В ос­танній день зи­ми, 28 лю­то­го 2011 ро­ку, на сімде­сят дев’ято­му році жит­тя не ста­ло Анні Жи­рар­до – ак­тор­ки, яку Клод Ле­люш на­звав найбільшою зіркою по­воєнно­го фран­цузь­ко­го кіне­ма­то­гра­фа. Зняв­шись май­же в півто­ри сотні фільмів і зіграв­ши в не на­ба­га­то меншій кількості ви­с­тав, во­на по­ста­ва­ла пе­ред гля­да­ча­ми кількох по­колінь у най­роз­маїтіших амп­луа. Ра­до бра­ла­ся во­на й за «легкі» роз­ва­жальні жа­н­ри, й за ре­жи­серські фільми-ек­с­пе­ри­мен­ти, де ча­сом до­во­ди­ло­ся гра­ти й до­волі не­од­но­значні ролі. Та не­ви­пад­ко­во сим­волічни­ми по­чат­ком і кінцем її кіноісторії ста­ли дві зна­кові для сво­го ча­су стрічки, які, по суті, сим­волізу­ють уже різні кіне­ма­то­графічні епо­хи – «Рок­ко і йо­го бра­ти» (1960) Лукіно Вісконті та «Піа­ніс­тка» (2001) Міха­е­ля Ха­не­ке (за обидві от­ри­ма­ла во­на й ша­но­вані відзна­ки – відповідно, Бри­тансь­кої кіно­а­ка­демії як най­кра­ща іно­зем­на ак­тор­ка та «Се­зар» за роль дру­го­го пла­ну).

Для ко­лиш­нь­о­го ж ра­дянсь­ко­го про­сто­ру Анні Жи­рар­до ста­ла не ли­ше за­галь­но впізна­ва­ною та одною з улюб­ле­них ак­т­ри­с, а й, без пе­ребільшен­ня, кіне­ма­то­графічним утілен­ням Франції – країни з особ­ли­вим магічним оре­о­лом для більшості ту­теш­нь­о­го на­се­лен­ня.

Ще в зеніті сла­ви з’явив­шись у не­ве­ли­ко­му епізоді у стрічці російсько­го ре­жи­се­ра Сергія Ге­ра­си­мо­ва «Жур­наліст» (1967), во­на ніби на­бли­зи­ла до ра­дянсь­кої ау­ди­торії те жит­тя, що зда­ва­ло­ся – і, пев­но, й бу­ло – не­до­сяж­ним і вод­но­час ва­би­ло своєю інакшістю, а на­сам­пе­ред не­зри­мим відчут­тям сво­бо­ди, та­ким не­ти­по­вим для меш­канців наших ши­рот. І цілком мож­ли­во, що в успіхові стрічки (за опи­ту­ван­ням жур­на­лу «Советский ек­ран», її бу­ло виз­на­но най­кра­щим фільмом 1967 ро­ку) є чи­ма­ла за­слу­га й Анні Жи­рар­до. Хо­ча, зда­ва­ло­ся, ви­с­ту­пає во­на тут ли­ше в не­ве­ли­ко­му епізоді й, так би мо­ви­ти, в ролі са­мої се­бе (ра­дянсь­ка де­ле­гація в Па­рижі за­про­шує фран­цузь­ку ак­тор­ку в ре­с­то­ран і впро­довж яки­хось де­ся­ти хви­лин веде із нею світську бесіду), нічо­го особ­ли­во­го ніби й не ка­же і, звісно, жод­ним чи­ном не «втру­чається» у фа­бу­лу. Та вже са­ма її при­сутність, не­ви­му­ше­не по­во­д­жен­ня й слав­нозвісний фран­цузь­кий шарм (такі відмінні від ви­гля­ду й ма­нер «співвітчиз­ників» за сто­лом) ніби зміню­ють пер­спек­ти­ву ба­чен­ня, так би мо­ви­ти, не­помітно пе­реміщу­ю­ть «центр світу» з Моск­ви в Па­риж.

Зго­дом з’явить­ся во­на ще в кількох російських фільмах – «Руф» (1989) Ва­лерія Аха­до­ва, де зігра­ла роль жерт­ви сталінських ре­пресій, та ви­кла­дач­ки танців у йо­го ж серіалі «Вільна жінка» (2002). А вже зовсім не­дав­ня – 2008 ро­ку – її епізо­дич­на роль (ма­дам Жи­рар) до­да­ла рей­ти­н­­­го­вості ще од­но­му там­теш­нь­о­му серіалові – «Ділки» / «Во­ро­ти­лы» (ре­жи­сер – Ан­тон Кот­ков).

Тож нічо­го див­но­го, що для по­ст­ра­дянсь­ко­го гля­да­ча во­на бу­ла не іно­зем­ною, а вже май­же «своєю» зіркою, втра­ту якої сприй­ня­ли не менш гос­тро, ніж, скажімо, смерть Оле­га Ян­ковсь­ко­го чи Люд­ми­ли Гур­чен­ко (до­сить по­ди­ви­ти­ся на чис­ленність і май­же ро­дин­ну то­нальність ба­га­ть­ох не­кро­логів у ЗМІ).

Утім, Анні Жи­рар­до, во­че­видь, бу­ла улюб­ле­ни­цею не ли­ше в на­ших ге­о­графічних ши­ро­тах. І її кіне­ма­то­графічну сла­ву не за­ть­ма­рю­ва­ли ані ба­га­торічні плітки про її лю­бов до ал­ко­го­лю та чис­ленні ро­ма­ни, ані те, що з 2007 ро­ку во­на з пе­ре­рва­ми пе­ре­бу­ва­ла на ут­ри­манні в ме­дич­но­му за­кладі ра­зом із бра­том, яко­му по­ста­ви­ли такий самий діаг­ноз: хво­ро­ба Альцґей­ме­ра.

З те­а­т­ру в кіне­ма­то­граф

Анні Сю­зан Жи­рар­до на­ро­ди­ла­ся 25 жовт­ня 1931 ро­ку в Па­рижі. Її ма­ти бу­ла аку­шер­кою, і са­ме ме­дич­ну про­фесію спер­шу ду­ма­ла об­ра­ти й Анні. Пев­ний час во­на навіть на­вча­ла­ся в школі мед­се­с­тер, пла­ну­ю­чи опа­ну­ва­ти фах хірур­га, втім, не­вдовзі ра­до по­ки­ну­ла її за­ра­ди ак­торсь­ких курсів Перґоле­зе. Про­дов­жи­ла ж свій ак­торсь­кий вишкіл у па­ризькій школі дра­ма­тич­но­го ми­с­тецтва, а вже зго­дом – у Кон­сер­ва­торії дра­ма­тич­но­го ми­с­тецтва, ку­ди всту­пи­ла, по­при чи­ма­лий кон­курс, і яку закінчи­ла 1954 ро­ку з дво­ма відзна­ка­ми – за кла­сич­ну й су­час­ну ко­медію.

На сце­ну ж Анні Жи­рар­до по­тра­пи­ла ще під час на­вчан­ня. Хо­ча спер­шу це бу­ло ли­ше па­ризь­ке ка­ба­ре «Роз руж», де во­на тан­цю­ва­ла ве­чо­ра­ми кан­кан, аби за­ро­би­ти гро­шей. На­томість уже після кон­сер­ва­торії її бе­руть пра­цю­ва­ти у відо­мий па­ризь­кий те­атр «Ко­меді Фран­сез», де во­на гра­ла го­ло­вним чи­ном кла­сич­ний ре­пер­ту­ар.

Влас­не, ко­медійний та­лант Жи­рар­до зго­дом став однією з «візитівок» її ак­торсь­кої ма­не­ри, а чис­ленні іронічні де­тек­ти­ви та ліричні ко­медії (чо­го вар­тує хо­ча б серія фільмів про «ніжно­го поліцейсь­ко­го», де її парт­не­ром на знімаль­но­му май­дан­чи­ку був Філіп Ну­а­ре) зро­би­ли її однією з най­по­пу­лярніших фран­цузь­ких ак­т­рис 1970-х.

Відо­мо, що 1956 ро­ку, під час однієї з ре­пе­тицій ви­с­та­ви за Жа­ном Кок­то – «Дру­карсь­ка ма­шин­ка», – пись­мен­ник, який прий­шов на пе­ре­гляд, був настільки вра­же­ним грою Жи­рар­до, що на­звав її «найбільшим дра­ма­тич­ним та­лан­том ос­танніх років».

Утім, у те­атрі ко­медії Анні Жи­рар­до за­три­ма­ла­ся не­дов­го (ли­ше до 1957-го), свідо­мо не ба­жа­ю­чи об­ме­жу­ва­ти се­бе рам­ка­ми од­но­го жа­н­ру. Ще 1955 ро­ку во­на впер­ше спро­бу­ва­ла се­бе в кіно (епізо­дич­на роль у фільмі Ан­д­ре Юне­бе­ля «Три­над­ця­те­ро за сто­лом» / «Treize a table»), а вже за рік – 1956-го – за роль у фільмі «Лю­ди­на з зо­ло­ти­ми клю­ча­ми» / «L’homme aux clefs d’or» Лео Жо­ан­но­на її на­го­ро­д­жу­ють премією Сю­зан­ни Б’ян­кетті як най­кра­щу мо­ло­ду ак­тор­ку. Відтоді Жи­рар­до з’яв­ляється на ек­ра­нах де­далі частіше, хо­ча й далі поєднує знімаль­ний май­дан­чик із те­а­т­раль­ною сце­ною.

До тріум­фаль­ної ролі в зга­даній стрічці Лукіно Вісконті во­на «засвіти­ла­ся» ще в кількох по­пу­ляр­них стрічках, го­ло­вним чи­ном – де­тек­ти­вах, два з яких – за участі ку­ми­ра тодішньої фран­цузь­кої публіки Жа­на Ґабе­на, – бан­дитській історії «Чер­во­не світло ввімкне­но» / «Le rouge est mis» (1957) Жи­ля Ґранж’є та ек­ранізації од­но­го з чис­лен­них ро­манів Жор­жа Си­ме­но­на «Меґре роз­став­ляє те­не­та» / «Maigret tend un piege» (1958) Жа­на Де­лан­нуа, які й нині вва­жа­ють­ся лю­би­те­ля­ми де­тек­тив­но­го «се­ріалу» про фран­цузь­ко­го коміса­ра чи не найв­даліши­ми.

Італійська історія

І на­решті – пе­ре­лом­ний мо­мент, знай­ом­ст­во з відо­мим італійським кіне­ма­то­графістом і те­а­т­раль­ним ре­жи­се­ром. Влас­не, спер­шу Вісконті за­про­по­ну­вав Жи­рар­до са­ме те­а­т­раль­ну роль – у по­ста­новці 1959 ро­ку «Двоє на гой­далці» за п’єсою В. Ґібсо­на, де ра­зом із нею на сцені грав Жан Ма­ре.

Й ли­ше після успіху ви­с­та­ви, за­хоп­ле­ний, як і чи­ма­ло інших ре­жи­серів, її та­лан­том (про який він зго­дом не раз роз­повідав жур­налістам), Вісконті об­рав Жи­рар­до на роль повії Наді у фільмі, що, як ви­я­вить­ся зго­дом, ста­не од­ним із найбільших йо­го кіноз­до­бутків, – «Рок­ко і йо­го бра­ти» / «Rocco e i suoi fratelli» (1960).

Не спи­ня­ю­чись на всіх чес­но­тах цієї кла­сич­ної стрічки, за­ува­жу ли­ше, що «Рок­ко» відкрив ши­ро­ко­му за­га­лові відра­зу два но­вих фран­цузь­ких імені – Анні Жи­рар­до та Але­на Де­ло­на. І як­що дру­гий за­ча­ру­вав жіно­чу ау­ди­торію пе­ре­дусім не­зви­чай­ною вро­дою, а та­кож не до кінця збаг­нен­ною хри­с­ти­янсь­кою жер­товністю са­мо­го пер­со­на­жа (Рок­ко), то Жи­рар­до по­стає тут у за­го­ст­ре­но дра­ма­тичній іпо­стасі. Кра­су­ня зі зваб­ли­ви­ми ніжка­ми й не над­то стро­ги­ми мо­раль­ни­ми прин­ци­па­ми: спер­шу На­дя ви­дається та­ким собі «нічним ме­те­ли­ком» у по­шу­ках мо­мент­них на­со­лод. Са­ме та­кою во­на є в сто­сун­ках із Сімо­не (Ре­на­то Саль­ва­торі) – та­ла­но­ви­тим, хоч і де­що мар­но­слав­ним і схиль­ним до жор­сто­кості бок­се­ром, стар­шим бра­том сімей­ст­ва Па­ронді. Та вже зго­дом, після знай­ом­ст­ва з чарівним і ще ду­же мо­ло­дим Рок­ко, На­дя змінюється май­же до непізна­ва­ності: зі са­мо­впев­не­ної і тро­хи цинічної жінки во­на пе­ре­тво­рюється на ніжну й ледь не без­за­хис­ну дівчи­ну, для якої весь сенс жит­тя – у то­му, що­би бу­ти ра­зом із ко­ха­ним.

Усі ж по­дальші сю­жетні пе­ри­петії пе­ре­во­дять цю історію навіть не в дра­ма­тич­ну, а трагічну пло­щи­ну, де, май­же як у дав­нь­о­г­рець­ких тра­гедіях, ге­ро­ям про­ти­с­тоїть не ви­па­док, а все­силь­ний фа­тум. Тож кульмінаційна сце­на вбив­ст­ва Наді ба­чить­ся єди­ним логічним тут розв’яз­ком конфлікту, який в іншій си­ту­ації міг би зда­ти­ся ба­наль­ним жи­тейсь­ким ви­пад­ком (двоє братів, за­ко­ха­них в од­ну дівчи­ну).

Анні Жи­рар­до пе­ре­кон­ли­ва тут у всьо­му діапа­зоні емоцій та іпо­ста­сей – від дівчи­ни лег­кої по­ведінки, яка до­б­ре знає собі ціну й уміє ко­ри­с­та­тися з чо­ловічої ува­ги, до сліпо й наївно за­ко­ха­ної і на­решті зла­ма­ної жит­тям та злої на весь світ жінки, яко­му во­на виріши­ла «по­мсти­ти­ся», ос­та­точ­но зруй­ну­вав­ши своє жит­тя.

Влас­не, в біог­рафії Жи­рар­до цей фільм став вирішаль­ним із кількох при­чин. Крім ак­торсь­ко­го успіху, який прий­шов до ак­т­ри­си після «Рок­ко» (їй по­ча­ли над­хо­ди­ти де­сят­ки про­по­зицій, а в наступне де­ся­тиліття ак­т­ри­са фігу­ру­ва­ла що­най­мен­ше в трьох–чо­ти­рь­ох стрічках на рік), змінив­ся і спосіб її жит­тя.

Уже од­ру­же­на з ре­жи­се­ром Нор­бе­ром Кар­бон­но, во­на не­сподіва­но за­ли­шає йо­го за­ра­ди сво­го парт­не­ра по знімаль­но­му май­дан­чи­ку. Втім, на відміну від кіно­фа­бу­ли, де На­дя оби­рає Рок­ко, Анні Жи­рар­до на­дає пе­ре­ва­гу не Де­ло­ну, а Саль­ва­торі. По­ки­нув­ши за­ра­ди ньо­го чо­ловіка й навіть Францію, ак­т­ри­са пе­реїздить до Італії, а в кілька най­б­лиж­чих років погоджується на ролі ли­ше в тих фільмах, зйом­ки яких відбу­ва­ли­ся не­по­далік від її но­вої домівки.

Де­ся­тиліття тріум­фу

На жаль, ця ро­ман­тич­на історія не три­ва­ла над­то дов­го. З ча­сом Жи­рар­до все ж по­ча­ла виїзди­ти з Італії, де­далі частіше по­го­д­жу­ю­чись на ролі у фран­цузь­ких стрічках, а зго­дом усе мен­ше ча­су про­во­ди­ла з Саль­ва­торі, ко­т­рий, як з’ясу­ва­ло­ся, мав ал­ко­голь­ну за­лежність і схильність до азарт­них ігор (са­ме від ци­ро­зу печінки він і по­мер 1988 ро­ку).

До то­го ж, по­пу­лярність Анні Жи­рар­до після «Рок­ко» ли­ше зро­с­та­ла, тоді як Ре­на­то Саль­ва­торі за­про­шу­ва­ли до участі в но­вих фільмах де­далі рідше. Біог­ра­фи ак­то­ра оповіда­ють навіть про йо­го не­вда­лу спро­бу са­мо­губ­ст­ва, здійсне­ну в стані важ­кої де­пресії.

1972 ро­ку Жи­рар­до ра­зом із Саль­ва­торі за­сно­вує влас­ну кінофірму «Жир­са фільм», яка зго­дом про­дю­су­ва­ла більшість стрічок за її уча­с­тю.

Пре­са з цікавістю сте­жи­ла за всіма но­ви­ми ро­ма­на­ми ак­т­ри­си, які та й са­ма не над­то при­хо­ву­ва­ла, – з ак­то­ром Бер­на­ром Фрес­со­ном, ре­жи­се­ра­ми Кло­дом Ле­лю­шем (Анні Жи­рар­до зігра­ла в кількох йо­го стрічках – «Жи­ти, щоб жи­ти» / «Vivre pour vivre», «Чо­ловік, який мені по­до­бається» / «Un homme qui me plait» з Але­ном Де­ло­ном, «Бу­ва­ють дні… Бу­ва­ють ночі…» / «Il y a des jours... et des lunes... Une femme seule» то­що) та Бо­бом Де­ко.

Пи­шу­чи про «італійський період», на­ле­жить зга­да­ти і про співпра­цю ак­т­ри­си з Мар­ко Фер­рері – ре­жи­се­ром із не­од­но­знач­ною (влас­не, май­же скан­даль­ною) ре­пу­тацією в кіносвіті, відо­мим своєю лю­бов’ю до чор­но­го гу­мо­ру, ек­с­пе­ри­мен­та­тор­ст­ва й схильністю ки­да­ти вик­ли­ки суспільній мо­ралі.

Од­ним із та­ких вик­ликів і ста­ла роль Анні Жи­рар­до у фільмі «Жінка-мав­па» / «La Donna Scimmia» (1963), де їй до­ве­ло­ся пе­ревтіли­ти­ся в цир­ко­ву по­тво­ру з об­лич­чям, за­рос­лим во­лос­сям. Чи­ма­ло гля­дачів поміти­ли в цій стрічці Фер­рері до­волі про­зо­ру й, звісно, не над­то по­шти­ву, алюзію на «До­ро­гу» Фелліні – стрічку, на яку тоді «мо­ли­ли­ся» чи не всі гля­дачі й кри­ти­ки. Втім, навіть по­при схильність ре­жи­се­ра до сар­каз­му та лег­ко відчут­ний комізм цьо­го фільму, Анні Жи­рар­до вда­ло­ся ство­ри­ти на ек­рані ба­га­то­пла­но­ва­ний, а місця­ми й май­же трагічний, об­раз.

Зго­дом зіграє во­на ще в двох, не менш про­во­ка­тив­них, стрічках ре­жи­се­ра – «Дилінджер мерт­вий» / «Dillinger e morto» (1968) та «Людсь­ке сім’я» / «Il seme dell’uomo» (1969).

Зре­ш­тою, Жи­рар­до ніко­ли не бо­я­ла­ся пе­ре­сту­па­ти різні соціальні та­бу або ж про­во­ку­ва­ти гля­да­ча своїми ро­ля­ми, ви­гля­дом чи по­ведінкою в кадрі. Скажімо, у де­що пізнішо­му фільмі «Шо­ко­те­рапія» / «Traitement de choc» (1973) Але­на Жес­суа, гос­тро­сю­жет­но­му три­лері, де во­на зігра­ла ра­зом із Але­ном Де­ло­ном, ак­т­ри­са по­го­ди­ла­ся на ду­же сміли­ву для тих часів сце­ну ко­лек­тив­но­го ку­пан­ня в морі повністю ого­ле­ною.

Пев­ною не­сподіван­кою ста­ла і її роль у фільмі «Еро­ти­си­мо» / «Erotissimo» (1968) Же­ра­ра Піре­са, де во­на пе­ре­втілюється в та­ку собі стур­бо­ва­ну жінку баль­заківсько­го віку, яка всіма мож­ли­ви­ми спо­со­ба­ми на­ма­гається при­вер­ну­ти ува­гу сво­го чо­ловіка.

По­вер­та­ю­чись до «італійсько­го періоду», вар­то зга­да­ти ще два ціка­вих фільми за участі ак­т­ри­си: «Ва­да й чес­но­та» / «Le vice et la vertu» Ро­же Ва­ди­ма (1963), за мо­ти­ва­ми оповідан­ня Маркіза де Са­да, та «То­ва­риші» / «I compagnі» (1963) Маріо Монічеллі – стрічку про ту­ринсь­ких робітників кінця ХІХ століття, що ста­ла відо­мою та­кож за­вдя­ки та­ла­но­витій грі Мар­чел­ло Ма­с­т­ро­янні.

Влас­не, пе­ре­ра­хо­ву­ва­ти всі фільми, в яких зігра­ла Анні Жи­рар­до, не­має сен­су (а їх, як уже зга­ду­ва­ло­ся, по­над півто­ри сотні).

Знач­но важ­ливіше, ма­буть, іще раз звер­ну­ти ува­гу на роз­маїття її амп­луа та ро­лей в різні періоди, а та­кож на особ­ли­вий та­лант «ліпи­ти» свій кіне­ма­то­графічний об­раз, при­ла­ш­то­ву­ю­чись до віко­вих мож­ли­во­с­тей (а вікові зміни Жи­рар­до ди­во­виж­ним чи­ном і справді вміла пе­ре­тво­рю­ва­ти з тя­га­ря на чес­но­ти).

У 1950-ті – 1960-ті во­на до­волі ча­с­то гра­ла жінок-кра­сунь – від «Рок­ко» до «Трьох кімнат на Ман­хе­ттені» / «Trois chambres a Manhattan» (за пси­хо­логічною повістю Си­ме­но­на про сто­сун­ки па­ри фран­цузів у Нью-Йор­ку, ек­ранізо­ва­ною Мар­се­лем Кар­не), від «Юш­ки» / «La bonne soupe» (роль мо­ло­дої ут­ри­ман­ки ба­га­тих чо­ловіків) до «Еро­ти­си­мо» то­що.

Втім, кра­са Жи­рар­до й у цей період аж ніяк не бу­ла «гла­мур­ною». Тендітна й зі зваб­ли­вою фігу­рою, во­на все ж ду­же вирізня­ла­ся низь­ким хрип­лу­ва­тим го­ло­сом (а про її звич­ку «диміти» ци­гар­кою не зга­ду­ва­ли хіба що ліниві), де­що гру­бу­ва­ти­ми лініями підборіддя, гу­с­ти­ми бро­ва­ми, не­лю­бов’ю до макіяжу то­що. Інак­ше ка­жу­чи, й манірні кра­суні в її ви­ко­нанні ви­хо­ди­ли не над­то манірни­ми, а «слабкі жінки» так чи так ви­яв­ля­ли в якийсь мо­мент свою гли­бо­ко за­хо­ва­ну внутрішню си­лу. І, го­ло­вне, – в кадрі во­на що­ра­зу ви­гля­да­ла ду­же на­ту­раль­но, – ніби й справді не гра­ла, а жи­ла пе­ред ка­ме­рою вла­сним і що­ра­зу та­ким іншим жит­тям.

Та вже в 1970-ті Анні Жи­рар­до де­далі частіше по­стає на ек­ра­нах у ро­лях «зви­чай­них» фран­цу­же­нок – жінок се­ред­нь­о­го віку, ча­сом роз­ча­ро­ва­них жит­тям, ча­сом силь­них і пев­них се­бе, але най­частіше – в та­ких тра­диційних для ме­ло­дра­ма­тич­но­го жа­н­ру по­шу­ках ща­с­тя. Ліричні ко­медії «Кажіть, мені ціка­во» / «Cause toujours... tu m’interesses!» (1979), «Знай­ом­ст­во за шлюб­ним ого­ло­шен­ням», або «Біжи за мною, щоб я те­бе впійма­ла»/ «Cours apres moi que je t’attrape» (1976), «Свар­ка» / «La zizanie» (1978) з Луї де Фю­не­сом, «Ля­пас» / «La gifle» (1974) з Іза­бель Ад­жані та Ліно Вен­ту­рою, «Ста­ра діва» / «La vieille fille» (1971) з Філіпом Ну­а­ре, – всі ці фільми, аж ніяк не бу­ду­чи світо­ви­ми ше­де­в­ра­ми, при­нес­ли, втім, Анні Жи­рар­до євро­пейсь­ку сла­ву й гля­даць­ку лю­бов, як і де­тек­ти­ви «Ніжний поліцейсь­кий» / «Tendre poulet» (1977), «Вкра­ли стег­но Юпіте­ра» / «On a vole la cuisse de Jupiter» (1979), «Чор­на мантія для вбивці» / «Une robe noire pour un tueur» (1980), «Все, що бли­щить» / «Tout ce qui brille» (1997) то­що.

З іншо­го бо­ку, ак­тор­ка не рідко з’яв­ля­ла­ся і в серй­оз­них фільмах – від пси­хо­логічно-над­рив­них робіт Андре Кай­я­та («По­мер­ти від ко­хан­ня» / «Mourir d’aimer», 1971; «Не­ма ди­му без во­гню» / «Il n’y a pas de fumee sans feu», 1973; та «Кож­но­му своє пек­ло» / «A chacun son enfer», 1977) до ролі ста­рої ма­тері-са­т­рап­ки в скан­дальній «Піаністці» (2001) Міха­е­ля Ха­не­ке; від стрічки про воєнний пе­ре­во­рот у Чилі 1973 ро­ку «У Сан­тьяґо йде дощ» / «Il pleut sur Santiago» (1975) Ельвіо Со­то до «Зне­до­ле­них» / «Les miserables» (1995) із Жаном-По­лем Бель­мон­до – впи­саній у ХХ століття версії відо­мої повісті Вікто­ра Гюґо.

Та­кож і в про­фесійних гля­дачів Анні Жи­рар­до не раз здо­бу­ва­ла­ся на по­хва­ли й на­го­ро­ди. Крім премії Б’ян­кетті, во­на та­кож бу­ла ла­у­ре­а­том премій «Sant Jordi» (1962, Іспанія), UNICRIT на Берліна­ле (1972), Каннсь­ко­го фе­с­ти­ва­лю (1961), «Да­вид До­на­тел­ло» (1977, Італія), «7 d’Or» (1987).

Най­ви­щу ж кіно­на­го­ро­ду Франції – премію «Се­зар» – во­на от­ри­му­ва­ла аж тричі (1977, 1996, 2001). Та­кож Анні Жи­рар­до бу­ло на­го­ро­д­же­но Куб­ком Вольпі Ве­неційсько­го МКФ за го­ло­вну роль у фільмі Мар­се­ля Кар­не «Три кімна­ти на Ман­хет­тені» (1965).