мав­ся. Уже зго­­дом, після ви­хо­ду фільму, він ска­же в інтерв'ю: «Ми хоті­ли, щоб у кадрі бу­ло са­ме жит­тя се­ла 20-х років - та­ким, яким ство­рив йо­го ба­га­товіко­вий хід роз­вит­ку ку­ль­­ту­ри на­ро­ду. Тим більше, що ре­во­люція по­ру­ши­ла віка­ми ус­та­ле­ний устрій жит­тя. Лю­ди за­го­во­ри­ли різни­ми мо­ва­ми».

До­ка­зом спра­вед­ли­вості ос­танніх слів є ре­акція на цей варіант (уже третій) сце­нарію керівни­ка студії. «За­клю­че­ние» на­пи­сав сам ди­рек­тор - Аль­берт Путінцев, роз­гор­нув­ши чітко, не­мов бой­о­вий на­каз, вказівки, вис­лов­лені раніше йо­го підлег­ли­ми: «Из сце­на­рия поч­ти на­чи­с­то ушел ре­во­лю­ци­он­ный про­цесс. Са­мо се­ло как бы и не пе­ре­жи­ва­ло ре­во­лю­ции. Мно­гое мог­ли бы при­вне­с­ти об­ра­зы ком­му­на­ров, но они вы­пи­са­ны как лю­ди, от жиз­ни се­ла изо­ли­ро­ван­ные». Не ща­с­тить ко­му­на­рам, ніяк не вда­ється їм за­ра­зи­ти ре­во­люційни­ми іде­я­ми інерт­них ва­ви­ло­нян. Влас­не, про це ж і йшло­ся в ро­мані. Але те, що доз­во­ле­но в ро­мані, не доз­во­ле­но в «най­важ­ливішо­му з ми­с­тецтв» (бо не ко­жен чи­тач збаг­не підтекст, що «несвідо­мих» се­лян, які не хотіли ста­ва­ти ко­му­ною, потім, у «бу­рем­них трид­ця­тих», ко­лек­тивізу­ва­ли на­силь­но, після чо­го ви­мо­ри­ли го­ло­дом, аби по­до­ла­ти спро­тив тій ко­лек­тивізації). Не спо­до­ба­ло­ся ди­рек­то­ру студії й те, що ва­ви­лонсь­кий Фабіян лю­бить за­гля­да­ти до чар­ки. «Ког­да мы го­во­рим, как по­беж­да­ла в на­род­них умах фи­ло­со­фия но­во­го ми­ро­во­с­при­я­тия,- пусть о ней раз­мы­ш­ля­ет и бо­рет­ся за нее ге­рой бо­лее под­хо­дя­щий - ком­му­нист, вче­раш­ний крас­но­гвар­де­ец. И уж, ко­неч­но, пусть он де­ла­ет это на трез­вую го­ло­ву!»

Ідейні пе­ре­пал­ки до­вко­ла сце­нарію на­га­ду­ють гру в дур­ня. Ди­рек­торсь­ку «кар­ту» тре­ба бу­ло відби­ти. Партійна лінія на «ре­во­лю­ци­он­ный про­цесс», надмірна прискіп­ливість до по­ведінки Фабіяна мог­ли па­ралізу­ва­ти слаб­ко­го ре­жи­се­ра, але не Ми­ко­лай­чу­ка - в ньо­го вже був досвід з «Білим пта­хом», тво­ром знач­но гострішим у соціаль­но-політич­но­му плані. Ко­му на­ле­жав кон­трар­гу­мент на за­хист «несвідо­мих» се­лян, невідо­мо, та це не так і суттєво, го­ло­вне, що йо­го знай­ш­ли (і це вже був ко­зир): він сфор­му­ль­о­ва­ний у вис­нов­ку сце­нар­но-ре­дакційної ко­легії і ТО «Час» від 10 серп­ня 1977 ро­ку: «В сце­нарії, як і в ро­мані, підкрес­ле­но про­зву­ча­ла ленінська дум­ка про те, що ре­во­люція, на­дав­ши се­ля­ни­нові зем­лю, звільни­ла йо­го від поміщиків, але се­ля­нин ще не рік і не два бу­де до­ла­ти в собі дрібно­влас­ниць­ку пси­хо­логію». Про­ти ленінської дум­ки не по­преш: ко­жен, хто об­роб­ляє свою нив­ку, тру­дить­ся на ній з ран­ку до ночі, має «дрібно­влас­ниць­ку пси­хо­логію». І на те не­ма ра­ди. Да­вай­те ж при­ди­ви­мось до неї уважніше - про­по­нує по­ста­нов­ник.

Чет­вер­тий варіант літе­ра­тур­но­го сце­нарію, на­решті, сту­дію за­до­воль­нив, і ре­дак­тор Т. Ков­тун знай­шов точні сло­ва, щоб оціни­ти зроб­ле­не Ми­ко­лай­чу­ком, який «поєднав ре­алізм роз­повіді з вільною умовністю фо­ль­к­лор­них форм». Ми­ко­лай­чу­ку вда­ло­ся пе­ре­пла­ви­ти сво­є­рідний стиль пись­ма Зем­ля­ка у кіне­ма­то­графічну фор­му. 22 серп­ня сце­нарій за­пу­с­ти­ли у ви­роб­ництво і виз­на­чи­ли да­ту ви­хо­ду - 1979 рік. Це вже бу­ла пе­ре­мо­га. А 9 ве­рес­ня, у зв'яз­ку з тою об­ста­ви­ною, що після смерті Зем­ля­ка (від­тоді ми­ну­ло вже півро­ку) Іван Ми­ко­лай­чук зро­бив кілька варіантів сце­нарію, спо­хо­пи­лось студійне керівництво: «счи­та­ем не­об­хо­ди­мым пе­ре­офор­мить до­го­вор, вклю­чая в ка­че­ст­ве со­ав­то­ра тов. Ми­ко­лай­чу­ка И.В.»

22 жовт­ня у вис­нов­ку за підпи­сом го­ло­вно­го ре­дак­то­ра Держкіно УРСР І. Ко­ча­на і чле­на ко­легії Ю. Аліко­ва за­твер­д­же­но сце­нарій, яс­на річ, з на­га­ду­ван­ням ав­то­ру, щоб не за­був «лю­дей, які прий­ш­ли в ря­ди борців за но­ве жит­тя», а та­кож Фабіяна, який уже на той час май­же про­тве­резів, але на­томість мав іншу не­ба­жа­ну схильність - чи­та­ти Біблію, то­му ав­тор по­ви­нен зму­си­ти йо­го звер­та­ти­ся «не тільки до релігійної літе­ра­ту­ри, а й до но­вих книг». Та це вже бу­ло не стра­шне.

«Співісну­ван­ня ве­ли­ко­го і ма­ло­го, смішно­го і трагічно­го», як пи­са­ли ре­дак­то­ри, бачимо й на сторінках офі­цій­них до­ку­ментів - чис­лен­них вис­новків і «за­клю­че­ний». Період за­стою, що ско­ву­вав твор­чу дум­ку і в усь­о­му, що ро­би­ли та­ла­но­виті митці, вба­чав щось зло­во­ро­же, за­охо­чу­вав шаб­ло­ни і тра­фа­ре­ти. В цьо­му ви­пад­ку про­фесійне уміння і свідо­мий вибір му­си­ли пе­ре­мог­ти в бо­ротьбі з навязу­ван­ням шаб­лонів. Що­прав­да, назріла но­ва про­бле­ма - об­сяг. Твір не вміщав­ся в рам­ках однієї серії, але ре­дак­то­ри ви­ма­га­ли ско­ро­ти­ти сце­нарій, відре­да­гу­ва­ти текст діалогів, за­брав­ши такі ви­ра­зи, як «си­ди­мо, на­че на по­ро­ховій діжці» то­що. І перш, ніж да­ти ос­та­точ­но зе­ле­не світло, студія все-та­ки пе­ре­ст­ра­ху­ва­лась. Сце­нарій пе­ре­да­ли на ре­цензію в Інсти­тут історії партії при ЦК Ком­партії Ук­раїни. Ю. Баб­ко, слід відда­ти йо­му на­леж­не, ніякої кра­мо­ли в ньо­му не ви­я­вив і зро­бив єди­не за­ува­жен­ня, яке, хоч як це див­но, ішло врозріз з пре­тензіями студійно­го керівництва: «Со­зда­ет­ся впе­чат­ле­ние, что ав­то­ры от­но­сять­ся к ней (ком­му­не - Л.Б.) бла­го­с­клон­но, без вся­ких ого­во­рок. Меж­ду тем из­ве­ст­но, что ком­му­на, как фор­ма ко­о­пе­ра­ции, бы­ла за­бе­га­ни­ем впе­ред по от­но­ше­нии к сель­ско­хо­зяй­ст­вен­ным ар­те­лям. И в ко­неч­ном сче­те ком­му­ны бы­ли пре­об­ра­зо­ва­ны в кол­хо­зы». Лікнеп з історії СРСР для кіно­чи­нов­ників, тре­ба ска­за­ти, не ду­же подіяв - ре­дак­то­ри студії й Держкіно й далі, на всіх стадіях ви­роб­ництва, діста­ва­ти­муть ре­жи­се­ра ти­ми ко­му­на­ра­ми.

Як випливає з чер­го­во­го «За­клю­че­ния» сце­нар­ної ре­дак­ційної ко­легії ТО «Час» на кінос­це­нарій «Ва­ви­лон ХХ», ко­му­на­ри на­решті за­до­воль­ни­ли ре­дак­торів: «Пол­но­та об­раз­ных ха­рак­те­ри­с­тик об­ра­зов ком­му­на­ров и пред­ста­ви­те­лей со­вет­ской вла­с­ти ху­до­же­ст­вен­но це­ле­со­об­раз­на и от­ве­ча­ет прав­де ис­то­ри­че­с­ко­го мо­мен­та» (не­вже в по­пе­редніх варіан­тах не відповіда­ла?). Далі за­зна­ча­ється, що ав­тор сце­нарію сце­ни з п'яним Фабіаном ско­ро­тив, діало­ги відре­да­гу­вав відповідно до по­ба­жань Держ­кіно. Тоб­то, все іде­аль­не. Але як­що ви ду­маєте, що на то­му причіпки закінчи­лись, то гли­бо­ко по­ми­ляєтесь: фун­кціоне­ри від кіно мар­но хліба не їли. Во­ни пиль­ну­ва­ли!

Іван Ми­ко­лай­чук виз­на­чив жанр май­бут­ньої кар­ти­ни - на­род­на ро­ман­тич­на бу­валь­щи­на. Це бу­ло важ­ли­во, аби за­хи­с­ти­ти її своєрідність. Чи­та­ю­чи нескінченні пре­тензії, ду­маєш: як мож­на ви­т­ри­ма­ти їх і не втра­ти­ти твор­чої фор­ми? Та­ким бу­ло тодішнє про­фесійне жит­тя та­ла­но­ви­тих ра­дянсь­ких ре­жи­серів -з них пи­ли кров. Са­ме то­му пе­ред­час­но пішли Ва­силь Шук­шин, Ле­онід Би­ков, емігру­вав і пе­ред­час­но по­мер Андрій Тар­ковсь­кий. Та й Іван Ми­ко­лай­чук про­жив усь­о­го 47 років.

До­ля ук­раїнсько­го кіно, як відо­мо, вирішу­ва­лась у Мо­скві. І от на­решті 14 бе­рез­ня 1978 ро­ку сце­нарій на­прав­ля­ють у Держкіно СРСР. Що ска­жуть там про цю оригіна­ль­ну ро­бо­ту?

31 бе­рез­ня Держкіно СРСР повідо­мляє Го­лові Держкіно РСР В. Боль­ша­ку і ди­рек­то­ру кіно­с­тудії А. Путінце­ву: «Глав­ная сце­нар­но-ре­дак­ци­он­ная кол­ле­гия сов­ме­ст­но с ав­то­ром и ре­жи­се­ром И. Ми­ко­лай­чу­ком об­су­ди­ла сце­на­рий «Ва­ви­лон ХХ». На об­суж­де­нии от­ме­ча­лось, что ав­то­ром и сту­ди­ей пред­при­ня­та ин­те­рес­ная по­пыт­ка в сво­е­об­раз­ном жа­н­ро­вом ре­ше­нии рас­ска­зать о пер­вых ша­гах Со­вет­ской вла­с­ти на Ук­ра­и­не, рож­де­нии но­вых черт со­ци­а­ли­с­ти­че­с­ко­го со­зна­ния».

Іва­ну Ми­ко­лай­чу­ку по­та­ла­ни­ло - пе­ред цим у Москві від­бу­ла­ся га­ря­ча дис­кусія, вик­ли­ка­на гру­зинсь­ки­ми фільма­ми,- і гру­зинські кіне­ма­то­графісти да­ли відсіч мо­с­­ковсь­ким кри­ти­кам у їхніх уніфіка­торсь­ких намірах (при­во­дом по­слу­жи­ла стат­тя Ю. Бо­го­мо­ло­ва). В сце­нарії ук­раїнсько­го ав­то­ра бу­ло щось схо­же на те, що в Грузії зовсім не­дав­но зро­бив Тенгіз Абу­лад­зе у «Древі ба­жань». То­му чи­нов­ни­ки доз­во­ли­ли, щоб і в Ук­раїні з'яви­ло­ся щось ана­логіч­не. Але без кри­тич­них за­ува­жень не обійшлось. На­сам­пе­ред ви­ма­га­ло­ся «обо­ст­рить те­му борь­бы ком­му­на­ров и ку­лац­ко-соб­ст­вен­ни­че­с­кой сти­хии се­ла. Ак­цен­ти­ро­вать мо­ти­ви­ров­ки ря­да дра­ма­ти­че­с­ких столк­но­ве­ний с тем, что­бы по­ве­де­ние вра­гов со­вет­ской вла­с­ти ста­ло бо­лее яс­ным зри­те­лю. Пол­нее со­об­щить, чем за­ни­ма­лись чле­ны ком­му­ны. Слиш­ком боль­шое ме­с­то за­ни­ма­ет ис­то­рия бра­ть­ев - Да­ни­лы и Лукь­я­на. Яв­но боль­ше ме­с­та, чем он то­го за­слу­жи­ва­ет, от­ве­де­но по­ка и Фа­би­я­ну. Воз­вра­тить сце­на­рий на до­ра­бот­ку. Про­сим по­ду­мать о но­вом на­зва­нии филь­ма. Глав­ний ре­дак­тор - Д. Ор­лов, ру­ко­во­ди­тель те­ма­ти­че­с­кой груп­пы - А. Ба­ли­хин».

Це вже пе­ре­ро­с­та­ло в епо­пею. Терпіння тре­ба ба­га­то, щоб зно­ву і зно­ву пе­ре­роб­ля­ти, за­до­воль­ня­ю­чи са­мо­дур­ст­во чи­нов­ників від кіно! 4 трав­ня студія чер­го­вий раз пе­ре­дає сце­нарій у Держкіно УРСР, пе­ре­ра­хо­ву­ю­чи, які са­ме кон­крет­но за­ува­жен­ня вра­хо­ва­но і що пе­ре­роб­ле­но. Че­рез пят­над­цять днів із «За­клю­че­ни­ем» цієї ус­та­но­ви до­опраць­о­ва­ний сце­нарій зно­ву пе­ре­да­ють у Моск­ву. На­решті дозвіл: сце­нарій прий­ма­ють «с уче­том вне­се­ния не­об­хо­ди­мых по­пра­вок». До Моск­ви, в Го­ло­вне уп­равління кіно­ви­роб­ництва, йде про­хан­ня студії за­пу­с­ти­ти «Ва­ви­лон ХХ» в знімаль­ний період з 15 серп­ня.

Тим ча­сом ре­жи­сер Ми­ко­лай­чук та опе­ра­тор фільму Юрій Гар­маш про­сять доз­во­лу зніма­ти не ши­ро­ко­екран­ний, а нор­маль­ний фільм, про що свідчить лист в.о. ди­рек­­то­ра студії до ви­щої інстанції. «Нор­маль­ный эк­ран дасть воз­мож­ность груп­пе ши­ро­ко ис­поль­зо­вать ши­ро­ко­фо­кус­ную оп­ти­ку для по­ка­за глу­бин­ной ком­по­зи­ции ка­д­ра». Він у цьо­му листі та­кож повідо­мляє Держкіно УРСР, що кар­ти­на зніма­ти­меть­ся ук­раїнською мо­вою.

ТО «Час» дає вис­но­вок (по­зи­тив­ний!) на ре­жи­серсь­кий сце­нарій («об­рел за­вер­шен­ность, поз­во­ля­ет рас­сма­т­ри­вать его как са­мо­сто­я­тель­ное ки­но­дра­ма­тур­ги­че­с­кое про­­из­ве­де­ние, со­хра­нив­шее, что очень важ­но, сво­е­об­ра­зие про­зы пи­са­те­ля. Жанр на­род­но-ро­ман­ти­че­с­кой бы­ли яр­ко и ин­те­рес­но под­черк­нут по­дроб­но раз­ра­бо­тан­ной в ре­жис­сер­ском ва­ри­ан­те сво­е­об­раз­ной ин­тро­дук­ци­ей»). Ре­жи­сер за­про­по­ну­вав ве­ли­ке ба­га­то­люд­не фо­то на весь ек­ран, яке вво­дить нас у фільм, мо­ти­ву­ю­чи йо­го на­зву.

Фор­му­лю­ван­ня Держкіно УРСР су­во­ро-стан­дарт­не: «Ре­жис­сер­ский сце­на­рий с уче­том из­ло­жен­них за­ме­ча­ний мо­жет быть ут­верж­ден». А за­ува­жен­ня відре­да­гу­ва­ти сце­­нарій (сім пунктів) і «до­ве­с­ти обєм кар­ти­ни до вста­нов­ле­но­го ме­т­ра­жу».

Ро­бо­та над фільмом за­кипіла - бук­валь­но че­рез де­сять днів ре­жи­сер по­дав на за­твер­д­жен­ня кіно­про­би, на які ре­дак­тор фільму Т. Ков­тун відгук­нув­ся при­хиль­но: «За­слу­­жи­ва­ют под­держ­ки на­род­ные на­ци­о­наль­ные ис­то­ки об­раз­но­с­ти, на фун­да­мен­те ко­то­рых груп­па на­ме­ре­ва­ет­ся осу­ще­ст­вить ре­а­ли­за­цию слож­но­го и сво­е­об­раз­но­го ху­до­же­ст­вен­но­го ми­ра ро­ма­на Ва­си­ля Зем­ля­ка». До ак­торсь­ко­го ан­сам­б­лю увійшли кращі ук­раїнські ак­то­ри - Ко­с­тян­тин Сте­пан­ков (Бу­бе­ла), Бо­ри­слав Брон­ду­ков (Яв­ту­шок), Лесь Сер­дюк (Дань­ко), Яро­слав Га­в­ри­люк (Лу­к'ян), Оль­га Ма­теш­ко (Пар­фе­на), Таїсія Лит­ви­нен­ко (Пріся), Ана­толій Хостікоєв (по­ет), Люд­ми­ла Чин­ше­ва (Да­рин­ка), Лю­бов Поліщук (Маль­ва). Фабіяна мав гра­ти Ю. Багінян. Пе­ре­гля­нув­ши кіно­про­би, в Держкіно зро­би­ли кри­тичні за­ува­жен­ня двом ак­то­рам - Ю. Багіня­ну та Л. Поліщук. Тоді Ми­ко­лай­чук і вирішив гра­ти Фабіяна.

Це бу­ло на по­чат­ку серп­ня, а в ли­с­то­паді Ми­ко­лай­чук по­дав ма­теріал фільму. Як зга­ду­ють учас­ни­ки, на зйом­ках бу­ла ви­нят­ко­во друж­ня і твор­ча ат­мо­сфе­ра, «ми бу­ли на цих зйом­ках, на­че од­на ве­ли­ка сім'я», «Іван Ми­ко­лай­чук ство­рив ат­мо­сфе­ру, що спо­ну­ка­ла нас, ак­торів, до твор­чої фан­тазії, імпро­візації». Від вис­нов­ку студії на ма­теріал «Ва­ви­лона ХХ», оче­вид­но, ба­га­то в чо­му за­ле­жа­ли вис­нов­ки на­ступ­них інстанцій. То­му до­б­ре, що ре­дак­то­ри на­пи­са­ли йо­го фа­хо­во: йшло­ся там про знай­де­ну міру ху­дож­ньої умов­ності, яка доз­во­ляє пе­ре­да­ти своєрідність стилістич­них і жа­н­ро­вих особ­ли­во­с­тей ро­ма­ну, про ви­ко­навсь­ку точ­ність пси­хо­логічних ха­рак­те­ри­с­тик об­разів і те, що ак­то­ри до­б­ре відчу­ва­ють жанр тво­ру. Що ре­жи­сер ціка­во про­явив се­бе як май­стер де­талі, жи­во­пис­ної по­бу­до­ви мізан­сце­ни. Хо­ча й вис­лов­ле­но по­бо­ю­ван­ня, щоб у трак­ту­ванні ма­теріалу сценічна оригінальність не пре­ва­лю­ва­ла над життєвою до­стовірністю. Відзна­че­но бу­ло як най­сильніше в ре­жи­серській ро­боті - вміння пе­ре­да­ти на ек­рані ті сто­ро­ни бут­тя, які пов'язані з оп­тимістич­ним на­род­ним світовідчут­тям. І зно­ву вказівки (вко­т­ре!): зо­се­ре­ди­тись на втіленні про­цесів ре­во­люційних пе­ре­тво­рень у Ва­ви­лоні, на роз­критті дра­ма­тиз­му кла­со­вої бо­роть­би, на точ­ності соціаль­них ха­рак­те­ри­с­тик. Не­мов за­цик­ли­лись. Вка­за­ли, що зня­тий ме­т­раж не збігав­ся з по­ка­за­ним (то­го бу­ло більше), а та­ко­го не мож­на до­пу­с­ка­ти!

Му­зи­ку до фільму ком­по­ну­вав сам ре­жи­сер. Од­нак, у за­ува­жен­нях Держкіно від 8 груд­ня: «Об­ра­ща­ем вни­ма­ние на не­об­хо­ди­мость сроч­но­го при­вле­че­ния ком­по­зи­то­ра».

Фільм за­вер­шу­ва­ли у швид­ко­му темпі (про­хо­д­жен­ня сце­нарію три­ва­ло три ро­ки, а ви­роб­ни­чий про­цес мен­ше ро­ку), але ко­ли у квітні 1979 йо­го ви­нес­ли на суд ху­дож­ньої ра­ди кіно­с­тудії, об­го­во­рен­ня не відбу­ло­ся че­рез від­сутність ав­то­ра - Іван Ми­ко­лай­чук за­хворів... Од­нак за про­по­зицією членів ху­д­ра­ди фільм прий­ня­ли. На по­чат­ку трав­ня студія да­ла «За­клю­че­ние» на фільм на двох плів­ках, відзна­чив­ши цікаві ре­жи­серські знахідки й вирішен­ня, відчут­тя ко­медійної де­талі, об­раз­ну ме­та­фо­рич­ну мо­ву, ви­разні мізан­сце­ни, ви­со­ко оцінив­ши зо­б­ра­жаль­ну ку­ль­ту­ру опе­ра­то­ра Ю. Гар­ма­ша і ро­бо­ту ху­дож­ни­ка А. Ма­­мон­то­ва. Услід за тим прий­ня­ло й Держкіно, зро­бив­ши чо­ти­ри за­ува­жен­ня, од­не з яких сто­су­ва­лось роз­ста­нов­ки кла­со­вих сил (знов за ри­бу гроші). На­решті, пе­ре­гляд (ук­раїнською мо­вою) в Москві й дов­гож­да­ний дозвіл.

З ли­с­та за­ступ­ни­ка го­ло­ви Держкіно СРСР Б. Пав­ль­он­ка В.Боль­ша­ку від 28 трав­ня: «Гос­ки­но СССР при­ни­ма­ет фильм на со­юз­ний эк­ран и раз­ре­ша­ет в про­цес­се пе­ре­во­да на од­ну плен­ку и дуб­ли­ро­ва­ния на рус­ский язык вне­сти в фильм ряд мон­таж­них ис­прав­ле­ний». Яких? Ви­ма­га­ли точніше відре­да­гу­ва­ти пе­редфіна­ль­ну роз­мо­ву Фабіяна з ко­му­на­ра­ми, а та­кож про­ве­с­ти мон­таж­не уточ­нен­ня у фі­налі, «ус­т­ра­нив из не­го из­бы­точ­ную ре­ли­ги­оз­ную сим­во­ли­ку, сде­лав его бо­лее ди­на­мич­ным и точ­ным по мыс­ли».

От­же, фініш! Та, ви­яв­ляється, на Іва­на Ми­ко­лай­чу­ка встиг об­ра­зи­ти­ся керівник Держкіно УРСР - ця ус­та­но­ва, як ми ба­чи­мо, ста­ра­ла­ся «поліпши­ти» фільм, без­пе­рерв­но ро­би­ла за­ува­жен­ня, але ос­танні вказівки ре­жи­сер проігно­ру­вав й от­ри­мав дозвіл у Москві, їх не вра­ху­вав­ши (що, на дум­ку чи­нов­ників, з бо­ку Ми­ко­лай­чу­ка бу­ло не­чу­ва­ним зу­х­валь­ст­вом). А у варіант, за­твер­д­же­ний Моск­вою, втру­ча­ти­ся вже не мож­на - фільм здо­був дозвіл на про­кат. В. Боль­шак ви­дає в липні на­каз «Про вне­сен­ня по­пра­вок у фільм, що здається на двох плівках у Держкіно СРСР та УРСР». Як при­клад на­во­дить «Ва­ви­лон ХХ», у яко­му «за­ли­ши­ли­ся не­ви­прав­ле­ни­ми де­які епізо­ди». Та після бою ку­ла­ка­ми не ма­ха­ють: фільм уже на Все­со­юз­но­му кіно­фе­с­ти­валі в Ду­шан­бе, де за­слу­же­но здо­бу­ває пре­стиж­ну на­го­ро­ду - приз за ре­жи­су­ру.

Ек­ранізація ро­ма­ну В. Зем­ля­ка «Ле­бе­ди­на зграя» бу­ла б ви­про­бу­ван­ням і для досвідче­но­го про­фесіона­ла, не те, що для де­бю­тан­та. Іван Ми­ко­лай­чук зму­сив повіри­ти в те, що він ре­жи­сер. Як на­пи­са­ла у вис­нов­ку ху­д­ра­да студії, «кар­ти­на вільно і при­род­но ви­хо­дить на роз­ду­ми про при­зна­чен­ня лю­ди­ни на землі, про смисл людсь­ко­го існу­ван­ня. <...> На­род­на за своїм світовідчут­тям, кар­ти­на про­ник­ну­та ду­хов­ним оп­тимізмом, на­си­че­на ти­ми ко­медійни­ми де­та­ля­ми та еле­мен­та­ми са­моіронії, які як ніщо інше свідчать про мо­раль­не здо­ровя на­ро­ду.

Жанр кар­ти­ни ся­гає дже­рел на­род­них фоль­к­лор­них ска­зань, до тра­дицій ро­ман­ти­ко-по­етич­ної на­род­ної бу­валь­щи­ни, яка поєднує в собі аб­со­лют­ну пси­хо­логічну ре­алістичність на­род­них ха­рак­терів і вільну умовність форм. <...> В ос­нові ком­по­зиційної ор­ганізації ма­теріалу - прин­цип по­етич­ної, му­зич­ної по­бу­до­ви, спорідне­ний зі сим­фонічним тво­ром, що поєднує но­с­тальгійну, ко­медійну, ліри­ко-дра­ма­тич­ну ча­с­ти­ни. В ос­нові ор­ганіки їх поєднан­ня - об­раз Фабіяна».

Ми­ко­лай­чук не тільки успішно де­бю­ту­вав як ре­жи­сер, він зро­бив не­мож­ли­ве,- про­рвав­ся крізь чи­нов­ницькі за­го­рожі й ціною ве­ли­ко­го на­пру­жен­ня ра­зом зі своїми од­но­дум­ця­ми ство­рив ви­со­ко­ху­дожній по­етич­ний фільм. «Ва­ви­лон ХХ» вик­ли­кав широкий розголос, йо­го об­го­во­рен­ня бу­ло опубліко­ва­не у фахово­му жур­налі «Ис­кус­ст­во ки­но», Ми­ко­лай­чук-ре­жи­сер став по­стат­тю все­со­юз­но­го мас­шта­бу. Мос­ковсь­кий кри­тик С. Го­ря­че­ва підкрес­лю­ва­ла, що ре­жи­сер, «ос­мис­лю­ю­чи на­род­не жит­тя, йо­го істо­рію, по­ети­зує стійке, вічне, не­по­руш­не на­ча­ло, яке вті­лює без­смерт­ний дух на­ро­ду». («Ис­кус­ст­во ки­но», 1980, № 12). Зна­чен­ня фільму та­кож у то­му, що він ре­абіліту­вав ре­пу­тацію ук­раїнсько­го кіно, став йо­го кла­си­кою і про­довжує жити повноцінним життям, здобуваючи нових прихильників.