Я прий­шов пра­цю­ва­ти на кіно­с­тудію ху­дожніх фільмів у Києві че­рез рік після смерті Да­ни­ла Де­муць­ко­го. Ча­с­то чув: ось так зняв би Де­муць­кий; ком­по­зиція Де­муць­ко­го; то­нальність Де­муць­ко­го; пей­заж, як у Де­муць­ко­го; фо­то­графія, як у Де­муць­ко­го; не­га­тив, як у Де­муць­ко­го; яб­лу­ко, як у Де­муць­ко­го… Де­муць­кий… Де­муць­кий… Де­муць­кий… Хто він?

ВДІК – інсти­тут кіно

Ми зо­бов’язані бу­ли вив­ча­ти творчість До­вжен­ка–Де­муць­ко­го. Вив­ча­ю­чи творчість і До­вжен­ка, і Де­муць­ко­го, аналізу­ва­ли, за­зд­ри­ли, за­хоп­лю­ва­лись.

От­ри­му­ва­ли двійки і п’ятірки… за їхні фільми. Ба­га­то­ра­зо­во ди­ви­ли­ся «Зем­лю». Шість ча­с­тин «Землі». Різні копії – кращі, гірші. Мені за­пам’ята­ла­ся копія «Землі», зібра­на з уцілілих ча­с­тин, наді­сла­них з усь­о­го світу. Копія, над­ру­ко­ва­на на різних по­зи­тив­них плів­ках. У ча­с­ти­нах – ти­т­ри-встав­ки, на­пи­сані мо­вою тієї країни, звід­ки во­ни при­бу­ли. По­чав­ся фільм. Ге­рої роз­мов­ля­ли різни­ми мо­ва­ми. Ми їх ро­зуміли. Ця копія хо­ди­ла інсти­ту­том від опе­ра­торів до ре­жи­серів, від ре­жи­серів до сце­на­ристів, від сце­на­ристів до кіно­знавців, від кіноз­навців до ху­дож­ників, від ху­дож­ників до ак­торів і від ак­торів до опе­ра­торів… «Зем­ля» цілий рік відда­ва­ла свої пло­ди. І що­ра­зу інсти­ту­том хо­ди­ли До­вжен­ко і Де­муць­кий. Во­ни бу­ли при­сутні на кож­но­му пе­ре­гляді. Я їх ба­чив. Не віри­те? За­мов­те про­екцію. По­дивіться «Ар­се­нал». Або «Зем­лю». Або «Іва­на»… Що до душі. Ко­ли по­гас­не світло, до вас прий­дуть ав­то­ри…

У ВДІКу я дізнав­ся, що Де­муць­кий серй­оз­но зай­мав­ся фо­то­графією. Він прий­шов у кіно тоді, ко­ли вже був відо­мим фо­то­гра­фом. Йо­го шлях у кіно ніби ствер­д­жу­вав до­волі по­ши­ре­ну дум­ку… Дум­ку про те, що та­ла­но­ви­тий фо­то­граф мо­же ста­ти кіно­о­пе­ра­то­ром, як­що він то­го за­ба­жає… Мож­ли­во.

Біог­рафія

Да­ни­ло Де­муць­кий на­ро­див­ся у 1893 році в селі Ох­ма­тів Київської гу­бернії. Бать­ко – Пор­фирій Да­ни­ло­вич – лікар та ком­по­зи­тор-ет­но­граф, учень М. Ли­сен­ка. Ма­ти – Ус­ти­на Да­нилівна – уро­д­же­на Яновсь­ка, зна­вець ук­раїнської на­род­ної куль­ту­ри. З ди­тя­чих років він му­зи­кує. Ко­ли на­вчав­ся в гімназії, дядь­ко по­да­ру­вав йо­му «ко­роб­ку» – фо­то­апа­рат. З то­го ча­су – в ньо­го завжди фо­то­апа­рат. Пі­сля закінчен­ня гімназії хотів всту­пи­ти до кон­сер­ва­торії, але бать­ки відсто­я­ли «сімей­ну» про­фесію ліка­ря. В 1911 році всту­пає до Київсько­го універ­си­те­ту на ме­дич­ний фа­куль­тет. Вчить­ся до пер­шо­го за­нят­тя з ана­томії – не ви­т­ри­мує у морзі. Пе­ре­хо­дить на юри­дич­ний фа­куль­тет. Па­ра­лель­но на­вчається техніці світло­пи­су в спілці «Да­гер». Ке­рує за­нят­тя­ми про­фе­сор М. Пе­т­ров. Учи­тель Пе­т­ров був про­тив­ни­ком ре­туші. Учень Де­муць­кий став ка­те­го­рич­ним про­тив­ни­ком ре­туші.

1913 ро­ку Де­муць­кий упер­ше взяв участь у «Все­російській ви­с­тавці ху­дож­ників світло­пи­су» з чо­тир­ма пей­за­жа­ми, зня­ти­ми об’єкти­вом мо­нокль. Універ­си­тет закінче­но. Де­муць­кий-юрист ви­с­тав­ляє свої ро­бо­ти на ви­с­тав­ках світло­пи­су в Києві, Хар­кові, Одесі, Москві, Пе­тер­бурзі. Де­муць­кий-юрист ос­та­точ­но стає Де­муць­ким-фо­то­гра­фом. Він вив­чає техніку зйом­ки пор­т­ре­та. Ке­рує за­нят­тя­ми Клавдія Ро­ма­нюк. У 1920 році Де­муць­кий знімає серію пор­т­ретів об’єкти­вом мо­нокль. Це при­но­сить йо­му успіх, йо­го ім’я стає відо­мим. Він за­ли­шається пра­цю­ва­ти у ство­реній ним фо­то­май­стерні при те­атрі «Бе­резіль». Те­а­т­ром ке­ру­вав ви­дат­ний ук­раїнський ре­жи­сер Лесь Кур­бас. У трупі те­а­т­ру пра­цю­ють ак­то­ри Ам­вросій Бу­ч­ма та Мар’ян Кру­шель­ниць­кий. Во­ни ча­с­то зніма­ють­ся в кіно на Одеській кіно­фа­б­риці. Їхні роз­повіді про кіно за­па­ли в ду­шу Де­муць­ко­му…

Один із шістде­ся­ти

У Київ приїздить зі своєю тру­пою Ка­сь­ян Го­лей­зовсь­кий. Він по­ка­зує ба­лет «Йо­сиф Пре­крас­ний». Де­муць­кий лю­бив ми­с­тецтво ба­ле­ту, вва­жав, що кла­сич­но­му ба­ле­ту не­обхідна ре­фор­ма. Ба­лет Го­лей­зовсь­ко­го йо­му близь­кий. Він знімає тру­пу – 60 фо­то­графій… Ро­бить аль­бом. Відкри­ває аль­бом Го­лей­зовсь­кий. Го­лей­зовсь­кий у фас. На по­вний зріст. Весь у чор­но­му. На сіро­му тлі. У бічно­му світ­лі. Зня­тий об’єкти­вом мо­нокль. Ком­по­зиційне пе­ре­ван­та­жен­ня пра­вої сто­ро­ни фо­то­графії урівно­ва­жує рух рук… Рух рук та ви­гин ніг ро­бить знімок ди­намічним. Зверніть ува­гу на лінію на­вко­ло фігу­ри Го­лей­зовсь­ко­го… Лінія не­се ком­по­зиційне і смис­ло­ве на­ван­та­жен­ня. Лінія до­по­ма­гає зо­се­ре­ди­ти ува­гу на об­личчі та ру­ках Го­лей­зовсь­ко­го-ба­лет­мей­сте­ра. У фо­то­графії Го­лей­зовсь­ко­го є Го­лей­зовсь­кий! Ав­тор – Де­муць­кий. Де­муць­кий доніс до нас мить із жит­тя ве­ли­ко­го ар­ти­с­та.

Мо­нокль

Да­ни­ло Де­муць­кий знімає серію фо­то­графій ого­ле­ної на­ту­ри. Він підпо­ряд­ко­вує твор­чо­му за­ду­му своєрідний оп­тич­ний ри­су­нок об’єкти­ва мо­нокль. Освітлен­ня, співвідно­шен­ня тонів об’єкта, ком­по­зиція, спеціаль­на об­роб­ка не­га­тивів – усе підко­ряється єдиній меті – за­кар­бу­ва­ти кра­су ого­ле­но­го тіла. Де­муць­кий знімає на­ту­ру на «кон­ст­рук­тивістсько­му» тлі, ор­ганічно впи­су­ю­чи її в умов­не тло. Ого­ле­на на­ту­ра жи­ла та гар­моніюва­ла з тлом.

Ого­ле­ну на­ту­ру зніма­ти ху­дож­ньо важ­ко. Де­муць­кий не бо­яв­ся пря­мо­го, відвер­то­го по­гля­ду. Це був по­гляд ху­дож­ни­ка. Він не підгля­дав. Він ми­лу­вав­ся. Свій чи­с­тий, ху­дож­ниць­кий по­гляд Де­муць­кий пе­реніс на фо­то­папір. Для се­бе. Для нас. Так зніма­ти міг не про­сто сміли­вий, а й та­ла­но­ви­тий фо­то­ху­дож­ник. Та­ким був Да­ни­ло Де­муць­кий. Зміню­ва­ло­ся у Де­муць­ко­го все: по­гля­ди, фо­то­апа­ра­ти, об’єкти зйо­мок, то­нальність, ри­су­нок світла, плівка, ком­по­зиція… За­ли­шав­ся завжди об’єктив мо­нокль.

Біле на біло­му

Біле тло. Ого­ле­на на­ту­ра. Біле повітря. Про­зорі кон­ту­ри. Не­вло­вимі де­талі. Повітря. Радісне відчут­тя. Не­ре­аль­но. Ре­аль­но. Рік 1924. Рік по­шуків… Да­ни­ла Де­муць­ко­го.

НЕ ТРО­ГАТЬ

«Не тро­гать, све­же­вы­кра­шен», –

Ду­ша не бе­ре­глась,

И па­мять – в пят­нах икр и щек,

И рук, и губ, и глаз.

Я боль­ше всех удач и бед

За то те­бя лю­бил,

Что по­жел­те­лый бе­лый свет

С то­бой – бе­лей бе­лил.

И мгла моя, мой друг, бо­жусь,

Он ста­нет как-ни­будь

Бе­лей, чем бред, чем аба­жур,

Чем бе­лый бинт на лбу!

Ми звик­ли нині до всьо­го… Нас уже ма­ло що мо­же зди­ву­ва­ти. Чи ми ро­зу­чуємо­ся ди­ву­ва­ти­ся? Мож­ли­во, фо­то­графії Де­муць­ко­го у світлій то­наль­ності не вик­ли­чуть сьо­годні та­ко­го за­хоп­лен­ня (і не тільки за­хоп­лен­ня, а ча­сом і ка­те­го­рич­но­го обу­рен­ня). В 1924 ро­ці… біла то­нальність Де­муць­ко­го… Це бу­ло но­ве! Так ніхто не зні­мав! (Я при­наймні не ба­чив. Мо­же, я по­ми­ля­юсь?) Це бу­ло сміли­ве вирішен­ня. По­ру­шен­ня всіх ка­нонів. Ка­нонів фо­то­графії. По­вто­рю­ва­ти завжди лег­ше. По­вто­ри­ти мож­на і кра­ще! Ми всі вчи­ли­ся… Вчи­мо­ся на то­му, що вже існує. Ки­мось відкри­те… До­хо­ди­мо до якоїсь межі… і зу­пи­няємо­ся. Тільки де­які йдуть далі. <...>

Підіть до кіно­за­ли за­в­т­ра, в 1973 році, і ви по­ба­чи­те… біле на біло­му… Це вже не по­шук. Це фо­то-кіне­ма­то­графічний прий­ом.

…У Де­муць­ко­му би­ло­ся сер­це. Сер­це ху­дож­ни­ка. Де­муць­кий шу­кав… у тем­но­му… тем­не. Де­муць­кий знай­шов… у біло­му… біле. Він знай­шов се­бе.

З «Ав­тобіог­рафії» Де­муць­ко­го:

«В той час моє ім’я ста­ло ши­ро­ко відо­мим у фо­то­графічних ко­лах і се­ред працівників ми­с­тецтва, за­вдя­ки чо­му ме­не за­про­си­ли на по­са­ду завіду­ва­ча фо­то­це­хом Одесь­кої кіно­фа­б­ри­ки з тим, щоб зніма­ю­чи рек­лам­не фо­то, я по­сту­по­во підго­ту­вав се­бе до ро­бо­ти кіно­о­пе­ра­то­ром».

Оде­са. ВУФ­КУ

Кіно­павільйон. Зніма­ють кінофільми. Ба­га­то кіно­про­жек­торів. Кіно­де­ко­рації. Кіносвітло. Кіно­ка­ме­ра. Кінос­це­на­рист. Кіно­ре­жи­сер. Кіно­о­пе­ра­тор. Кіно­ху­дож­ник. Кіно­ак­тор. Кіно­про­фесії… Де­муць­кий – завіду­вач фо­то­це­хом. Де­муць­кий знімає фо­то­графії ак­торів, які про­бу­ють­ся на кіно­роль. Роль од­на. Пре­тен­дентів ба­га­то… Бо­ро­ди. Пе­ру­ки… Ву­са… Де­муць­кий знімає мо­но­клем. Знімок у м’якій то­наль­ності. Працівни­ки Одесь­кої кіно­фа­б­ри­ки дов­го ди­ви­ли­ся… не ро­зуміли. Виріши­ли, що нерізка фо­то­графія. Для кіно потрібне інше зо­б­ра­жен­ня. Різке. На кіно­ка­мері руч­ка… Яка кру­тить­ся. У кіно­ка­мері плівка… Яка ру­хається. В кіно­ка­мері об­тю­ра­тор… Який кру­тить­ся. Пе­ред ка­ме­рою кіно­ак­тор… Який зо­б­ра­жає. Пе­ред ка­ме­рою лінзи… Се­к­ретні. Кіно­о­пе­ра­то­ри – іно­земні. Які ство­рю­ють ат­мо­сфе­ру таємни­чості. Таємни­чості на­вко­ло кіно­про­фесії. Які за­ти­ра­ють шка­ли з об’єктивів. Шка­ли, що по­зна­ча­ють фо­кус­ну відстань об’єктивів… діаг­рам… фільтрів… сіток… Це був період «чор­ної магії». 1925 рік.

Хроніка

Га­зе­ти при­нес­ли повідо­млен­ня, що фо­то­графії Да­ни­ла Де­муць­ко­го, зняті мо­но­клем, от­ри­ма­ли Зо­ло­ту ме­даль на Ви­с­тавці де­ко­ра­тив­но­го ми­с­тецтва в Па­рижі.

З «Ав­тобіог­рафії» Де­муць­ко­го:

«За­вдан­ня, що сто­я­ло пе­реді мною, бу­ло не­лег­ким: опе­ра­торсь­ка «ка­с­та» в той час за­взя­то чи­ни­ла опір про­ник­нен­ню в своє се­ре­до­ви­ще но­вих лю­дей та усіля­ко пе­ре­шко­д­жа­ла цьо­му, бо­я­чись кон­ку­рентів. Дізна­ти­ся у ста­ро­го опе­ра­то­ра які-не­будь відо­мості про техніку бу­ло не­мож­ли­во, а до знімаль­но­го апа­ра­та під різни­ми при­во­да­ми ніко­го близь­ко не підпу­с­ка­ли. Відповідної технічної літе­ра­ту­ри з цьо­го пи­тан­ня ще не бу­ло. У ме­не бу­ла єди­на мож­ливість – спо­с­теріга­ти за їхньою ро­бо­тою зі сто­ро­ни».

Де­муць­кий пе­ре­бу­вав на знімаль­но­му май­дан­чи­ку… Знімав фо­то­рек­ла­му до фільмів, спо­с­терігав за ро­бо­тою кіно­о­пе­ра­торів, знімав з точ­ки зо­ру кіно­а­па­ра­та, у світлі, вста­нов­ле­но­му кіно­о­пе­ра­то­ром для кіно­ка­д­ра. Де­муць­кий фіксу­вав на фо­то­графію кіно­кадр, аналізу­вав на от­ри­маній фо­то­графії ро­бо­ту, на­ко­пи­чу­вав досвід. Де­муць­кий фо­то­гра­фу­вав усе, що за­ли­ша­ло­ся за кіно­ка­д­ром. Усе, що хотів. Усе, що вмів.

Кіно­о­пе­ра­то­ри ба­чи­ли фо­то­графії Де­муць­ко­го. Кіно­о­пе­ра­то­ри не мог­ли не поміти­ти фо­то­графії Де­муць­ко­го.

Кінов­чи­тель

Пер­ший помітив Де­муць­ко­го кіно­о­пе­ра­тор Олексій Ка­люж­ний. Він лю­бив фо­то­графію. Він по-справжнь­о­му оцінив фо­то­ро­бо­ти Де­муць­ко­го. Ка­люж­ний спо­с­терігав за Де­муць­ким. Та ба­чив, як Де­муць­кий по­ри­вається до кіно­ка­ме­ри. Він дав йо­му на од­ну ніч кіно­а­па­рат. Де­муць­кий розібрав і зібрав кіно­а­па­рат… Кіно­се­кретів більше не існу­ва­ло.

Де­муць­кий кру­тив руч­ку кіно­а­па­ра­та. Ру­ка опи­су­ва­ла ко­ло. По­вне ко­ло – 16 кадрів за се­кун­ду. Ще ко­ло… Ще 16 кадрів… Кадрів без плівки… Уяв­них кадрів… не­зафіксо­ва­но­го на кіноплівку зо­б­ра­жен­ня… Де­муць­кий тре­ну­вав ру­ку, щоб стабільно ру­ха­ла­ся плівка у кіно­а­па­раті. Це бу­ла пер­ша впра­ва для кіно­о­пе­ра­то­ра. Ру­ка Де­муць­ко­го опи­су­ва­ла ко­ло… Ко­ло ру­ху руч­ки кіно­а­па­ра­та…

Ко­ло до ме­ти…

З «Ав­тобіог­рафії» Де­муць­ко­го:

«Ка­люж­ний був та­ла­но­ви­тим ху­дож­ни­ком, зі знач­ни­ми те­о­ре­тич­ни­ми знан­ня­ми, завжди в по­шу­ку чо­гось, опе­ра­тор-но­ва­тор. Нічо­го не хо­ва­ю­чи, завжди лю­бов­но і терп­ля­че пе­ре­да­вав свої знан­ня та досвід. Він був моїм учи­те­лем».

Кіно­по­ча­ток

1926 рік. Де­муць­кий-кіно­о­пе­ра­тор знімає фільм «Ва­ся-ре­фор­ма­тор». Це пер­ший фільм До­вжен­ка-сце­на­ри­с­та. Це пер­ший фільм Де­муць­ко­го-кіно­о­пе­ра­то­ра.

Ре­жи­сер Юрій Ста­бо­вий за­про­по­ну­вав Де­муць­ко­му зня­ти фільм «Свіжий вітер». Він зняв. Ре­жи­сер Юрій Ста­бо­вий за­про­по­ну­вав зня­ти Де­муць­ко­му дру­гий фільм – «Два дні». Де­муць­кий зняв. Ци­ми кінофільма­ми Де­муць­кий ос­та­точ­но ут­вер­див­ся як кіно­о­пе­ра­тор.

Жур­нал «Кіно» за 1927 рік:

«… мо­ло­дий опе­ра­тор ви­я­вив­ся на ви­соті ви­ключ­ної ху­дож­ньої май­стер­ності, сма­ку, тем­пе­ра­мен­ту (не ду­май­те, що той, хто кру­тить руч­ку кіно­а­па­ра­та, не по­ви­нен ма­ти тем­пе­ра­мен­ту ху­дож­ни­ка…). Де­муць­кий не­пе­ресічний май­стер. В йо­го ру­ках об’єктив знімаль­ної ка­ме­ри так са­мо слух­ня­ний, як пен­зель в руці жи­во­пис­ця»…

«Ар­се­нал»

Я зга­дую фільм. Чер­гу­ють­ся епізо­ди. «Ой бу­ло у ма­тері три си­ни»…

«Га­зо­ва ата­ка»… Страж­дан­ня на об­личчі німець­ко­го сол­да­та – Бу­ч­ми. Сміх… Істе­рич­ний сміх… Шок… Од­ним пла­ном. Се­реднім пла­ном. Пла­ном, що ввійшов у історію кіно. «Шев­чен­ко, який ожи­ває»… «Кінь, що го­во­рить»… «Обо­ро­на Ар­се­на­ла»… «Розстріл робітників». Об­раз­не вирішен­ня сце­ни. Па­да­ють у кадрі не лю­ди, а їхні ве­ликі тіні. Тіні на стіні за­во­ду. Ве­ли­чезні тіні. Тіні робітників… Ви­ро­с­тає Тиміш. Чор­ною ма­сою йдуть гай­да­ма­ки… Прицілю­ють­ся. Роз­ри­ває со­роч­ку Тиміш. Відкри­ває тіло. Стріля­ють гай­да­ма­ки. Кулі відска­ку­ють – не бе­руть. Стоїть Тиміш.

Цей фільм зроб­ле­но До­вжен­ком–Де­муць­ким.

…До­вжен­ко: «В своїх фор­маль­них по­шу­ках я ча­с­то пра­цю­вав, як пра­цює сол­дат у бою, – не ду­мав про те, за пра­ви­ла­ми ру­бає він во­ро­га чи не за пра­ви­ла­ми».

…Де­муць­кий: «Це своє ве­ли­ке хви­лю­ван­ня До­вжен­ко зумів пе­ре­да­ти мені, своєму опе­ра­то­ру, який пра­цю­вав з ним. І всьо­му твор­чо­му ко­лек­ти­ву».

…Ей­зен­штейн: «…До­вжен­ко ха­пає гля­да­ча і в не­ст­рим­но­му бігу мчить йо­го з «усіх двад­ця­ти чо­ти­рь­ох ніг», як мчать на ек­рані чу­десні коні До­вжен­ка, мчить «Ар­се­нал» у шеренгу най­кра­щих до­сяг­нень ра­дянсь­ко­го кіно».

…Анрі Бар­бюс: «І кар­ти­на в ціло­му, і її ок­ремі ка­д­ри яс­к­раві, ви­разні, за­хоп­ливі, а іноді геніальні».

1929 рік. До­вжен­ка та Де­муць­ко­го за­про­шу­ють до Києва. На рідній землі во­ни зніма­ють «Зем­лю».

Де­муць­кий про­бує мо­нокль. На ек­рані ви­хо­дить ціка­ве зо­б­ра­жен­ня. Со­ко­ви­те. В місцях ка­д­ру, де є відбли­с­ки, фор­мується оре­ол. Виріше­но. Кар­ти­на знімається мо­но­клем (по­етич­на ча­с­ти­на). Те­пер епізо­ди із «Землі» ста­ли кла­сич­ни­ми.

«За­ко­хані па­ри».

У цьо­му епізоді бу­ло за­сто­со­ва­но ре­жим­ну зйом­ку. Це бу­ла од­на з пер­ших у кіне­ма­то­графії ре­жим­них зйо­мок.

Зйом­ка об’єкти­вом мо­нокль.

«Дід Се­мен по­ми­рає під яб­лу­нею».

У кіне­ма­то­графії дум­ка про справжню єдність лю­ди­ни з при­ро­дою ніко­ли ще не бу­ла ви­ра­же­на так ви­раз­но.

Зня­то об’єкти­вом мо­нокль.

«Та­нець Ва­си­ля вночі».

Зня­то у кон­тро­во­му світлі. Ран­ко­вий ре­жим. Ва­силь тан­цює. За ним здіймається ку­ря­ва. Ку­ря­ву вид­но на кон­тро­во­му світлі. Ку­ря­ва в оре­олі мо­но­кля. Ку­ря­ва «Землі» в зо­ло­то­му фонді кіно.

«Ого­ле­на На­тал­ка».

Зо­б­ра­жаль­не вирішен­ня не­по­втор­не. Кра­са ого­ле­но­го тіла.

Зня­то об’єкти­вом мо­нокль.

«Ка­ву­ни під до­щем».

Свя­щен­на мить при­ро­ди. На пло­ди па­дає срібля­с­тий дощ. Об’єктив мо­нокль. Сріблить стру­мені до­щу.

«Со­няш­ни­ки».

Ко­ли див­лю­ся «Зем­лю», я завжди ба­чу со­няш­ни­ки ко­ль­о­ро­ви­ми. Як це зро­бив Де­муць­кий? Не знаю. Кіно­се­крет… Я ба­чу в су­час­них фільмах со­няш­ни­ки. Зняті на ко­ль­о­ро­ву плівку. Во­ни зда­ють­ся по­фар­бо­ва­ни­ми.

«Яб­лу­ка».

Завжди за­хоп­лю­ю­ся яб­лу­ка­ми в «Землі». Де­муць­кий та До­вжен­ко по­ка­за­ли біблійний смисл та кра­су пло­ду. Дощі оми­ва­ють яб­лу­ка До­вжен­ка і Де­муць­ко­го. Під до­щем сплять ка­ву­ни. Дощ закінчить­ся, бу­де сон­це, бу­дуть вічно жи­ти дід Се­мен, Ва­силь, На­тал­ка, «про­пи­сані» До­вжен­ком та Де­муць­ким у «кіне­ма­то­графічно­му» селі Яресь­ки на Пол­тав­щині.

…Ми­хай­ло Ромм:

«“Зем­ля” геніаль­на. Я знаю ба­га­ть­ох ре­жи­серів, опе­ра­торів, кіно­­дра­ма­тургів, яких са­ме ця кар­ти­на зму­си­ла піти в кіне­ма­то­графію. До то­го, як “Зем­ля” з’яви­ла­ся на ек­рані… кіне­ма­то­графісти не мис­ли­ли собі, що кіне­ма­то­графія мо­же го­во­ри­ти та­кою мо­вою. До та­ких ре­жи­серів на­ле­жав, зо­к­ре­ма, і я. “Зем­ля” відкри­ла пе­реді мною по­етич­ний світ кіне­ма­то­графії».

…Брюс­сель. 1958 р.

Після міжна­род­но­го опи­ту­ван­ня кіно­к­ри­тиків фільм «Зем­ля» на­зва­но се­ред 12 най­кра­щих усіх часів та на­родів.

Після «Землі» До­вжен­ко та Де­муць­кий розійшли­ся… До­вжен­ко поїхав до Моск­ви… Де­муць­кий – в Уз­бе­ки­с­тан… Так тра­пи­ло­ся, що До­вжен­ко і Де­муць­кий більше не зустріли­ся… не зустріли­ся на знімаль­но­му май­дан­чи­ку. Друж­ба та взаємна довіра за­ли­ши­ли­ся.

В Уз­бе­ки­с­тані він зняв фільми «На­среддін у Бу­харі» й «Тахір і Зу­х­ра». І, не роз­ста­ю­чись із фо­то­апа­ра­том, за­кар­бу­вав у фо­то­графіях лю­дей, куль­ту­ру та по­бут уз­бець­ко­го на­ро­ду… Він пра­цю­вав з по­вною відда­чею. По­ру­шу­ю­чи фо­то­ка­но­ни. Кіно­ка­но­ни. Кіно­ху­дожні за­ко­ни.

У фільмі «На­среддін у Бу­харі» він зро­бив од­ну ча­с­ти­ну в тоні сепії (сце­ни з еміром та йо­го сви­тою). У чор­но-біло­му фільмі фак­ту­ра зо­ло­та, східно­го одя­гу зда­ва­ла­ся ней­мовірно при­род­ною…

За­дум Де­муць­ко­го був утіле­ний тільки в одній копії фільму… Йшла війна. Не­обхідно бу­ло зміню­ва­ти тех­но­логію дру­ку копій, і за­дум Де­муць­ко­го не дійшов до гля­дачів, до нас…

Війна за­вер­ши­лась. Де­муць­кий по­вер­тається до Києва.

Лист Олек­сан­д­ра До­вжен­ка

(у час ро­бо­ти над фільмом про Мічуріна на студії «Мосфільм»)

«До­ро­гий Да­ни­ле.

Важ­ко і тяж­ко ство­рюється «Жит­тя в цвіту». Ду­же про­шу те­бе, Да­ни­ле, до­по­мо­жи мені. Зніми для ме­не пей­зажі, як вмієш тільки ти. Зніми роз­лив Дніпра, щоб бу­ла ши­ри­на, щоб бу­ло ве­се­ло, щоб все не­сло­ся впе­ред: і во­да, і де­ре­ва, і ха­ти, і хма­ри. Зніми ве­ли­кий роз­лив з по­чут­тям, з радістю хлоп­чи­ка. Йо­му все од­но, що пла­че ма­ти, бать­ко не знає, що ро­би­ти, ку­ди діва­ти ху­до­бу, яка стоїть уже по че­ре­во у воді. Він ра­дий, що тре­ба лізти на дах. А з да­ху вид­но все да­ле­ко, да­ле­ко. Плавні пли­вуть, хма­ри пли­вуть, по­плив увесь світ, ко­ли ве­ли­ка во­да!

І який я щас­ли­вий, що блу­кав у не­за­бутні ро­ки на бе­ре­гах каз­ко­вих па­горбів. Що пив дніпровсь­ку і дес­нянсь­ку си­ву м’яку во­ду та слу­хав ри­бальські роз­мо­ви на чов­нах та ска­зан­ня ста­рих про ми­ну­ле, що ра­ху­вав… зірки в пе­ре­ки­ну­то­му небі.

Сідай, Да­ни­ле, в чо­вен, бе­ри апа­рат в ру­ки та швид­ше приїжджай в за­топ­ле­не се­ло. Уя­ви, що ти ли­цар і йдеш йо­го ря­ту­ва­ти, що не Да­ни­ло ти, а Ва­с­ко да Га­ма чи Ма­ге­лан, і тобі ве­се­ло від усвідо­млен­ня своєї си­ли та вміння май­ст­ра. Я знай­ду му­зи­ку для твоїх кадрів, знай­ду пісні…

Ще од­на дум­ка: колір в кіно стоїть між жи­во­пи­сом та му­зи­кою од­но­час­но, як­що хо­чеш, він ближ­чий до му­зи­ки, ніж до жи­во­пи­су. Ос­нов­на йо­го ри­са – рух. Колір у стані нескінчен­но­го ру­ху. Там, де кадр, особ­ли­во го­ри­зонт, ста­тич­ний, там про­па­дає кіно. З’яв­ляється по­до­ба по­га­но­го жи­во­пи­су. То­му слідкуй, щоб у кадрі щось ру­ха­ло­ся чи сам кадр ру­хав­ся (па­но­ра­ма, поїзд)».

Де­муць­кий знімав. Де­муць­кий шу­кав…

«По­двиг розвідни­ка». «Та­рас Шев­чен­ко» – пер­ший в Ук­раїні ко­льо­­­ро­вий фільм. «У мирні дні» – приз за най­кра­щу опе­ра­торсь­ку ро­бо­ту на VI Міжна­род­но­му кіно­фе­с­ти­валі в Кар­ло­вих Ва­рах. «Ка­ли­но­вий гай»…

…В ос­танні ро­ки, – роз­повідає Ва­лен­ти­на Ми­хайлівна, дру­жи­на Де­муць­ко­го, – Да­ни­ло Пор­фи­ро­вич хворів. На­пе­ре­додні смерті, на йо­го про­хан­ня, весь вечір ста­ви­ли платівки з йо­го улюб­ле­ною му­зи­кою – Дру­гий кон­церт Рах­маніно­ва, Ваг­нер, Ли­сен­ко, Скрябін, Римсь­кий-Кор­са­ков. На­ступ­но­го дня, 7 бе­рез­ня 1954 ро­ку, о 8 го­дині 30 хви­лин йо­го не ста­ло. В ту ж го­ди­ну по радіо повідо­ми­ли про при­своєння кіно­о­пе­ра­то­ру Да­ни­лові Пор­фи­ро­ви­чу Де­муць­ко­му зван­ня за­слу­же­но­го діяча ми­с­тецтв УРСР.

По­хо­ва­ли Де­муць­ко­го в Києві на Бай­ко­во­му кла­до­вищі в одній мо­гилі з бать­ком. Над мо­ги­лою – два мар­му­ро­вих ба­рельєфи. Бать­ко та син схожі. Па­дає со­няч­не світло. Гілки де­рев гойдають­ся, ство­рю­ю­чи чер­гу­ван­ня то світла, то тіні. Ба­рельєф зли­вається в од­не об­лич­чя. Біле. Біле об­лич­чя Де­муць­ких. Пор­фирій Де­муць­кий зібрав та по­да­ру­вав нам фоль­к­лор­ну мудрість ук­раїнської землі.

Да­ни­ло Де­муць­кий по­ка­зав нам кра­су землі на­шої.

Ав­то­граф

Я три­маю в ру­ках фут­ляр мо­но­кля. Цим об’єкти­вом Де­муць­кий знімав «Зем­лю», «Тахіра та Зу­х­ру». Шкіря­ний ко­рич­не­вий фут­ляр. На фут­лярі – № 4368. Відкри­ваю фут­ляр. Брон­зо­ва ви­то­че­на оп­ра­ва. Не­ве­ли­кий об’єктив. Хо­чу знай­ти но­мер. Не зна­хо­д­жу. Цей об’єктив зро­бив сам Да­ни­ло Де­муць­кий. Він – єди­ний…

Ва­лен­ти­на Ми­хайлівна по­ка­зує мені фо­то­графії Де­муць­ко­го, зняті 40 років то­му. На жаль, час та війна за­ли­ши­ли нам ранній період твор­чості Де­муць­ко­го ли­ше в ре­про­дукціях. Кож­на фо­то­графія унікаль­на: віраж, тон, фак­ту­ра фо­то­па­пе­ру, оформ­лен­ня на па­с­пар­ту – все єди­не і не­по­втор­не. Ру­кою ав­то­ра в куті кож­ної фо­то­графії по­став­ле­но підпис та рік зйом­ки. Я бе­ру оригінал фо­то­графії. Я відчу­ваю теп­ло рук Да­ни­ла Де­муць­ко­го. <...>

Ко­ли я йшов, Ва­лен­ти­на Ми­хайлівна щось зга­да­ла, по­про­си­ла ме­не по­че­ка­ти. По­вер­ну­ла­ся во­на зі стрічка­ми фо­товідбитків. «Ко­ли Да­ня дру­ку­вав фо­то­графії, – ска­за­ла во­на, – в ньо­го ба­га­то за­ли­ша­ло­ся ось та­ких стрічок (проб­них знімків). Я їх збе­рег­ла…»

Я взяв до рук довгі стрічки фо­товідбитків (проб). За ру­кою та ча­с­ти­ною об­лич­чя упізнав зна­ме­ни­ту уз­бець­ку ар­ти­ст­ку Та­ма­ру Ха­нум. На стрічці фо­то­графії во­на усміха­лась. Я підно­шу стрічку фо­товідбит­ка до світла. Світло па­дає з пла­фо­на. Зроб­ле­но­го ру­ка­ми Де­муць­ко­го. На пла­фоні візе­ру­нок са­мар­кандсь­ко­го сю­за­не, що ви­сить по­руч на стіні. Вра­жа­ю­че сю­за­не! Шість кіл… Шість кіл вит­ка­но… Чер­во­ним. Чор­ним. Білим. В од­но­му з кіл є не­за­вер­ше­ний візе­ру­нок. За східним зви­чаєм йо­го на­вмис­не за­ли­ша­ли май­ст­рині – для про­дов­жен­ня тра­диції. Не­за­вер­ше­ний візе­ру­нок – верхнє спра­ва ко­ло. В ньо­му за­ли­ши­ла­ся ма­лень­ка біла плям­ка…

Да­ни­ло Де­муць­кий знав цей східний зви­чай.

Дру­кується за: Ан­ти­пен­ко А. Мой Де­муц­кий // Ис­кус­ст­во ки­но. – 1972. – №9. – С. 93–99.

З російської пе­ре­кла­ла Марія Те­те­рюк.