2011 ро­ку ви­пов­ни­ло­ся півстоліття від дня за­сну­ван­ня кіно­фа­куль­те­ту Київсько­го дер­жав­но­го інсти­ту­ту те­а­т­раль­но­го ми­с­тецтва імені І.К. Кар­пен­ка-Ка­ро­го. За цей час за­клад став Національ­ним універ­си­те­том те­а­т­ру, кіно і те­ле­ба­чен­ня імені І.К. Кар­пен­ка-Ка­ро­го, а фа­куль­тет пе­ре­тво­рив­ся на Інсти­тут ек­ран­них ми­с­тецтв. Одним із його фундаторів був го­ло­вний ре­дак­тор жур­налів «Ми­с­тецтво» та «Но­ви­ни кіно­е­кра­на», кан­ди­дат ми­с­тец­тво­­знав­ст­ва Іван Сергійо­вич Корнієнко, який став пер­шим завіду­ва­чем ка­фе­д­ри історії та те­орії кіно, зго­дом – пер­шим у цій галузі док­то­ром ми­с­тецтвоз­нав­ст­ва, про­фе­со­ром, рек­то­ром інсти­ту­ту з 1968 по 1975 рік, де він пра­цю­вав до ос­тан­нь­о­го по­ди­ху.

Звідси по­чи­нається історія кіно­фа­куль­те­ту, у пе­да­гогічно­му ко­лек­тиві яко­го пра­цю­ва­ли провідні митці ук­раїнсько­го кіно – на­родні ар­ти­с­ти Ук­раїни, ла­у­ре­а­ти Дер­жав­ної премії імені Т.Г. Шев­чен­ка В.І. Івчен­ко, В.Т. Де­ни­сен­ко, Т.В. Лев­чук, Ю.Г. Іллєнко, М.П. Ма­щен­ко, К.С. Сте­пан­ков… Се­ред відо­мих йо­го ви­пу­ск­ників – на­родні ар­ти­с­ти Ук­раїни Р. Ба­ла­ян, І. Ми­ко­лай­чук, Б. Брон­ду­ков, Р. Не­дашківська, І. Га­в­ри­люк, В. Та­лаш­ко і ба­га­то інших яс­к­ра­вих не­пе­ресічних осо­би­с­то­с­тей.

Іван Сергійо­вич ще за жит­тя за­слу­жив по­чес­не зван­ня ви­хо­ва­те­ля твор­чих кадрів. Він зро­бив ду­же ба­га­то в те­орії кіно, кіноз­навстві, кіно­к­ри­тиці. Йо­го пе­ру на­ле­жать на­уко­ві мо­но­графії, близь­ко трьох­сот ста­тей, ре­цензій, сце­наріїв. Кни­ги І. Корнієнка, видані в Києві та Москві – «Кіно і мо­лодь» (1933, у співав.), «Ар­се­нал» (1934), «Ук­раїнське ра­дянсь­ке кіно­ми­с­тецтво. 1917–1929» (1959), «Ігор Сав­чен­ко» (1963, у співав.), «Кіно і ро­ки» (1964), «На орбітах кіно­ми­с­тецтва» (1965), «Півстоліття ук­раїнсько­го ра­дянсь­ко­го кіно» (1970), «Ми­с­тецтво кіно» (1974), «Ки­но со­вет­ской Ук­ра­и­ны» (1975), а та­кож «Олек­сандр До­вжен­ко» (1978), «Чарів­ний промінь» (1981), «Про кіно­ми­с­тецтво» (1985), розділ до 1-го то­му «Історії ук­раїнсько­го ра­дянсь­ко­го кіно» (1986, у співав.) – і сьо­годні ма­ють ши­ро­кий по­пит у сту­дентів, оскільки це фун­да­мен­тальні у своїй су­куп­ності досліджен­ня, які по­да­ють ши­ро­ку па­но­ра­му роз­вит­ку ук­раїнсько­го кіно в кон­тексті світо­во­го ми­с­тецтва ек­ра­на.

А ще Корнієнко на­пи­сав ху­дожній на­рис «На­родні та­лан­ти» і сце­нарій про ук­раїнське на­род­не ми­с­тецтво, за яким Сергій Па­ра­джа­нов зняв фільм «Зо­лоті ру­ки» (1960). Він та­кож ав­тор кінос­це­наріїв «Іван Ко­чер­га», «Гнат Юра», «Іван За­мич­ковсь­кий», «По­ет ек­ра­на».

Йо­го енергії ви­с­та­ча­ло бу­ти чле­ном Ко­легії Міністер­ст­ва куль­ту­ри, од­ним із за­снов­ників та чле­ном пре­зидії Спілки кіне­ма­то­графістів Ук­раїни, чле­ном кількох уче­них рад.

У бібліог­рафічно­му по­каж­чи­ку, ук­ла­де­но­му йо­го дру­жи­ною К.С. Корнієнко, відо­б­ра­же­но ос­нов­ну на­уко­ву, ор­ганізаційну, пе­да­гогічну, гро­мадсь­ку діяльність відо­мо­го ук­раїнсько­го вче­но­го і пе­да­го­га. Йо­го життєвий шлях – по­движ­ниць­ко­го служіння лю­дям – яс­к­ра­вий при­клад на­по­лег­ли­вої праці, твор­чо­го по­шу­ку, праг­нен­ня пізна­ти й відкри­ти таємниці ми­с­тецтва. Зна­чен­ня досліджень Іва­на Сергійо­ви­ча Корнієнка важ­ко пе­ре­оціни­ти. Свій ба­га­тий досвід він ще­д­ро пе­ре­да­вав творчій мо­лоді. Йо­го ба­га­торічна ро­бо­та здо­бу­ла виз­нан­ня се­ред ко­лег і відзна­че­на дер­жав­ни­ми на­го­ро­да­ми, се­ред яких ор­ден «Знак по­ша­ни» та три По­чесні гра­мо­ти Вер­хов­ної Ра­ди.

Іван Сергійо­вич Корнієнко ви­хо­вав чи­ма­ло об­да­ро­ва­них учнів, які сьо­годні гідно про­дов­жу­ють йо­го спра­ву.

Ко­рис­но дізна­ти­ся – яки­ми шля­ха­ми прой­шов Іван Сергійо­вич Корнієнко, аби до­сяг­ти та­ких знач­них успіхів, з чо­го все по­чи­на­ло­ся.

На­ро­див­ся він 27 ли­с­то­па­да 1910 ро­ку в селі Шестірня (нині Ши­роківсько­го рай­о­ну) Дніпро­пе­т­ровсь­кої об­ласті. Бать­ко – се­ля­нин, який у 1912 році пра­цю­вав на шахті у Кри­во­му Розі, де йо­му відірва­ло пальці ру­ки. По­каліче­ний, він по­вер­нув­ся у рідне се­ло, бо за важ­ку пра­цю і каліцтво от­ри­му­вав нікчем­ну пенсію. Іва­но­ва ма­ма по­мер­ла, ко­ли йо­му ви­пов­ни­ло­ся ли­ше два ро­ки. Діти жи­ли ду­же бідно, але друж­но, старші до­по­ма­га­ли мо­лод­шим, усі бу­ли праць­о­виті. І ма­лий хло­пець пас чу­жих овець у селі, а не­вдовзі пішов пра­цю­ва­ти, як і бать­ко, на шах­ту, не­зва­жа­ю­чи на страш­ну хво­ро­бу, спри­чи­не­ну не­доїдан­ням, – ту­бер­ку­ль­оз. І все ж здо­був се­ред­ню освіту, бо тяг­нув­ся до знань, лю­бив ми­с­тецтво, брав участь у спек­так­лях са­модіяль­но­го те­а­т­ру. Гар­ний юнак з розкішною ше­ве­лю­рою, струн­кий і став­ний, міг би ста­ти чу­до­вим ак­то­ром. Але він всту­пив у 1927 році на те­а­т­роз­нав­чий фа­куль­тет Одесь­ко­го му­зич­но-дра­ма­тич­но­го інсти­ту­ту. Пи­сав не­ве­личкі сце­нарії, вірші, ре­цензії. На Одеській кіно­фа­б­риці тоді пра­цю­вав мо­ло­дий і енергійний Олек­сандр Пе­т­ро­вич До­вжен­ко, який звер­нув ува­гу на здібно­го юна­ка і по­ра­див йо­му ґрун­тов­но вив­ча­ти кіно­ми­с­тецтво і пи­са­ти ре­цензії на нові ук­раїнські фільми.

Після інсти­ту­ту Корнієнко опи­нив­ся на Дон­басі, де бу­ло ство­ре­но те­атр робітни­чої мо­лоді. Там як ре­жи­сер він ста­вить спек­таклі «Дик­та­ту­ра», «Ре­с­публіка на ко­ле­сах», «Во­гня­ний міст». Зби­ра­ю­чи цікаві ма­теріали для агітбри­гад, Іван Сергійо­вич виїжджає у «гли­бин­ку», знай­о­мить­ся з мит­ця­ми – са­мо­род­ка­ми з на­ро­ду – ху­дож­ни­ка­ми, співа­ка­ми, май­ст­ра­ми ви­шив­ки, гон­чар­ної спра­ви, публікує чи­ма­ло ста­тей про на­род­ну творчість. Зго­дом по­чав пи­са­ти кни­ги і кінос­це­нарії. За­хо­пив­шись літе­ра­тур­ною діяльністю, Корнієнко здо­був ще од­ну освіту, закінчив­ши Київський пе­да­гогічний інсти­тут як сту­дент вечірньо­го відділен­ня мов­но-літе­ра­тур­но­го фа­куль­те­ту (1932–1941).

У 1932 році Корнієнко пра­цю­вав у Хар­кові ре­дак­то­ром-кон­суль­тан­том сце­нар­но-ху­дож­нь­о­го відділу «Україн­фільму». Харків на той час був сто­ли­цею Ук­раїни. Корнієнко пе­ре­гля­дав те­а­т­ральні ви­с­та­ви Ле­ся Кур­ба­са і за­хо­пив­ся май­стерністю сла­вет­них ак­торів – На­талії Ужвій, Ам­вросія Бу­ч­ми, Ле­ся Сер­дю­ка… Тоді по­знай­о­мив­ся з Ле­сем Кур­ба­сом – відо­мим ре­жи­се­ром і вель­ми при­ваб­ли­вою лю­ди­ною. Та­лант Іва­на Сергійо­ви­ча мужнів в ото­ченні кіно­митців Олек­сан­д­ра До­вжен­ка, Іва­на Ка­ва­лерідзе, Іго­ря Сав­чен­ка, Да­ни­ла Де­муць­ко­го… Їхнє то­ва­ри­ст­во ще більше при­вер­ну­ло Корнієнка до ми­с­тецтва ек­ра­на. Пізніше він у своїх книж­ках на­пи­ше про кож­но­го з них. Завжди мобільний, завжди в центрі дис­кусій, об­го­во­рень но­вих фільмів. З ним ра­ху­ють­ся, до йо­го ду­мок при­слу­ха­ють­ся. У 1932–1941 ро­ках він та­кож пра­цює в Уп­равлінні кіно­про­мис­ловістю Ук­раїни.

Ко­ли роз­по­ча­ла­ся Ве­ли­ка Вітчиз­ня­на війна, Корнієнко прий­шов до військко­ма­ту з про­хан­ням на­пра­ви­ти йо­го на фронт до­б­ро­воль­цем. За ста­ном здо­ров’я він не підля­гав мобілізації, але Іван Сергійо­вич при­хо­вав цю інфор­мацію і от­ри­мав при­зна­чен­ня у бой­о­ву ро­ту. Він во­ю­вав на пе­ре­довій всю війну. За ге­роїчні по­дви­ги йо­го на­го­ро­ди­ли ор­де­на­ми Чер­во­ної зірки, Ве­ли­кої Вітчиз­ня­ної війни 1-го та 2-го сту­пе­ня, ме­да­ля­ми «За бой­ові за­слу­ги», «За обо­ро­ну Сталінгра­да», «За обо­ро­ну Києва», «За пе­ре­мо­гу над Німеч­чи­ною». Був по­ра­не­ний, дійшов до са­мо­го Берліна і по­ста­вив свій підпис на стіні Рейх­с­та­гу. Здо­лав­ши ви­про­бу­ван­ня війною, Корнієнко не втра­тив муж­ності й при­род­ної ще­д­рості душі. На війні до ньо­го прий­ш­ло ща­с­тя справжнь­о­го ко­хан­ня.

Як зга­ду­ва­ла Ка­те­ри­на Се­менівна (в ча­си війни санінструк­тор Ка­тя Дро­но­ва): «З ве­ли­ки­ми бо­я­ми наші війська підійшли до Оде­ра і зібра­ли­ся фор­су­ва­ти міст. Це бу­ло у бе­резні 1945 році, аж рап­том по­ча­ла­ся стріля­ни­на, сто­впи землі від ви­бухів підніма­ли­ся, здається, до не­ба – і на­кри­ли на­ших сол­дат і офіцерів. Я ки­ну­ла­ся ря­ту­ва­ти їх, відко­пу­ва­ти, по­вер­та­ти до жит­тя. Ніко­ли не ду­ма­ла, що змо­жу пе­ре­гор­ну­ти стільки га­ря­чої землі. Од­ним із вря­то­ва­них був Іван Сергійо­вич Корнієнко, яко­го я пам’ята­ла ще з пер­шої зустрічі, ко­ли бігла до шта­бу на рап­то­вий вик­лик і зустріла двох офіцерів. Зне­наць­ка ска­за­ла не за ста­ту­том – «День до­б­рий!» Один офіцер зро­бив їй за­ува­жен­ня, а дру­гий – ви­со­кий, гар­ний, з привітною посмішкою, зу­пи­нив йо­го – «Кинь! Не ба­чиш, яка мо­ло­да дівчин­ка, ну, роз­гу­би­лась». І звер­нув­ся до ме­не – «Мо­же­те йти, сер­жан­те». Цей епізод за­пам’ятав­ся. А зго­дом я – ком­сорг ба­тальй­о­ну Ка­тя Дро­но­ва, і він – зам­політ, капітан Іван Корнієнко – пи­са­ли ли­с­ти по­дя­ки ро­ди­нам сол­дат і офіцерів, які ге­роїчно ви­я­ви­ли се­бе в бою. Він дик­ту­вав, я пи­са­ла». Тоді во­ни по­знай­о­ми­ли­ся ближ­че, і во­на дізна­ла­ся, що хо­ро­б­рий політрук, потім комісар ба­тальй­о­ну, за­ступ­ник ко­ман­ди­ра по політча­с­тині був за­люб­ле­ний у ми­с­тецтво, на­пи­сав ба­га­то ста­тей, які роз­повіда­ли про ви­дат­них ак­торів, ре­жи­серів. Хо­ча це зна­йом­ст­во бу­ло ко­рот­ко­час­не, але за­пам’ята­ло­ся Ка­те­рині, бо во­на вря­ту­ва­ла йо­му жит­тя, ви­нес­ла з по­ля бою, відпра­ви­ла до госпіта­лю. Ка­те­рині Се­менівні при­пав до душі сміли­вий, відваж­ний Іван Корнієнко, до то­го ж гар­ний, привітний, але во­на не доз­во­ля­ла собі на війні ніяких ро­манів. У бе­резні 1945 ро­ку Ка­тя бу­ла по­ра­не­на са­ма і півро­ку про­ле­жа­ла, втра­тив­ши зір внаслідок важ­кої кон­тузії, у госпіталі, інвалідом по­вер­ну­ла­ся до рідно­го се­ла Ко­ло­с­ко­во і гад­ки не ма­ла, де те­пер мо­ло­дий капітан Корнієнко.

Зга­дує Ка­те­ри­на Се­менівна: «Од­но­го ра­зу моя ма­ма, Мар­фа Фотіївна, ска­за­ла:

– Ой, до­ню, до нас ідуть двоє військо­вих.

Це був Іван Сергійо­вич та йо­го вісто­вий. Він знай­шов ме­не, свою рятівни­цю і роз­повів, що з йо­го ро­ди­ни пішло на фронт ше­с­те­ро, а по­вер­ну­ло­ся двоє. І звер­нув­ся до моєї ма­ми:

– У ме­не не­має ма­ми з двох років. Будь­те моєю ма­мою, а Ка­тя – дру­жи­ною.

Во­се­ни весілля зігра­ли двічі – і в Ко­ло­с­ко­во, де зібра­ло­ся все се­ло, і у Во­ро­нежі, ку­ди нас приїха­ла привіта­ти вся ро­та, яка щи­ро ба­жа­ла нам ща­с­тя і зла­го­ди»..

1961 ро­ку І.С. Корнієнко при­хо­дить до Київсько­го те­а­т­раль­но­го інсти­ту­ту. Пе­да­го­гом і ви­хо­ва­те­лем з 1968 до 1975 ро­ку плідно пра­цює на кіно­фа­куль­теті, стає про­фе­со­ром кіно­фа­куль­те­ту, док­то­ром ми­с­тецтвоз­нав­ст­ва

Ось як зга­ду­ють про Іва­на Сергійо­ви­ча Корнієнка йо­го ко­ле­ги та учні:

Ок­са­на Мусієнко, завіду­вач­ка ка­фе­д­ри кіноз­нав­ст­ва, про­фе­сор, член-ко­ре­с­пон­дент Ака­демії ми­с­тецтв Ук­раїни, за­слу­же­ний діяч ми­с­тецтв Ук­раїни: «1961 ро­ку бу­ло ство­ре­но кіно­фа­куль­тет, який очо­лив Іван Сергійо­вич. Ко­ли я за­хи­с­ти­ла кан­ди­датсь­ку ди­сер­тацію, Іван Сергійо­вич за­про­сив ме­не ви­кла­да­ти на ка­федрі кіноз­нав­ст­ва, і я по­ча­ла пра­цю­ва­ти в інсти­туті. Всі пе­да­го­ги ка­фе­д­ри го­во­ри­ли про Іва­на Корнієнка зі щи­рою вдячністю і по­ва­гою, ад­же він завжди був го­то­вий до­по­мог­ти до­б­рою по­ра­дою, а на по­мил­ки так­тов­но вка­за­ти. Він поєдну­вав ви­мог­ливість з до­б­ро­зич­ливістю. Ко­ли Іван Сергійо­вич був при­зна­че­ний рек­то­ром інсти­ту­ту, то за­вдя­ки ве­ли­чез­но­му прак­тич­но­му досвіду і гли­бокій те­о­ре­тичній обізна­ності він зумів мак­си­маль­но гар­монізу­ва­ти на­вчаль­ний про­цес».

Оле­на Пар­фе­нюк, орг­се­кре­тар Національ­ної Спілки кіне­ма­то­графістів Ук­раїни, за­слу­же­ний праців­ник куль­ту­ри Ук­раїни: «Я закінчи­ла в 1974 році кіноз­нав­че відділен­ня. Наш курс був зна­ме­ни­тий са­ме тим, що йо­го ху­дожнім керівни­ком був Іван Сергійо­вич, який цей курс і на­би­рав, він чи­тав у нас історію кіно Ук­раїни. Був пре­кра­сним пе­да­го­гом, за­люб­ле­ним у свою спра­ву, з чу­до­вим по­чут­тям гу­мо­ру. Знав про все, що ро­бить­ся у світі кіно, і праг­нув пе­ре­да­ти це нам. Скажімо, ще в 1969 році ми впер­ше від ньо­го по­чу­ли про ка­сет­не кіно – тоді це зда­ва­лось ди­вом і фан­та­с­ти­кою. Ми всі тоді на­вча­ли­ся за йо­го книж­ка­ми, де бу­ло і ба­гат­ст­во ду­мок, і мас­штабність фактів, і пре­крас­на мо­ва, і вміння аналізу­ва­ти, уза­галь­ню­ва­ти ма­теріал. З на­шо­го кур­су вий­ш­ло чи­ма­ло досвідче­них фахівців, які пра­цю­ва­ли в га­лузі кіно».

Раїса Не­дашківська,, на­род­на ар­ти­ст­ка Ук­раїни: «Іван Сергійо­вич до нас, ак­торів пер­шо­го ви­пу­с­ку, які на­вча­ли­ся у творчій май­стерні на­род­но­го ар­ти­с­та Ук­раїни В.І. Івчен­ка, завжди уваж­но при­гля­дав­ся, при­хо­див на наші по­ка­зи, спо­с­терігав за тим, як ми ево­люціонуємо, роз­кри­ваємо­ся не­сподіва­ни­ми гра­ня­ми, завжди зна­хо­див добрі сло­ва, аби по­хва­ли­ти нас, і це ок­ри­лю­ва­ло».

Олексій Ко­лес­ник, за­слу­же­ний ар­тист Ук­раїни: «Я всту­пав до Київсько­го те­а­т­раль­но­го інсти­ту­ту тоді, ко­ли рек­то­ром був Іван Сергійо­вич, але в об­лич­чя йо­го не знав. На вступ­них іспи­тах хви­лю­вав­ся, ад­же прий­маль­на комісія на ак­торсь­ке відділен­ня бу­ла ве­ли­ка. Та один з них так привітно усміхав­ся до ме­не, що я опа­ну­вав своє хви­лю­ван­ня і чи­тав вірші, звер­та­ю­чись до ньо­го. А якось у ко­ри­дорі інсти­ту­ту він по­ба­чив ме­не, уже сту­ден­та, пі­дійшов, привітав­ся по­тис­нув ру­ку і ска­зав «До­б­ре співаєш, хлоп­че». Я був вра­же­ний, що сам рек­тор (тоді я вже знав це) мо­же бу­ти та­ким щи­рим, до­б­ро­зич­ли­вим. Всі ро­ки в інсти­туті під час за­нять па­ну­ва­ла твор­ча ат­мо­сфе­ра, лю­бов до своєї спра­ви – і в цьо­му теж не­аби­я­ка за­слу­га Корнієнка-рек­то­ра».

Іри­на Кап­лич­на, ге­не­раль­ний ди­рек­тор МКФ «Крок», завіду­вач­ка відділу твор­чих про­грам НСКУ, за­слу­же­ний працівник куль­ту­ри Ук­раїни: «Іван Сергійо­вич до сту­дентів ста­вив­ся уваж­но, тур­бу­вав­ся про кож­но­го, і не тільки під час на­вчан­ня, а й після закінчення інсти­туту. Він до­поміг мені вла­ш­ту­ва­ти­ся на кіно­с­тудії імені О.П. До­вжен­ка аси­с­тен­том ре­жи­се­ра до Ти­мофія Ва­си­ль­о­ви­ча Лев­чу­ка, який пра­цю­вав над фільмом «Ро­ди­на Ко­цю­бинсь­ких», і це бу­ла ве­ли­ка прак­тич­на шко­ла».

Війна ще раз увірва­лась у жит­тя Корнієнків. Прострілені ле­гені да­ли се­бе зна­ти, і в 1975 році за кілька днів до дня на­ро­д­жен­ня Іван Сергійо­вич пішов із жит­тя. Ка­те­ри­на Се­менівна втра­ти­ла чо­ловіка, ко­ли їй бу­ло тільки 47 років. Во­на взя­ла на ви­хо­ван­ня двох племінників Іва­на Сер­­гійо­ви­ча – Сергія та Вла­ди­сла­ва, і ста­ла для них дру­гою ма­мою. Сергій закінчив Київський те­а­т­раль­ний інсти­тут імені І.К. Кар­пен­ка-Ка­ро­го, став пре­кра­сним опе­ра­то­ром, ви­ро­с­тив си­на, яко­го на­звав Іва­ном Сер­гійо­ви­чем. Вла­ди­слав Корнієнко закінчив Сор­бон­ну, став кан­ди­да­том ми­с­тецтвоз­нав­ст­ва, на­пи­сав кілька ґрун­тов­них мо­но­графій. Обидва до­по­ма­га­ють Ка­те­рині Се­менівні увічни­ти пам’ять Іва­на Сергійо­ви­ча. За влас­ний кошт бу­ло вста­нов­ле­но ме­моріаль­ну до­шку І.С. Корнієнку на стінах рідно­го інсти­ту­ту за ад­ре­сою Яро­славів Вал, 40. До 100-річчя з дня на­ро­д­жен­ня ви­да­но мо­ну­мен­таль­ний дво­том­ник ви­б­ра­них творів, у яко­му – вся ба­га­то­г­ран­на твор­ча діяльність Іва­на Сергійо­ви­ча: кни­ги, статті, сце­нарії, спо­га­ди про ньо­го. Це – справжня ен­цик­ло­педія кіно­ми­с­тецтва. Упо­ряд­ни­ка­ми ви­с­ту­пи­ли вірна дру­жи­на Ка­те­ри­на Се­менівна та Вла­ди­слав Корнієнко.

До ювілей­но­го дво­том­ни­ка, ви­даного на­прикінці 2010 ро­ку у київській поліграфічній фірмі «Май­стер книг», увійшли ос­новні фун­да­мен­тальні праці І. С. Корнієнка. За­про­по­но­ва­ний дво­том­ник доз­во­ляє скла­с­ти уяв­лен­ня про ши­ро­ту діапа­зо­ну і роз­маїття твор­чо­го до­роб­ку мит­ця. Більшість йо­го досліджень бу­ли пер­шо­прохідниць­ки­ми. На­уко­ву спад­щи­ну док­то­ра ми­с­тецтвоз­нав­ст­ва, про­фе­со­ра І. С. Корнієнка подано по­вно і ґрун­тов­но. У пер­ший том увійшли при­життєві ви­дан­ня дослідни­ка, при­свя­чені кіно­ми­с­тецтву, в яких роз­повідається і про ук­раїнський до­ре­во­люційний кіне­ма­то­граф, і про су­час­ний йо­му кіно­про­цес, про май­стерність ре­жи­су­ри та про ак­торсь­ке, опе­ра­торсь­ке ми­с­тецтво, про спе­цифіку кіно­д­ра­ма­тургії, про тра­диції та но­ва­тор­ст­во. За­про­по­но­ва­но праці «Ук­раїнське ра­дянсь­ке кіно­ми­с­тецтво. 1917 – 1929» (пер­ше ви­дан­ня у Києві – 1959), «На орбітах кіно­ми­с­тецтва» (1965), «Ми­с­тецтво кіно» (1964), «Ки­но со­вет­ской Ук­ра­и­ны» (Моск­ва, 1975), а та­кож на­ри­си «На­родні та­лан­ти» (1959), в яких зма­ль­о­ва­но творчі пор­т­ре­ти майстрів на­род­них ре­ме­сел. Два з се­ми текстів у пер­шо­му томі – ви­дан­ня, що вий­ш­ли дру­ком після смерті І. С. Корнієнка: мо­но­графічна пра­ця «Олек­сандр До­вжен­ко» (1978), в якій Корнієнко, вду­му­ю­чись у фак­ти біог­рафії, ос­мис­лю­ю­чи своєрідну стилісти­ку До­вжен­ко­вих творів, праг­нув ви­я­ви­ти своє став­лен­ня до них, оскільки він од­ним з пер­ших, ще в юнацькі ро­ки, по­чав аналізу­ва­ти творчість До­вжен­ка і в більшості на­ступ­них книг тор­кав­ся аналізу йо­го твор­чості. Та­кож при­вер­тає ува­гу збірник «Чарівний промінь» (1981), в яко­му вміще­но ок­ремі статті та ре­цензії за період 1955 – 1975 рр.

У дру­го­му томі над­ру­ко­ва­но дво­том­ну пра­цю «Про кіно­ми­с­тецтво», яку бу­ло ви­да­но в Києві у 1985 році, а йо­го упо­ряд­ни­ком бу­ла дру­жи­на І. С. Корнієнка – Ка­те­ри­на Се­менівна. Ця мо­но­графія, без­пе­реч­но, при­вер­не ува­гу, вик­ли­че інте­рес усіх, ко­му до­ро­ге на­ше кіно­ми­с­тецтво, і ак­ту­альністю те­о­ре­тич­них про­блем, і ба­гат­ст­вом ав­торсь­ких спо­с­те­ре­жень. Цінність цьо­го фун­да­мен­таль­но­го дос­ліджен­ня І. С. Корнієнка – у йо­го гли­бині аналізу в роз­гляді кіно­про­це­су. Це пра­ця, яка про­по­нує чи­та­чам серй­оз­ну роз­мо­ву про дже­ре­ла ук­раїнсько­го кіно, досліджує при­ро­ду кіне­ма­то­гра­фа, йо­го соціаль­ну функцію, спе­цифіку ви­ра­жаль­них за­собів кіно­ми­с­тецтва. Твор­чий до­ро­бок І. С. Корнієнка вик­ли­кає роз­ду­ми про шля­хи роз­вит­ку ук­раїнсько­го кіно, про­бу­д­жує по­тре­бу знай­о­ми­ти­ся зі світом пре­крас­но­го, з ми­с­тецтвом вітчиз­ня­но­го кіне­ма­то­гра­фа, яке І. С. Корнієнко лю­бив га­ря­че і при­ст­рас­но, і ще­д­ро пе­ре­да­вав цю лю­бов мо­лодій ми­с­тецькій зміні.

З на­го­ди 100-річчя вченого і педагога та­кож відбув­ся вечір пам’яті, при­свя­че­ний йо­го ба­га­то­г­ранній діяль­ності.

Київський національ­ний універ­си­тет те­а­т­ру, кіно і те­ле­ба­чен­ня імені І.К. Кар­пен­ка-Ка­ро­го, свят­ку­ю­чи півсто­ліття кіно­фа­куль­те­ту, вша­но­вує пам’ять тих, хто були йо­го фун­да­то­ра­ми, і се­ред них – за­слу­же­ний працівник куль­­­ту­ри Ук­раїни, док­тор ми­с­тецтвоз­нав­ст­ва, про­фе­сор Іван Сергійо­вич Корнієнко.