На­го­да осо­би­с­то поспілку­ва­ти­ся з ви­дат­ним ак­то­ром Ле­сем Сер­дю­ком ви­па­ла мені у грудні 2009 ро­ку, ко­ли у складі ве­ли­кої гру­пи ак­торів київсько­го те­а­т­ру імені І. Фран­ка, задіяних у ви­с­таві «Од­ру­жен­ня» за М. Го­го­лем, він приїхав у Чернівці для участі в Регіональ­но­му фе­с­ти­валі ко­медії «Зо­лоті оп­ле­с­ки Бу­ко­ви­ни – 2009». Під час на­шої роз­мо­ви Лесь Олек­сан­д­ро­вич приємно вра­зив див­ною сумішшю до­б­ро­ти-делікат­ності і пря­мо­ти-відвер­тості. Те­ма­ми на­шо­го спілку­ван­ня об­ра­ли стан національ­но­го кіне­ма­то­гра­фа, а та­кож по­стать ви­дат­но­го ак­то­ра, сце­на­ри­с­та, ре­жи­се­ра Іва­на Ми­ко­лай­чу­ка. Після роз­мо­ви до­мо­ви­ли­ся зустріти­ся і про­дов­жи­ти спілку­ван­ня у Києві в ювілей­ний для Ми­ко­лай­чу­ка 2011 рік, але не су­ди­ло­ся. У 2010 році Леся Сер­дюка не стало.

- Ле­сю Олек­сан­д­ро­ви­чу, у вас не бо­лить сер­це за по­даль­шу до­лю ви­пу­ск­ників Київсько­го національ­но­го універ­си­те­ту те­а­т­ру, кіно і те­ле­ба­чен­ня ім. І.Кар­пен­ка-Ка­ро­го, в яко­му ви ви­кла­даєте вже про­тя­гом 15 років? Ад­же ба­га­то років поспіль де­сят­ки мо­ло­дих, та­ла­но­ви­тих ре­жи­серів, опе­ра­торів, сце­на­ристів за­ви­са­ють у невідо­мості через те, що ук­раїнський кіне­ма­то­граф, вис­лов­лю­ю­чись об­раз­но, «скоріше мерт­вий, аніж жи­вий»?

– Важ­ке для ме­не за­пи­тан­ня, вра­хо­ву­ю­чи той факт, що я при­свя­тив ук­раїнсько­му кіно май­же 50 років жит­тя. Повірте, ду­же не хо­четь­ся го­во­ри­ти про ук­раїнське кіно, як про ми­ну­ле яви­ще. Зга­дай­мо 60–80-ті ро­ки ми­ну­ло­го століття. Які бли­с­кучі ре­жи­серські си­ли пра­цю­ва­ли на найбільшій в Європі Київській кіно­с­тудії ху­дожніх фільмів імені До­вжен­ка – Сергій Па­ра­джа­нов, Юрій Іллєнко, Ро­ман Ба­ла­ян, Ро­лан Сергієнко, Ле­онід Оси­ка, Ле­онід Би­ков і зви­чай­но ж, Іван Ми­ко­лай­чук. Більшість із них вже пішли за вічну межу, але, на ща­с­тя, всіх їх ще за жит­тя об­да­ру­ва­ли до­б­рим сло­вом, бо справжній ми­тець має зна­ти, що не дар­ма пра­цює і чо­го він вар­тий у житті. І після та­ко­го зле­ту – ба­га­торічний ва­ку­ум, який ви­ник че­рез не­при­род­ну бай­дужість з бо­ку Не­за­леж­ної Дер­жа­ви. Всі ці ро­ки замість ре­аль­них прак­тич­них дій з підтримки кіне­ма­то­графічної га­лузі від чи­нов­ників чуємо ли­ше зітхан­ня-шко­ду­ван­ня, а за­ко­но­давці і паль­цем не во­рух­ну­ли, аби ви­пра­ви­ти ста­но­ви­ще. Але ви­пу­ск­ни­ки універ­си­те­ту не про­па­дуть. Окрім кіно, ще є те­атр, є те­ле­ба­чен­ня, а най­та­ла­но­витіші з них успішно пра­цю­ють у кіно­ви­роб­ництві Росії і інших країнах СНД, євро­пейсь­ких країнах і в США.

– Всі ро­ки Не­за­леж­ності Ук­раїни з ви­со­ких три­бун лу­на­ють за­кли­ки зберіга­ти і зміцню­ва­ти ду­хов­не здо­ров’я нації. Якою ви ба­чи­те в цій діяль­ності роль ак­то­ра те­а­т­ру і кіно?

– Як од­ну з найвпли­вовіших, бо са­ме ми зі сце­ни, кіно і те­ле­екранів знай­о­ми­мо мільйо­ни лю­дей з ви­со­ки­ми об­ра­за­ми вітчиз­ня­ної і світо­вої літе­ра­ту­ри; яс­к­ра­ви­ми, ха­рак­тер­ни­ми об­ра­за­ми су­час­ників. Сво­го ча­су і ме­не бать­ко й ма­ти – ак­то­ри – ви­хо­ву­ва­ли на об­ра­зах бли­с­ку­чої ук­раїнської і світо­вої кла­сич­ної літе­ра­ту­ри. Я жив і про­дов­жую жи­ти під пра­по­ром Олек­сан­д­ра До­вжен­ка, по­руч із Юрієм Іллєнком, Іва­ном Ми­ко­лай­чу­ком, Ле­онідом Оси­кою, Ко­с­тян­ти­ном Сте­пан­ко­вим, Фе­до­ром Стри­гу­ном, Ми­хай­лом Го­лу­бо­ви­чем, Бо­ри­сла­вом Брон­ду­ко­вим, Іва­ном і Яро­сла­вом Га­в­ри­лю­ка­ми, Вікто­ром Сте­па­но­вим, Таїсею Лит­ви­нен­ко, Фе­до­ром Опа­на­сен­ком, Лю­бою Поліщук. Гірко ду­ма­ти, що з пам’яті но­вих по­колінь, пред­став­ни­ки яких щорічно при­хо­дять на на­вчан­ня в універ­си­тет, по­сту­по­во зни­ка­ють прізви­ща моїх ко­лег і друзів. Сьо­годні вже я, як патріарх то­го ча­су, роз­повідаю своїм сту­ден­там про Па­ра­джа­но­ва, Ми­ко­лай­чу­ка, Оси­ку, вла­ш­то­вую пе­ре­гля­ди їхніх ро­біт. А потім не­нав’яз­ли­во ка­жу: «Не поспішай­те од­ра­зу ро­би­ти вис­нов­ки, по­ду­май­те. Все, що ви по­ба­чи­ли сьо­годні, є кла­си­кою ук­раїнсько­го кіно, йо­го гордістю. Ро­зумію, що склад­но, але це не Ван Дамм, у діях яко­го все зро­зуміло з пер­ших кадрів – ось він чу­до­во б’є пра­вою ру­кою, ось лівою но­гою… Повірте мені, жит­тя людсь­ко­го ду­ху – це інше. Ро­зумієте, ко­ли сти­ка­ють­ся два ав­то­мобілі, во­ни б’ють собі залізо (за умо­ви, що все­ре­дині всі цілі і живі). А як­що сти­ка­ють­ся дві душі? Що з цьо­го ви­хо­дить? По­ду­май­те над цим і при­дивіться, як це вам по­да­ють?» Юрій Іллєнко якось у роз­мові ска­зав мені: «У нас у підва­лах кіно­с­тудії ле­жать 500 до­б­рот­но відзня­тих фільмів…» То де ж во­ни? Що це за Дер­жа­ва, яка при­хо­вує від ши­ро­ко­го ко­ла гля­дачів твор­чий до­ро­бок своїх кіне­ма­то­графістів?

Творчість ак­то­ра – важ­ли­ва скла­до­ва ви­хов­ної ро­бо­ти, яку по­вин­на про­во­ди­ти дер­жа­ва, але і сам він по­тре­бує ува­ги і відповідно­го піклу­ван­ня про йо­го твор­че зро­с­тан­ня. Гар­но ска­зав з цьо­го при­во­ду чу­до­вий російський ак­тор-вах­тангівець Во­ло­ди­мир Етуш: «Ви не знай­де­те у світі жод­но­го ар­ти­с­та, успішно­го і не ду­же, зна­ме­ни­то­го, або вже при­за­бу­то­го, який був би ви­ко­ри­с­та­ний за своє твор­че жит­тя на всі 100%». Не бу­ває та­ко­го, то­му що пред­став­ник на­шої про­фесії не є гай­кою, шпа­лою чи рей­кою, що зно­шу­ють­ся після пев­ної кількості років. Ак­тор (йо­го творчість) не закінчується, до­ки він жи­вий, до­ки в йо­го гру­дях б’ється сер­це.

– У 2011 році ви­пов­нить­ся 70 років з дня на­ро­д­жен­ня ви­дат­но­го ак­то­ра, ре­жи­се­ра і сце­на­ри­с­та, ла­у­ре­а­та Національ­ної Шев­ченківської премії, за­слу­же­но­го ар­ти­с­та Ук­раїни, на­шо­го зем­ля­ка-бу­ко­вин­ця Іва­на Ми­ко­лай­чу­ка. Ви ма­ли на­го­ду ба­га­то спілку­ва­ти­ся з ним осо­би­с­то, бу­ли задіяні в йо­го стрічках «Ва­ви­лон ХХ» і «Та­ка пізня, та­ка теп­ла осінь». Що, на ваш по­гляд, виділяє цьо­го мит­ця з бли­с­ку­чої ко­гор­ти йо­го твор­чих по­бра­тимів?

– Склад­не за­пи­тан­ня. На мій роз­суд, на­уковці від кіно по сьо­годні ще не в змозі осяг­ну­ти ве­лич йо­го та­лан­ту в національ­но­му кіне­ма­то­графі. І то­го, що він встиг, і то­го, що не встиг зро­би­ти в кіно­ми­с­тецтві світу за своє не над­то дов­ге жит­тя. На відміну від більшості ко­лег по твор­чо­му це­ху, які сповіду­ва­ли пушкінську те­зу про те, «що сло­ва нам потрібні для то­го, щоб при­хо­ву­ва­ти свої дум­ки», він був завжди твор­чо відкри­тим у спілку­ванні, наліво і на­пра­во да­ру­вав власні геніальні ідеї і за­дум­ки. Йо­му щи­ро ра­ди­ли не ро­би­ти цьо­го, хо­ча б за­пи­су­ва­ти, що це йо­го дум­ки та ідеї, а він ли­ше відма­ху­вав­ся: «Та хай ви­ко­ри­с­то­ву­ють, я собі ще 100 та­ких наміркую». За всі ро­ки спілку­ван­ня з ним я в будь-який час міг прий­ти до ньо­го, як до свя­ще­ни­ка, до­до­му і за­пи­та­ти: «Що мені ро­би­ти? В ме­не це бо­лить і не відпу­с­кає…» Він сідав по­руч і терп­ля­че вис­лу­хо­ву­вав. А йо­го дру­жи­на Марія в цей час го­ту­ва­ла нам чай і ва­ре­ни­ки. І вже цим так­тов­ним вис­лу­хо­ву­ван­ням він брав ча­с­ти­ну мо­го бо­лю на се­бе. Окрім та­кої лю­дя­ності у спілку­ванні з дру­зя­ми, він мав ще ба­га­то та­лантів – уміння слу­ха­ти співроз­мов­ни­ка, не пе­ре­би­ва­ю­чи йо­го, спе­ре­ча­ти­ся, не при­ни­жу­ю­чи твоєї гідності. Кри­ку на знімаль­но­му май­дан­чи­ку, як у ба­га­ть­ох ре­жи­серів, чи без­по­се­ред­ньо у по­буті я не чув від ньо­го ніко­ли.

Вза­галі, під час знімаль­но­го про­це­су він був не­пе­ред­ба­чу­ва­ним. У ньо­го ти не завжди ро­зумів, що сце­ну вже зня­то. Го­туєшся, ре­пе­ти­руєш, ду­маєш «ну от за­раз бу­де зйом­ка – і тоді я ви­дам на всі сто!» Ви­яв­ляється, що все вже зня­то, а ти потім ди­виш­ся на се­бе на ек­рані і по­чи­наєш ди­ву­ва­ти­ся: в тобі є те, про що ти раніше сам не знав.

Як ре­жи­сер, Іван Ми­ко­лай­чук, на відміну від інших ко­лег по твор­чо­му це­ху, при­ду­му­вав інші але­горії і прий­о­ми. На­при­клад, він за­сто­со­ву­вав, як чарівну па­лич­ку, внутрішньо­ка­д­ро­вий мон­таж. Річ у тім, що мож­на зніма­ти ма­лень­ки­ми відрізка­ми, які потім лег­ко ви­ки­ну­ти. А мож­на зро­би­ти ве­ли­ким пла­ном, мон­ту­ю­чи дійство вже в се­ре­дині ньо­го. Але для цьо­го ре­жи­се­рові потрібно ма­ти ду­же ро­зум­ну го­ло­ву, тре­ба ма­ти су­пер­опе­ра­то­ра, щоб потім, як­що хтось ли­хий за­хо­че ви­ки­ну­ти хо­ча б од­не сло­во, все ста­ва­ло не­зро­зумілим у цьо­му ве­ли­ко­му фраґ­менті. І ніку­ди бу­ло діти­ся. Або все за­ли­шай, або ви­ки­дай.

Під час зйо­мок сво­го пер­шо­го фільму «Ва­ви­лон ХХ» (за мо­ти­ва­ми ро­ма­ну Ва­си­ля Зем­ля­ка «Ле­бе­ди­на зграя» про перші кро­ки ко­лек­тивізації в ук­раїнсько­му селі) він ство­рив свій осо­би­с­тий стиль, подібний яко­му пізніше ви­най­шов юго­славсь­кий ре­жи­сер Емір Ку­с­туріца. У «Ва­ви­лоні ХХ» грає кож­ний кадр. Скільки він йо­го пе­ре­роб­ляв, до­би­ва­ю­чись мак­си­маль­но­го втілен­ня сво­го за­ду­му! Пе­резніма­ла­ся май­же кож­на сце­на, і фінал вий­шов інший, хо­ча за­ду­му­вав­ся ве­се­лий, опе­ре­точ­ний: після то­го, як стрель­ну­ла гар­ма­та, біля Йор­да­на всі тан­цю­ють, ве­се­лять­ся, феєрверк, і на цьо­му кінець.

Під час зйо­мок я ди­ву­вав­ся, чо­го це ре­жи­сер ме­не про­сить взя­ти до рук руш­ни­цю і на­пра­ви­ти її на Філо­со­фа і Маль­ву, ко­ли во­ни сто­ять під Хре­с­том. Я не ро­зумів цьо­го, в сце­нарії цьо­го не бу­ло. Але лізти до ньо­го з за­пи­тан­ня­ми я собі не доз­во­ляв, то­му що ду­же по­ва­жав те, що він тво­рить. І що я врешті по­ба­чив? Ви­яв­ляється, я вби­ваю Філо­со­фа, і мій персонаж стає в кілька­над­цять разів трагічнішим. Або ще та­ке: у сцені по­бит­тя кур­кулів я тікаю з ка­д­ру, і за мною – сліди бо­сих ніг. При­чо­му на снігу за­ли­ша­ють­ся чорні сліди. Річ у тім, що ми технічно ніяк не мог­ли при­ду­ма­ти, як зро­би­ти сліди ви­раз­ни­ми. І це, як і ба­га­то інших йо­го геніаль­них ре­жи­серсь­ких знахідок, в результаті чи­нов­ниць­ко­го свавілля ли­ши­ло­ся по­за кар­ти­ною.

Іван за­ду­му­вав фільм з двох ча­с­тин, це ма­ло бу­ти дві го­ди­ни двад­цять хви­лин ек­ран­но­го ча­су. Але цен­зу­ра виріза­ла май­же по­ло­ви­ну з них, так що Іван хво­рий хо­див, в йо­го очах за­стиг­ли сльо­зи, він в якийсь мо­мент вже не знав, що йо­му ро­би­ти з тим фільмом. І що у підсум­ку маємо сьо­годні? Емір Ку­с­туріца за подібну по­бу­до­ву фільмів от­ри­мав світо­ву сла­ву і безліч міжна­род­них на­го­род, в то­му числі дві «Зо­лоті паль­мові гілки» най­пре­с­тижнішо­го у світі Каннсь­ко­го кінофе­с­ти­ва­лю, а «Ва­ви­лон ХХ» не вий­шов за межі Ра­дянсь­ко­го Со­ю­зу і вже май­же за­бу­тий. А ще страшніше те, що з кіно­с­тудії невідо­мо ку­ди зник­ли ті 1,5 ти­сячі метрів, ви­лу­чені ко­лись цен­зу­рою з фільму. Отак-то ми зберігаємо в Не­за­лежній Дер­жаві своє на­ціональ­не куль­тур­не ба­гат­ст­во!

За­вер­шую на­шу бесіду без де­ше­во­го оп­тимізму. По­сту­по­во і нев­бла­ган­но зни­кає світ то­го ду­хов­но­го про­сто­ру, в яко­му мені бу­ло важ­ко, але од­но­час­но й со­лод­ко жи­ти. Пле­каю надію, що на ад­ре­су Івана Ми­ко­лай­чу­ка, хо­ча б у рік йо­го 70–ліття, про­зву­чать добрі сло­ва не тільки від друзів і ша­ну­валь­ників, які ще за­ли­ши­ли­ся на цьо­му світі, а й від дер­жав­них чи­нов­ників, від дій яких ба­га­то в чо­му за­ле­жить по­даль­ша до­ля ук­раїнсько­го кіно. Він спов­на за­слу­жив вдяч­ну людсь­ку пам’ять своїм до­б­рим сер­цем, ви­дат­ни­ми здо­бут­ка­ми в національ­но­му кіне­ма­то­графі.

Ко­ли я зга­дую і роз­повідаю про мо­го твор­чо­го по­бра­ти­ма Іва­на Ми­ко­лай­чу­ка, моя ду­ша бо­лить-во­лає, во­на вся в чор­них дірках: кож­на дірка – це мій по­мер­лий друг. Я іноді, за­ли­шив­шись на са­моті, по­чи­наю ду­ма­ти, що вже не­вдовзі один на всьо­му біло­му світі за­ли­шу­ся. Але при всьо­му цьо­му ми­мо­волі міркуєш ще над однією про­бле­мою. В чо­му біда ук­раїнсько­го ак­то­ра в Ук­раїні? А в то­му, що він – ук­раїнський ак­тор. І трак­туй­те це, як хо­че­те.

Грудень, 2009