Маріччині сни

Своє жит­тя во­на при­свя­ти­ла пісні. Та Іва­нові. Її сни як ви­яв несвідо­мо­го, як жит­тя підсвідо­мості - при­свя­чені та­кож Іва­нові. «Тлу­ма­чен­ня сно­видінь» Марічки Ми­ко­лай­чук ви­яв­ляє ней­мовірної си­ли ду­шев­ний звязок двох близь­ких лю­дей...

«Мені снить­ся, що... хо­ва­ють Іва­на. Опу­с­ка­ють до­мо­ви­ну, а я з роз­па­чу кри­чу своєму бать­кові: Та зро­би ж щось! І бать­ко ніби­то вий­має йо­го з ями. Про­ки­да­ю­ся від жа­ху і відра­зу ж на­би­раю Уж­го­род - не го­тель, а лікар­ню, ре­анімацію: "Іван Ми­ко­лай­чук у вас?" - "А ви йо­му хто?" Да­ють Іва­на. Ка­же: "Ти чо­го сю­ди те­ле­фо­нуєш?" - "Не знаю. Що з то­бою?"- "Та вже нічо­го". З'ясу­ва­ло­ся, на зйом­ках ви­пад­ко­во пе­рерізав собі су­хо­жил­ля і ве­ни на руці, зро­би­ли опе­рацію...»

Її сни - це вібpації ду­шев­ної енергії, для якої не існує відста­ней. Во­ни віщі. Чи віщу­ва­ли сни юно­го Іва­на близь­кий ак­торсь­кий тріумф? Хто зна. А от Марічка по­ба­чи­ла уві сні Та­ра­са Шев­чен­ка, який завітав до них з Іва­ном до­до­му, після чо­го Іва­ну повідо­ми­ли, що йо­го за­твер­ди­ли на го­ло­вну роль у фільмі «Сон». Шев­чен­ко - са­к­раль­на по­стать в Ук­раїні. То­му після ролі Та­ра­са Шев­чен­ка Ми­ко­лай­чук став ак­то­ром особ­ли­вої місії...

Чи тре­ба ди­ву­ва­ти­ся, що іноді ду­же важ­ли­ва інфор­мація пе­ре­дається лю­дині у ви­гляді снів? Сни Марічки Ми­ко­лай­чук засвідчу­ють здатність до іде­аль­но­го те­ле­па­тич­но­го зв'яз­ку з близь­кою лю­ди­ною: пе­ре­бу­ван­ня у не­зри­мо­му світі тон­ких енергій ста­ло для неї чи­мось звич­ним. Як­би зібра­ти ті сни, яки­ми во­на діли­ла­ся з жур­наліста­ми, і ті, яки­ми ще не діли­ла­ся, бу­ла б ду­же ціка­ва ро­бо­та з пси­хо­логії. Як для чи­тан­ня, так і для досліджен­ня на­уковців, які вив­ча­ють при­ро­ду снів. Відо­мо, що для твор­чо об­да­ро­ва­них лю­дей сно­видіння - яви­ще особ­ли­ве. А як­що чо­ловік і дру­жи­на - та­ла­но­виті лю­ди і ко­ха­ють од­не од­но­го? Не­зва­жа­ю­чи на те, що траєкторії твор­чо­го жит­тя постійно роз­во­ди­ли їх, і до­во­ди­ло­ся ча­с­то бу­ва­ти в роз­луці, кож­на мить жит­тя на­пов­ню­ва­лась одне од­ним. У то­му числі за­вдя­ки снам. То­му роль снів у житті Марічки Ми­ко­лай­чук ду­же ве­ли­ка.

Маріччин спів

На­ро­ди­ла­ся і ви­рос­ла во­на в Чернівцях. Її шкільне жит­тя бу­ло на­пов­не­не ми­с­тецтвом - Марічка співа­ла, тан­цю­ва­ла, гра­ла у шкільних ви­с­та­вах, бу­ла ак­тив­ною учас­ни­цею ху­дож­ньої са­модіяль­ності. То­му, ко­ли закінчи­ла шко­лу, вибір донь­ки рідних не зди­ву­вав: во­на всту­пи­ла до студії при Чернівець­ко­му об­лас­но­му дра­ма­тич­но­му те­атрі ім. О.Ко­би­лянсь­кої. «Ви ча­сом не се­с­т­ра Ми­ко­лай­чу­ка?» - за­пи­тав її хтось із членів прий­маль­ної комісії. «Ні», - зди­ву­ва­ла­ся дівчи­на то­му за­пи­тан­ню. А че­рез якийсь час по­ба­чи­ла в те­атрі ви­со­ко­го юна­ка, ко­т­рий щось роз­повідав у колі своїх то­ва­ришів. Він та­кож гля­нув на дівчи­ну. Їхні по­гля­ди зустріли­ся - і та зустріч по­глядів, вва­жає Марія Євгенівна, все виріши­ла в її по­дальшій долі. Бу­ло на­вчан­ня, і во­ни ра­зом гра­ли у ви­с­та­вах на сцені Чернівець­ко­го те­а­т­ру. Пе­да­го­ги за­хоп­лю­ва­ли­ся: «Я­ка чу­до­ва па­ра!» Він про­во­д­жав її до­до­му пізньої го­ди­ни після ви­с­тав, їх повязу­ва­ло щось більше, аніж спільне за­хоп­лен­ня те­а­т­ром. Їхнє ко­хан­ня розквітло - і от уже Іван повіз ко­ха­ну в Чор­то­рию - своє рідне се­ло - на ог­ля­ди­ни. Чис­лен­на ро­ди­на Ми­ко­лай­чуків прий­ня­ла Марічку відра­зу і без­за­с­те­реж­но. Кра­щої на­ре­че­ної годі бу­ло й че­ка­ти - до­ля ви­я­ви­лась до­б­рою до Іва­на. Він ро­зумів, що те­атр став йо­го по­кли­кан­ням, але таємно мріяв про кіно. Після те­а­т­раль­ної студії закінчив ще й вечірню се­ред­ню шко­лу і, ма­ю­чи ате­с­тат, збирався їха­ти до Моск­ви, всту­па­ти у ВДІК. Та до­ля по­сла­ла йо­му ще один да­ру­нок: са­ме то­го ро­ку, ко­ли пла­ну­вав по­до­рож до Моск­ви, в Київсько­му інсти­туті те­а­т­раль­но­го ми­с­тецтва відкри­вається фа­куль­тет кіно­ми­с­тецтва, ого­ло­шується набір сту­дентів. Це са­ме те, про що і мріяв Іван,- про­фесія кіно­ак­то­ра.

Чи відчу­ва­ла се­бе ак­т­ри­сою Марічка? Так, во­на та­кож зрідни­ла­ся зі сце­ною, але її чу­до­вий го­лос вик­ли­кав у ко­лег і гля­дачів щи­ре за­хоп­лен­ня. У про­лозі ви­с­та­ви «Ле­ся» во­на співа­ла пісню «Гей, Кар­па­ти!». При­га­дує, що кри­тик з Моск­ви на прізви­ще Піме­нов на­пи­сав тоді: «Та­кий го­лос дає по­штовх ду­ма­ти, що ви­с­та­ва бу­де ціка­ва». І спів узяв го­ру над ак­тор­ст­вом. Не­вдовзі в Чернівцях га­с­т­ро­лю­вав Російський на­род­ний хор ім. П'ят­ниць­ко­го, і во­на пішла ту­ди на про­слу­хо­ву­ван­ня. Її по­слу­ха­ли, ска­за­ли, що во­на підхо­дить, але тре­ба приїха­ти до Моск­ви, щоб прой­ти офіційну про­це­ду­ру про­слу­хо­ву­ван­ня, на­га­да­ли, що, крім ук­раїнської, має ви­ко­на­ти й російську пісню. Во­на приїха­ла че­рез два тижні, про­слу­хо­ву­ван­ня прой­ш­ла успішно: їй за­про­по­ну­ва­ли че­рез два тижні приїжджа­ти на ро­бо­ту. З цією но­ви­ною во­на вер­та­ла­ся до­до­му. А в до­розі ду­ма­ла: «Чо­му я маю співа­ти російських пісень? А хто співа­ти­ме ук­раїнські?» У Києві бу­ла зу­пин­ка, і дівчи­на виріши­ла спро­бу­ва­ти ща­с­тя, ад­же зна­ла, що тут є ана­логічний ко­лек­тив - зна­ме­ни­тий Ук­раїнський на­род­ний хор. Про­слу­хо­ву­вав її сам Гри­горій Гу­ро­вич Ве­рь­ов­ка. Її взя­ли. Так во­на опи­ни­ла­ся ра­зом з Іва­ном у Києві. Він був сту­дентом, мешкали во­ни в гур­то­жит­ку хо­ру ім. Ве­рь­ов­ки. Бу­ли щас­ливі й ок­ри­лені. На­си­че­не жит­тя - в Іва­на на­вчан­ня в чу­до­во­го пе­да­го­га і ре­жи­се­ра Вікто­ра Іларіоно­ви­ча Івчен­ка, в Марічки - кон­цер­ти і га­с­т­ролі по всьо­му СРСР та за ру­бе­жем.

Її го­лос - дар ще­д­рої та­лан­та­ми Бу­ко­ви­ни. Як­що го­во­ри­ти про йо­го індивіду­альні особ­ли­вості, то він м'який, гли­бокий і приємний, мо­же до­с­ко­на­ло пе­ре­да­ти стан душі. Ще­д­рої й ба­га­тої. Цей го­лос мож­на порівня­ти з ок­са­ми­том зе­ле­них по­ло­нин і не­по­втор­ним рельєфом Кар­пат, ад­же сфор­му­ва­ла йо­го при­ро­да чу­до­вої землі. Хтось мо­же порівня­ти йо­го з го­ло­са­ми ви­ко­на­виць російських ро­мансів, ад­же він так са­мо чуттєвий у пе­ре­дачі най­тон­ших ню­ансів, гли­бо­ких по­чуттів за­ко­ха­но­го сер­ця. Та є відмінність - цілко­ви­та відсутність фор­су­ван­ня емоцій, во­ни ви­яв­ля­ють се­бе при­род­но, з яки­мось особ­ли­вим бла­го­род­ст­вом.

Во­на співа­ла в На­род­но­му хорі ім. Ве­рь­ов­ки. Потім настав три­ва­лий період успішно­го кон­цер­ту­ван­ня у складі тріо «Зо­лоті ключі» ра­зом з Ніною Матвієнко і Ва­лен­ти­ною Ко­вальсь­кою. То бу­ли ча­си гли­бо­ко­го за­стою, а то­му спів їхній зігрівав сер­ця і все­ляв надію. Гар­монія їхніх го­лосів за­хоп­лю­ва­ла, свідчи­ла про гли­би­ну і не­вми­рущість ук­раїнської душі. Ос­танні де­ся­тиріччя Марія Ми­ко­лай­чук - солістка Держ­те­ле­радіо, з яким та­кож за­пи­са­ла чи­ма­ло пісень для фондів ук­раїнсько­го радіо.

Ос­таннім ча­сом по­ча­ла прак­ти­ку­ва­ти со­ль­ний спів. Ви­пу­с­ти­ла три дис­ки: пер­ший «Прощаюсь, ангеле, з тобою», другий - «Бу­ко­ви­на» 2002 ро­ку в ми­с­тець­ко­му про­екті «На­ша Ук­раїна в піснях і му­зиці». У ньо­му - на­родні пісні її рідно­го краю, се­ред яких і улюб­ле­на Іва­нова «Ой летіли жу­равлі...» (нею у ви­ко­нанні Марічки по­чи­нав­ся фільм «Білий птах з чор­ною оз­на­кою»). Третій диск «Ой чер­во­на ка­ли­ноч­ко» вмістив 27 пісень - як ук­раїнських, так і бу­ко­винсь­ких. І один твір там особ­ли­вий: «Про­щай, про­щай, моє ко­хан­ня» - му­зи­ка Іва­на Ми­ко­лай­чу­ка на сло­ва Г. Гей­не в пе­ре­кладі І. Фран­ка. Є і при­свя­та: «До­ро­гим моїй душі лю­дям при­свя­чую свої пісні: Іва­нові Ми­ко­лай­чу­ку, най­до­рожчій для ме­не в світі лю­дині, моєму чо­ловікові та йо­го ро­дині, які на­вчи­ли ме­не з ро­зумінням і ду­шею ста­ви­тись до Її Ве­лич­ності На­род­ної пісні. Та до­рогій для нас з Іва­ном унікальній лю­дині і дру­гові Во­ло­ди­ми­ру Іва­сю­кові, який у свій час по­да­ру­вав мені цілу низ­ку бу­ко­винсь­ких на­род­них пісень та ро­мансів, що за­пи­сані бу­ли ним від сільських лю­дей Бу­ко­ви­ни, від йо­го бать­ка та йо­го дядь­ка. Низь­кий їм поклін і ве­ли­ка по­дя­ка. Марія Ми­ко­лай­чук».

Спів Марії Ми­ко­лай­чук і во­на са­ма - втілен­ня до­б­ро­ти, лю­бові і бла­го­род­ст­ва. Вра­жає її ви­ко­нан­ня пісні «Ой гли­бо­кий ко­ло­дя­зю, зо­лоті ключі». У цій пісенній мініатюрі скон­цен­т­ро­ва­на дра­ма ве­ли­кої си­ли пе­ре­жи­ван­ня і склад­них по­чуттів: усвідо­млен­ня стра­ху, тяж­ко­го пе­ред­чут­тя і спро­би уник­ну­ти за­гро­зи. Зовні стри­ма­на ма­не­ра ви­ко­нан­ня кон­тра­с­тує з цим дра­ма­тиз­мом і дає вра­жа­ю­чий ефект. Ця пісня є ше­де­в­ром ви­ко­нав­ст­ва. На­род­на ар­ти­ст­ка Ук­раїни Марія Ми­ко­лай­чук має в ре­пер­ту­арі сотні пісень і до кож­ної зна­хо­дить своєрідний ключ.

Іван та Марічка

Ко­ли зніма­ли в Кар­па­тах «Тіні за­бу­тих предків», Марічка бу­ла на зйом­ках. Іван у кадрі тре­пет­но ви­мов­ляв «Ма­річко...», й во­на зна­ла, що він звер­тається до неї... Світлим і не­по­втор­ним бу­ло ко­хан­ня йо­го Іва­на Палійчу­ка. До кіно Марічка до­лу­чи­ла­ся ще раз. Ща­с­тя зня­ти­ся у фільмі ра­зом зі своїми по­дру­га­ми ви­па­ло 1972 ро­ку, ко­ли на Пол­тав­щині зніма­ли «Про­па­лу гра­мо­ту» за Го­го­лем. Тріо «Зо­лоті ключі» ви­ко­на­ло кілька пісень у кадрі- «Роз­пря­гай­те, хлопці, ко­ней», «Бла­го­сло­ви, зем­ле». Ат­мо­сфе­ру зйо­мок у Крас­но­горівці з особ­ли­вим по­чут­тям зга­ду­ють всі учас­ни­ки. Це був справжній ви­бух ук­раїнсько­го ко­заць­ко­го ду­ху в центрі Ук­раїни, по­вер­нення в да­лекі ча­си Ге­ть­ман­щи­ни за­вдя­ки каз­ко­во­му тво­ру Го­го­ля. Не за­бу­вай­мо, що му­зи­ку до цьо­го фільму ком­по­ну­вав Іван Ми­ко­лай­чук, са­ме то­му та­кою при­род­ною є пісен­но-му­зич­на скла­до­ва. Тріо дівчат у фільмі бу­ло потрібне, аби унаоч­нити пісенність українців. У колізії між ко­за­ка­ми і не­чи­с­тою силою - чор­та­ми, відьма­ми, кор­ч­мою та пек­лом - ма­ло бу­ти щось світле і не­по­руш­не, якісь сталі цінності. Тріо «Зо­лоті ключі» по­да­ру­вало та­ку сталість і світлу, не­зни­щен­ну кра­су. За­од­но підтри­мав­ши ко­заків у їхніх ви­про­бу­ван­нях бит­ва­ми, горілкою і пек­лом.

Іван Ми­ко­лай­чук пе­ред­час­но за­ли­шив цей світ. Се­ред ко­гор­ти своїх ко­лег і од­но­думців - Во­ло­ди­ми­ра Де­ни­сен­ка, Сергія Па­ра­джа­но­ва, Ле­оніда Оси­ки, Бо­ри­сла­ва Брон­ду­ко­ва, Віле­на Ка­лю­ти, Ге­оргія Яку­то­ви­ча, Юрія Іллєнка - він відійшов за обрій най­мо­лод­шим.

Йо­го дру­жи­на Марічка Ми­ко­лай­чук тре­пет­но бе­ре­же йо­го пам'ять - 1991 ро­ку вий­ш­ла упо­ряд­ко­ва­на нею кни­га спо­гадів та сце­наріїв «Білий птах з чор­ною оз­на­кою», а 2008 ро­ку - «Сце­нарії» Іва­на Ми­ко­лай­чу­ка. Інтервю, які во­на да­ла різним ЗМІ, не злічи­ти. Але завжди зна­хо­дить нові штри­хи і ню­ан­си у спо­га­дах про Іва­на. З вдячністю зга­дує йо­го ро­ди­ну і ко­лег. На ній відблиск Іва­но­во­го світла. Це світло підтри­мує її - та­ла­но­ви­ту співач­ку і ба­га­ту осо­бистість.