Пи­са­ти про до­ро­гих твоєму сер­цю лю­дей не­лег­ко і над­то відповідаль­но, ад­же багато ча­су ми про­ве­ли ра­зом з Ма­річ­кою: на ре­пе­тиціях, га­с­т­ролях, фе­с­ти­ва­лях, за­пи­сах на студіях, у пря­мо­му ефірі радіо, те­ле­ба­чен­ня, з Іва­ном на твор­чих зустрічах, кон­цер­тах, кінозй­ом­ках. У та­ко­му тісно­му кон­такті ба­га­то дізнаєшся про лю­ди­ну, її ха­рак­тер, звич­ки, спосіб жит­тя і во­на стає май­же рідною. Зна­ємо одне од­но­го з 60-х років ХХ століття, ко­ли, по­знай­о­мив­шись у стінах те­пер Національ­но­го за­слу­же­но­го, ака­демічно­го ук­раїнсько­го на­род­но­го хо­ру імені Г.Ве­рь­ов­ки, навіки по­лю­би­ли ук­раїнську на­род­ну пісню. Ніяких мер­кан­тиль­них інте­ресів, во­ни бу­ли на дру­го­му плані, - у серці зву­ча­ли ме­лодії, а в очах - ру­ки ди­ри­ген­та, що ви­во­див нас у вищі світи зла­го­д­же­но­го хо­ро­во­го зву­чан­ня.

Світло­во­ло­са,гор­да і кра­си­ва, з відбли­с­ком яко­гось ти­хо­го ща­с­тя лю­бові в очах Марічка во­лоділа гли­бо­ким, бар­ха­ти­с­то­го тем­б­ру го­ло­сом, та й нині він та­кий, той го­лос. Трішки стар­ша від нас з Ніною Матвієнко во­на рані­ше на кілька років по­ча­ла пра­цю­ва­ти в хорі, а ми, ще зе­лені співач­ки, по­бож­но ди­ви­ли­ся на неї, бо до всьо­го то­го во­на бу­ла дру­жи­ною зна­ме­ни­то­го ак­то­ра Іва­на Ми­ко­лай­чу­ка, яко­го вже зна­ла вся Ук­раїна.

По­знай­о­ми­ли­ся во­ни в Чернівець­ко­му об­лас­но­му ук­ра­їн­сько­му му­зич­но-дра­ма­тич­но­му те­атрі ім. О.Ко­би­лянсь­кої. Ви­с­та­чи­ло од­но­го по­гля­ду, - і Марічка ніби по­то­ну­ла у світлі Іва­но­вих очей - як у пісні співається: «тай вто­пи­ла голівонь­ку у синєє мо­ре», навіки... А мо­ре в ук­раїнській сим­воліці - жит­тя, і в цьо­му житті не кож­но­му вдається відчу­ти і збе­рег­ти на­завжди такі зна­кові по­чут­тя. Ра­зом пра­цю­ва­ли у ви­с­та­вах. Цю кра­си­ву па­ру ду­же лю­би­ли в те­атрі, бе­реж­но ста­ви­ли­ся до них, щоб не розхлю­па­ти, не за­шко­ди­ти то­му, що на­ро­д­жу­ва­ло­ся на їхніх очах. Во­ни ко­ха­ли од­не од­но­го і це ко­хан­ня ні з чим не порівня­ти, во­но за­ли­шається чи­с­тим і не­до­тор­кан­ним і те­пер, ко­ли Іван уже май­же двад­цять чо­ти­ри ро­ки то­му «білим пта­хом» май­нув у не­бе­са, за­ли­шив­ши свою Марічку не­сти життєвий хрест за двох. Та во­на не за­бу­ла жод­ної хви­ли­ни, про­жи­тої з Іва­ном, свя­то бе­ре­же кож­ну дрібнич­ку в їхній гос­тинній квар­тирі на ліво­му бе­резі Дніпра, з вікон якої вид­но Пе­черські па­гор­би древ­нь­о­го Києва.

А ми з Ніною по­ба­чи­ли Іва­на в їхній по­пе­редній квар­тирі по ву­лиці Жи­лянській, там впер­ше заспіва­ли пісню «Ой попід гай зе­ле­нень­кий бра­ла вдо­ва льон дрібнень­кий» і з бла­го­сло­вен­ня Іва­на на­ро­ди­ло­ся тріо, яке зго­дом діста­ло на­зву «Зо­лоті ключі». Ко­ли ми при­хо­ди­ли до їх­ньої, завжди пе­ре­пов­не­ної квар­ти­ри, там мож­на бу­ло по­ба­чи­ти ус­лав­ле­них кіно­митців: по­друж­жя Ка­те­ри­ни і Бо­ри­са Брон­ду­ко­вих, Ми­ро­сла­ви й Іва­на Га­в­ри­люків, Ан­тоніну та Ле­оніда Осик, Ко­с­тю Сте­пан­ко­ва, Нілу Крю­ко­ву - всі бу­ли мо­лоді і ве­селі, обов'яз­ко­во співа­ли, ча­с­те­нь­ко Марія са­ма чи уд­вох з Іва­ном. Він ди­ри­гу­вав, при­крив­ши очі, і во­ни за­бу­ва­ли все, що звязу­ва­ло їх з цією грішною зем­лею, го­ло­си пе­репліта­лись, мов дві гілки од­но­го де­ре­ва від по­ри­ву вітру, то був їхній Ко­с­мос. Іван мав му­зич­ну освіту, грав на ба­яні, во­лодів ви­тон­че­ним слу­хом, тон­ко відчу­вав го­ло­со­ву гар­монію - це сімей­не. Пізніше ра­зом з Марічкою на­вчив нас пісні «Ой у лісі ве­ли­чезнім страш­на бит­ва бу­ла, не од­ная ста­ра ма­ти си­на ся поз­бу­ла». Ук­раїнська на­род­на пісня бу­ла най­ви­щою сут­тю йо­го твор­чості, тож і зву­ча­ла у фільмах як неві­дємна ча­с­ти­на внутрішньо­го світу мит­ця. На про­хан­ня Іва­на по-діво­чо­му про­тяж­но за­пи­са­ли до фільму «Про­па­ла гра­мо­та» лірич­ну пісню «Ой р-роз-пря­гай­те, хлопці, коні» та ве­сільну «Бла­го­сло­ви, зем­ле, своєму ди­тяті путь щас­ли­ву ма­ти». Бу­ла за­пи­са­на і ма­ла про­зву­ча­ти в ньо­му ще й відо­ма істо­рич­на пісня «А вже років двісті, як ко­зак в не­волі», але з політич­них мірку­вань її бу­ло ви­лу­че­но. Ко­ли ми за­пи­су­ва­ли її на бе­резі річки Псьол, як го­дить­ся, з тон­ва­ге­на­ми і мікро­фо­на­ми на піску, то на най­вищій ноті у потрійно­му злитті на­ших го­лосів рап­том за­зву­чав чет­вер­тий. Навіть зву­ко­ре­жи­сер вибігла з ма­ши­ни зі сло­ва­ми: «Іва­не Ва­си­ль­о­ви­чу, чо­му Ви не ска­за­ли, що бу­де­те співа­ти, я б Вам по­ста­ви­ла чет­вер­тий мікро­фон!» Але то був ру­дий пес, що зїв за­хо­вані у хо­лод­но­му піску наші бу­тер­б­ро­ди з са­лом, і за­вив у тій же то­наль­ності, підняв­ши мор­ду до не­ба. Ми так сміяли­ся, як ніко­ли, - та­ко­го не за­бу­деш.

Відхо­дя­чи від тра­диційно­го кіно, в «Про­палій гра­моті» та­кож за­зву­ча­ла пре­крас­на «Ко­ли­с­ко­ва» у ви­ко­нанні ав­тор­ки, бан­ду­ри­ст­ки Га­ли­ни Мен­куш. Му­зич­ний ма­теріал у фільмах «Білий птах з чор­ною оз­на­кою», «Про­па­ла гра­мо­та», «Ва­ви­лон-ХХ», який підібрав Іван Ми­ко­лай­чук,- над­зви­чай­ний вне­­­сок у зву­ко­вий су­провід тих справді ук­раїнських фільмів. Відо­мо, що на по­чат­ку 1970-х якось не­глас­но, але невідворотно ста­ло за­бо­ро­ня­ти­ся ук­раїн­ське по­етич­не кіно, а ре­акційна політи­ка «за­стою» фак­тич­но йо­го зни­щи­ла. І тут Іва­н Ми­ко­лай­чу­к ство­рює сце­нарій і ставить фільмом «Ва­ви­лон-ХХ» (1979) за ро­ма­ном В.Зем­ля­ка «Ле­бе­ди­на зграя». То бу­ла бла­го­дат­на по­ра йо­го твор­чості: підби­рав ак­торів, на­туру, пра­цю­вав над му­зич­ним оформ­лен­ням. Ме­­не осо­би­с­то вра­зи­ло ко­ло­рит­не зву­чан­ня мол­давсь­кої пісні у трагічних епізо­дах «Ва­ви­лона-ХХ», во­на якось по-особ­ли­во­му по­си­лює ду­шев­не пе­ре­жи­ван­ня, філо­софсь­ке ос­мис­лен­ня події, ніби пе­ре­ми­кає на нові асоціації і вик­ли­кає чи­с­ту сльо­зу жа­лю й не­сприй­нят­тя жор­сто­ко­го розстрілу на став­ку з біли­ми ле­бе­дя­ми.

При­га­дую, як ми, тріо, ­бу­ду­чи на га­с­т­ро­лях у Ки­ши­неві, по­тра­пи­ли до моїх да­ле­ких ро­дичів на гос­ти­ну і ви­пад­ко­во дізна­ли­ся, що у то­му ж бу­дин­ку жи­ве один із провідних співаків Мол­давії на прізви­ще Су­лак, пісню яко­го Іван ви­ко­ри­с­тав у фільмі. Ра­дості Марічки не бу­ло меж. Ха­зяй­ка Ва­лен­ти­на зате­ле­фо­нувала йому і Ма­річ­ка за­хоп­лен­о го­во­ри­ла, що за­вдя­ки Бо­жо­му про­видінню мо­же по­дя­ку­ва­ти йо­му за пісню, яка по­слу­жи­ла ук­раїнсько­му кіно.

Але Іван Ми­ко­лай­чук перш за все був ак­то­ром від Бо­га і від на­ро­ду, кінозіркою 60-70-х років. Про це писала і Ліна Ко­с­тен­ко: «О, як натх­нен­но вміє він не гра­ти, як ми­мо­волі тво­рить він кра­су!...» Він був справ­жній, як са­ма При­ро­да, особ­ли­вий, най­кра­щий, йо­му всі віри­ли, на­зи­ва­ли об­лич­чям і ду­шею ук­раїнсько­го по­етич­но­го кіно, ари­с­то­кра­том ду­ху. Йо­го перші ролі у фільмах «Тіні за­бу­тих предків» та «Сон» ста­ли тріум­фаль­ни­ми, виз­на­чаль­ни­ми, зна­ко­ви­ми. Ці кінострічки дуб­лю­вася фран­цузь­кою та англійською мо­ва­ми (у 1990 році, ко­ли тріо «Зо­лоті ключі» га­с­т­ро­лю­ва­ло в Англії, од­ну лон­донсь­ку ніч Марічка не спа­ла, бо по те­ле­ба­чен­ню де­мон­ст­ру­ва­ли дуб­ль­о­вані англійською мо­вою фільми Іва­на).

При­ро­да чи до­ля да­ла Іва­нові особ­ли­ву мож­ливість май­стер­но во­лодіти Сло­вом, завжди но­сив у собі якісь творчі ідеї і ра­до ділив­ся ни­ми з дру­зя­ми. Якось, приїха­ла з Фра­н­ції ре­жи­сер Іліан Са­бо­те і за­про­по­ну­ва­ла йо­му співпра­цю над те­мою долі фран­цу­жен­ки ук­раїнсько­го по­хо­д­жен­ня, що про­ве­ла своє жит­тя у бо­жевільні. Іван за­про­по­ну­вав на­пи­са­ти кож­но­му свою версію. Че­рез пев­ний час Іван при­го­ту­вав свою під на­звою «TABULA RASA», а пані Са­бо­те - свою. Цю версію Іван дав мені про­чи­та­ти, і я бу­ла зди­во­ва­на йо­го умінням пе­ре­да­ти внутрішній світ лю­ди­ни, її болі і відчут­тя. Ко­ли приїха­ла п. Са­бо­те, виріши­ли зу­пи­ни­ти­ся на Іва­новій версії. В од­но­му інтерв'ю Марічка ска­за­ла, що вже са­ма йо­го за­яв­ка на фільм бу­ла до­сить ціка­вою і чи­та­ла­ся як оповідан­ня. «Во­ни на­пи­са­ли сце­нарій, та не­вдовзі Іва­на не ста­ло. Бу­ло ба­га­то ба­жа­ю­чих пра­цю­ва­ти над цим фільмом, але по­ки що не ба­чу та­ко­го ре­жи­се­ра. От без мо­го відо­ма взя­ли «Не­би­лиці про Іва­на». Фільму як та­ко­го не вий­ш­ло, то­му що Іва­на тре­ба бу­ло ро­зуміти, зна­ти йо­го не ли­ше за творчістю, а й влас­не ну­т­ро. Він ба­га­то про що го­во­рив між ряд­ка­ми. Я навіть по­про­си­ла, щоб ви­лу­чи­ли з титрів ім'я Іва­на, бо мені ду­же не хотіло­ся, щоб цим фільмом по­ста­ви­ли крап­ку на Іва­новій твор­чості. Іван за­ду­мав йо­го зовсім іншим» (http://ukrgazeta.plus.org.ua). То­му вона щи­ро зраділа, ко­ли у Львівському Національ­ному те­атрі ім. М.Зань­ко­вець­кої під керівництвом дав­нь­о­го дру­га Ми­ко­лай­чуків Фе­до­ра Стри­гу­на було по­ста­влено за сце­нарієм Іва­на Ми­ко­лай­чу­ка «Не­би­лиці про Іва­на, знай­дені в ма­ль­о­ваній скрині з на­пи­са­ми» (ре­жи­сер - Ва­дим Сікорсь­кий).

«Я не знаю більш національ­но­го на­род­но­го генія... До ньо­го це був До­вжен­ко», - ка­зав про Ми­ко­лай­чу­ка Сергій Па­ра­джа­нов. А ко­ли на дев'ятий день після смерті Іва­на він прий­шов з гру­пою своїх знай­о­мих до йо­го мо­ги­ли, ми по­чу­ли:- «Это мой учи­тель». Ве­ли­кий ре­жи­сер ро­зумів, що са­ме Іван Ми­ко­лай­чук - уо­соб­лен­ня мен­таль­ності бу­ко­винців і при­род­но­го ос­мис­лен­ня то­го, що від­бу­ва­ло­ся у фільмі «Тіні за­бу­тих предків». Ми­ко­лай­чук був для ньо­го да­рун­ком не­ба. Цей геніаль­ний фільм став сві­то­вим над­бан­ням за­вдя­ки жи­во­пис­но-по­етичній ш­ко­лі, яка спи­ра­ла­ся на фоль­к­лорні пісенні та му­зичні тра­диції. До речі, Марічка Ми­ко­лай­чук за­пи­са­ла до цьо­го фільму пісню «Ой гли­бо­кий ко­ло­дя­зю», бу­ла при­сут­ня на зйом­ках і своїм безмірним ко­хан­ням на­ди­ха­ла Іва­на. Мож­ли­во, са­ме їй ак­тор за­вдя­чує фе­но­ме­ну ство­ре­но­го ним об­ра­зу Іва­на Палійчу­ка, ад­же то був зо­ло­тий час їхньо­го ко­хан­ня. І по­етич­но­го кіно...

Так, улюб­ле­ною ро­бо­тою Іва­на бу­ло кіно і «че­рез цю лю­бов він став та­ким та­ла­но­ви­тим» (Марічка). До ньо­го тяг­ну­ли­ся лю­ди, ак­то­ри, лю­би­ли йо­го за гос­тинність, за різно­с­то­ронній та­лант. Більшість із них ста­ва­ла зна­ме­ни­ти­ми, за­тре­бу­ва­ни­ми, а го­ло­вне, вірни­ми дру­зя­ми як Іван та Ми­ро­сла­ва Га­в­ри­лю­ки, Федір Стри­гун, Яро­слав Га­в­ри­люк, Лесь Сер­дюк.

Марічка ж завжди бу­ла по­руч, навіть за­ли­ши­ла ро­бо­ту в хорі ім. Г. Ве­рь­ов­ки, щоб бу­ти з Іва­ном, але тріо «Зо­лоті ключі» три­ма­лось: за­пи­са­ли 22 на­родні пісні в ака­пель­но­му ви­ко­нанні на платівку фірми «Ме­лодія» (1975). Вона ма­ла ве­ли­кий ре­зо­нанс: бу­ло ви­пу­ще­но кілька ти­ражів, ба­га­то їх поїха­ло за кор­дон.

...3 серп­ня 1987 ро­ку не­бо роз­ко­ло­ло­ся слізьми,- тре­ба бу­ло по­хо­ва­ти си­на Бу­ко­ви­ни, Іва­на Ми­ко­лай­чу­ка, до­стой­но, як на­ле­жить. Під тим про­лив­ним до­щем про­ща­ла­ся з ним йо­го Марія, ро­ди­на, про­ща­ла­ся вся Ук­раїна ... Те­пер Марічка хо­дить до мо­ги­ли з кам'яним ко­заць­ким хре­с­том і висіче­ни­ми на ньо­му сло­ва­ми: «Ой ус­тань, ко­за­че, ус­тань, мо­ло­день­кий, по діброві хо­дить, блу­дить твій кінь во­ро­нень­кий! Ой не­хай він хо­дить, не­хай собі блу­дить, прий­де тая го­ди­нонь­ка, що він ме­не збу­дить!» При­хо­дить на ми­лу роз­мо­вонь­ку, на по­ра­донь­ку...

Але жит­тя три­ває і з 1994 року після роз­па­ду тріо Марічка стає солісткою Національ­ної те­ле­радіоком­панії, про­дов­жує співа­ти, за­пи­су­ва­ти рідні бу­ко­винські пісні, щоб лю­ди чу­ли, які во­ни пишні, гарні, зо­ряні. Ось уже в її до­роб­ку кілька дисків-аль­бомів: «Про­ща­юсь, ан­ге­ле, з то­бою», при­свя­че­ний своєму Іва­нові, «Бу­ко­ви­но» та «Ой чер­во­на ка­ли­ноч­ко». В «зо­ло­тий фонд» радіо во­на за­пи­са­ла не од­ну сот­ню пісень у своїй оригінальній бу­ко­винській ма­нері, вла­ш­то­ву­ва­ла сольні кон­цер­ти, у складі тріо «Зо­лоті ключі» за­пи­су­ва­ла пісні до різних фільмів, ви­с­ту­па­ла на фоль­к­лор­них фе­с­ти­ва­лях. За вірність бу­ко­винській пісні ви­со­ке зван­ня по­чес­но­го гро­ма­дя­ни­на міста Чернівців Марічка одер­жа­ла у 2006 році.

Маріччині пісні, Іванові феноменальні кіноролі й нині пробуджують національний дух українців.