"Бачити, мислити і споглядати світ" ( філософ Фабіан з фільму "Вавилон ХХ)

Йому судилося зня­ти­ся у фільмі-ле­генді, в об­разі ле­ген­дар­но­го Шев­чен­ка, про­жи­ти ле­ген­дар­не жит­тя та са­мо­му скла­да­ти ле­ген­ди. Я йо­го не мог­ла зна­ти, але за фільма­ми, спо­га­да­ми, дум­ка­ми і мріями Іван Ми­ко­лай­чук мені близь­кий і рідний. У ма­с-­медіа йо­го вва­жа­ють «ук­раїнським секс-сим­во­лом з бо­жою оз­на­кою»(1). Йо­го ха­риз­ма­тичність і вро­ду ніхто не за­пе­ре­чу­ва­ти­ме, але серй­оз­ний вдум­ли­вий по­гляд та філософія, співзвучна Гри­горію Ско­во­роді, роб­лять йо­го не ли­ше «ду­шею по­етич­но­го кіно» (С. Па­ра­джа­нов), а й од­ним із сим­волів Ук­раїни, за яким нас зна­ють у світі. У по­езії Ліни Ко­с­тен­ко «Не­зня­тий кадр незігра­ної ролі» є такі ряд­ки: «О, як натх­нен­но вміє він не гра­ти! Як ми­мо­волі тво­рить він кра­су!». Цілісне світобачення Іва­на Ми­ко­лай­чу­ка на­пов­ню­вало яс­к­ра­ви­ми фан­та­с­тич­ни­ми об­ра­за­ми ба­га­то фільмів, не­за­леж­но від то­го, був він ак­то­ром, сце­на­ри­с­том, ре­жи­се­ром, зай­мав­ся му­зич­ним оформ­лен­ням, до­лу­чав­ся до тво­рен­ня тріо «Зо­лоті ключі» чи ко­сив тра­ву і зай­мав­ся гос­по­дар­ст­вом – «Ад­же ми­с­тецтво по­тре­бує ча­су на всі дрібнич­ки...»(2). До­пит­ливість, май­же на­уко­ве досліджен­ня об­ра­ної те­ми, ува­га до ­най­мен­шої де­талі ство­рю­ва­ла гли­би­ну та філо­софічність, що вра­жа­ла колег та гля­дачів. А та­кож доз­во­ля­ла імпровізу­ва­ти, ство­рю­ю­чи життєво до­стовірні, ор­ганічні та різно­пла­нові пісні: жартівливі «Тан­цю­ва­ла ри­ба з ра­ком» чи «При­че­сав­ся, при­ли­зав­ся», ліричні «Ой вер­ба ж вер­ба, де ти зрос­ла», «Там, де Ят­рань кру­то в’ється», «Ой чий то кінь стоїть», істо­ричні «Чор­на зем­ля ізо­ра­на», ар­кан чи весільний та­нець Ро­ма­на і Ан­нич­ки, гру Пе­т­ра Дзво­на­ря на цим­ба­лах чи Фабіана на скрипці, політ на коні, інто­наційні бар­ви гу­цульсь­кої говірки Іва­на, ду­хов­ний мак­си­малізм коміса­ра Гро­мо­ва, життєвий досвід філо­со­фа Фабіана.

В йо­го ро­боті зву­чан­ня світу, мо­ви, му­зи­ки ма­ло неабияке зна­чен­ня і муси­ло бу­ти до­с­ко­на­лим. Особ­ли­во хо­четь­ся підкрес­ли­ти саме цей, ма­ловідо­мий, але над­зви­чай­ний вне­сок у па­літру ук­раїнсько­го кіно Іва­на Миколайчука. У ти­т­рах фі­льму Б. Івчен­ка «Про­па­ла гра­мо­та» йо­го ро­бо­та за­зна­че­на як «на­род­ну му­зи­ку й співи дібрав», у «Ва­ви­лоні ХХ» – «му­зич­­не оформ­лен­ня». За ци­ми скром­ни­ми ряд­ка­ми стоїть багатство народної музики, зокрема славно­звісний «За­порізький марш» (музиа коб­за­ря Євге­на Адам­це­ви­ча, ор­ке­с­т­ру­ван­ня Віктора Гу­цала), що його впер­ше ви­ко­нав Ор­ке­с­т­р на­род­них інстру­ментів Ук­раїни під ке­ру­ван­ням Яко­ва Ор­ло­ва на сцені Київського театру опери та балету 12 квітня 1970 ро­ку. У титрах тієї ж «Про­па­лої гра­мо­ти» (1972 рік) не вка­за­но ще один твір, що, окрім Гоголя, по­слу­жив літе­ра­тур­ною ос­но­вою для сце­нарію – «За­ко­ха­ний чорт» Олек­си Сто­ро­жен­ка, у якому дід-бан­ду­рист роз­повідає про лю­бов Тру­ти­ка (чор­та) до Одар­ки (відьми). Окрасою фільму стало також зву­чан­ня бан­ду­ри Га­ли­ни Мен­куш, яка вхо­дить до сотні най­ви­датніших ук­раїнців ХХ століття (на той час солістки Ук­раїнсько­го за­слу­же­но­го ака­де­мічно­го на­род­но­го хо­ру ім. Г. Ве­рь­ов­ки). По­вно­звуч­не зву­чан­ня бан­ду­ри було но­ва­торсь­ким як за ви­ко­нан­ням, так і за­сто­су­ван­ням. Гурт ав­тен­тич­них троїстих му­зик – братів Че­ред­ників знай­шов сам Іван Ми­ко­лай­чук (ціка­во, що Со­лопій Че­ред­ник, їхній прадід, з яким Гоголь позна­йомився під час перебування у Личківці, став про­то­ти­пом Че­ре­ви­ка). А як не зга­да­ти про участь Миколайчука у ство­ренні відо­мо­го на весь світ тріо «Зо­лоті ключі»! За свідчен­ням Ва­лен­ти­ни Ко­вальсь­кої са­ме в домі Іва­на та Марії Ми­ко­лай­чуків во­ни впер­ше зібра­ли­ся ра­зом. Під час роботи над фільмом Іван про­сив дівчат заспіва­ти «Роз­пря­гай­те хлопці коні» інак­ше, по-жіно­чо­му про­тяж­но.

Пе­ре­фра­зо­ву­ю­чи Воль­те­ра, можна сказати: «Якби Іва­на не бу­ло, йо­го слід бу­ло б ви­га­да­ти». Для Ук­раїни і для її ми­с­тецтва об­ра­зи, ство­рені Іва­ном Ми­ко­лай­чу­ком, є візи­тів­кою, що увібра­ла сутність ду­ху нації та її мен­таль­ності. Ци­та­та­ми з фільмів за йо­го уча­с­тю ми ко­ри­с­туємо­ся в по­всяк­ден­но­му житті, а са­ме жит­тя ви­дат­но­го ак­то­ра ста­ло при­кла­дом не­злам­но­го по­сту­пу до ме­ти, як і жит­тя Та­ра­са Ше­в­чен­ка або Лесі Ук­раїнки. Та все ж за­кар­бо­ва­на у 37 фі­льмах ха­риз­ма­тич­на по­стать Іва­на за­ли­шається за­гад­ко­вою та до кінця не роз­га­да­ною. Пе­ре­див­ляєшся фільми ба­га­то разів – і рап­том ба­чиш нові і нові штри­хи і грані йо­го ро­лей. Гли­бо­кий по­гляд йо­го очей на­ди­хає ство­рю­ва­ти нові й нові історії. А мо­же, й не­би­лиці. І про Іва­на та­кож…

У телепередачі «Что­бы по­мни­ли» Ле­оніда Філа­това (19 розділ) Люд­ми­ла Ле­ме­ше­ва зга­дує роз­повідь Іва­на Ми­ко­лай­чу­ка про те, що він з ди­тин­ст­ва по­чав за­пи­су­ва­ти пісні, оповідки та наз­би­рав їх більше ти­сячі. Юрій Іллєнко – що пер­шо­по­чат­ко­во «Білий птах з чор­ною оз­на­кою» був ве­ли­чез­ною кількістю на­рисів, типів, ха­рак­терів не ли­ше про сім’ю у ви­гляді що­ден­ни­ка.

Не мо­жу пояснити, чо­му я, корінна ки­ян­ка, поїха­ла по се­лах зби­ра­ти пісні, чо­му жи­ла більше двох тижнів в Ко­с­мачі і вчи­ла­ся у про­сто­го сільсько­го гу­цу­ла Са­мокіщу­ка Юрія Ми­ко­лай­о­ви­ча гра­ти на діатонічних цим­ба­лах – і не просто грати, а мо­же, й жи­ти. Пісні лу­на­ють у моєму ви­ко­нанні на кон­цер­тах, фе­с­ти­ва­лях і дис­ках, у фільмах, де я пра­цюю зву­ко­ре­жи­се­ром. Без цьо­го я не змог­ла б на­пи­са­ти ди­сер­тацію «Звук як ком­по­нент об­раз­ної струк­ту­ри фільму» – на жаль, єди­ну в Ук­раїні на те­му зву­ку у фільмах. Ба­га­то жур­налістів те­пер пи­та­ють у ме­не, що я з то­го маю і чо­му я це роб­лю. Ад­же це ба­га­то праці. Знай­омі і друзі ди­ву­ють­ся: у те­бе та­ке яс­к­ра­ве і різно­манітне жит­тя! А я відповідаю одним і другим: так, це і натх­нен­ня, і кон­кре­ти­зо­ва­на життєва ме­та, і не­вичерпне дже­ре­ло сил, му­д­рості, кра­си. У псалмі «По го­рам-го­рам сам Гос­подь хо­див і са­ди са­див» згадано при­чи­ни найбільших гріхів ук­раїнців: во­ни ут­ре­ню про­сип­ають, обідню про­обіду­ють, а вечірню про­гу­лю­ють. Хо­ча і не будь-де, а по виш­не­вих са­дах, по про­холод­них ве­чо­рах. Але ма­ю­чи по­туж­ний стри­жень сво­го іде­а­лу та шлях до йо­го до­сяг­нен­ня, лю­ди­на пра­цює не по­кла­да­ю­чи рук і не зва­жа­ю­чи на пе­ре­шко­ди. Са­ме та­ким, на мою дум­ку, був Іван Ми­ко­лай­чук.

1 Га­зе­та «Без цен­зу­ри». На­тал­ка По­зняк-Хо­мен­ко, 22 серп. 2006.

2 З ли­с­та І.Ми­ко­лай­чу­ка до Мірчо Мінтенка. Невідомі ли­с­ти Іва­на Ми­ко­лай­чу­ка// Кіно-Те­атр, 2006. – №3. – С. 22.