(до 50-річчя кінофакультету)

Ва­силь Вітер – ак­тор, кіно­ре­жи­сер, сце­на­рист. За­слу­же­ний діяч ми­с­тецтв Ук­раїни. Закінчив ак­торсь­кий (курс М. Вер­хаць­ко­го, 1972) та ре­жи­серсь­кий (курс В. Кісіна, 1976) фа­куль­те­ти КДІТМ ім. І. Кар­пен­ка-Ка­ро­го. 1994–го за­сну­вав і очо­лив студію «ВІАТЕЛ», на якій уп­ро­довж 17 років бу­ло ство­ре­но близь­ко 120 фільмів, зо­к­ре­ма цик­ли «Відро­д­жен­ня куль­тур­них пам’яток» (10 стрічок, се­ред яких: «Ус­пенсь­кий со­бор», «Ми­хайлівський Зо­ло­то­вер­хий», «Во­ло­ди­мирсь­кий со­бор у Хер­со­несі», «Ми­хайлівський Зо­ло­то­вер­хий мо­на­с­тир. 900 років») та до­ку­мен­таль­но-по­ста­но­воч­ний серіал «Гра долі». З трав­ня 2011 ро­ку Ва­силь Вітер очо­лив Інсти­тут ек­ран­них ми­с­тецтв Універ­си­те­ту ім. І. Кар­пен­ка-Ка­ро­го.

- Інсти­ту­ту Ек­ран­них ми­с­тецтв у ли­с­то­паді – 50 років. Що за­пла­но­ва­но до цієї події?

– Най­пер­ше, в рам­ках свят­ку­ван­ня ювілею відбудеться ХVІ міжна­род­ний кіно­фе­с­ти­валь «Про­лог». Його за­по­чат­ко­ва­но 1986-го, але вже декілька років поспіль, на­пев­но з при­чин не­до­стат­нь­о­го фінан­су­ван­ня, не про­во­див­ся. Фе­с­ти­валь три­ває чо­ти­ри дні: з 28 ли­с­то­па­да по 1 груд­ня, і щод­ня – ду­же ціка­ва та на­си­че­на про­гра­ма. Звіту­ва­ти муть ка­фе­д­ри ре­жи­су­ри те­ле­ба­чен­ня, кіно­ре­жи­су­ри та кіно­д­ра­ма­тургії. Та­кож пла­нуємо про­ве­с­ти прес-кон­фе­ренцію, яку ми на­зва­ли засідан­ням дис­кусійно­го клу­бу «400 ударів». Третій день фе­с­ти­ва­лю – ціка­ва про­гра­ма на­ших гос­тей із Бол­гарії, Біло­русі, Ка­зах­ста­ну, Вірменії, Грузії, Франції, Азер­бай­д­жа­ну.

– Тоб­то це все сту­дентські фільми?

– Так, бо це фе­с­ти­валь сту­дентсь­ких фільмів. Усі зна­ють «Мо­лодість». Цей кіно­фе­с­ти­валь ви­ник у 1970 році на на­шо­му кіно­фа­куль­теті. Йо­го за­сну­ва­ли наші сту­ден­ти та ви­кла­дачі, щоб де­мон­ст­ру­ва­ти са­ме сту­дентські ро­бо­ти. Сю­ди приїзди­ли ба­га­то кіношкіл з інших країн, не тільки з ко­лиш­нь­о­го Со­ю­зу, бу­ло над­зви­чай­но ціка­во. У 80-і ро­ки, ко­ли кіно­фе­с­ти­валь «Мо­лодість» пе­ре­став бу­ти сту­дентсь­ким, а став ко­мерційним, ми зро­зуміли, що кіно­фа­куль­тет не має по­ля для по­ка­зу своїх сту­дентсь­ких ек­с­пе­ри­мен­таль­них робіт. Тоді ми відчу­ли по­тре­бу ство­ри­ти ще один фе­с­ти­валь су­то сту­дентсь­ких робіт – «Про­лог». Мені здається, він має про­гре­сив­не спря­му­ван­ня, бо від­бу­вається пев­ний ек­с­пе­ри­мент, і ми ба­чи­мо тен­денції в ек­ран­но­му ми­с­тецтві різних шкіл. Ми ди­ви­мо­ся один на од­но­го, дис­ку­туємо. Так і тепер, адже збе­руть­ся мо­лоді пред­став­ни­ки різних кіношкіл. Приїдуть, звісно, не тіль­ки сту­ден­ти, а й ви­кла­дачі, бо їм теж ціка­во знати, які тен­денції в ук­раїнській кінош­колі. А тен­денції, му­шу ска­за­ти, маємо до­сить цікаві. Те, що я ба­чу на іспи­тах, різних кур­сах ос­таннім ча­сом, ме­не все більше пе­ре­ко­нує, що про­цес нині ду­же пож­вавішав, є до­сить цікаві по­шу­ки, фі­льми бе­руть при­зи на різно­манітних фе­с­ти­ва­лях. Що­ро­ку п’ять – де­сять призів по всьо­му світу.

– І особ­ливістю нинішньо­го «Про­ло­гу» ста­не ре­т­ро­спек­ти­ва фільмів, які зніма­ли­ся на кіно­фа­куль­теті впро­довж 50 років?

– Сам ювілей дав мож­ливість підсу­му­ва­ти те, що бу­ло зроб­ле­но, ви­тяг­ну­ти із за­пас­ників давнішні сту­дентські ро­бо­ти, які теж бра­ли ба­га­то призів на фе­с­ти­ва­лях, ча­ст­ко­во ре­с­та­в­ру­ва­ти ці фільми. Я сам з ве­ли­чез­ною ціка­вістю че­каю на їх по­каз, бо не ба­чив десь 80 відсотків цих робіт. А для чо­го відзна­чен­ня ювілею, цей фе­с­ти­валь? Для то­го, щоб сту­ден­ти, які тут вчать­ся нині, ба­чи­ли, що це за шко­ла, який во­ни ма­ють зв’язок з куль­тур­ною тра­дицію, які тут лю­ди бу­ли до них. До речі, зроб­ле­но та­кож фільм, який знімав­ся усі 50 років різни­ми по­коління­ми: про події в інсти­туті, сту­дентів, ви­кла­дачів. Хто зафіксо­ва­ний на фо­то­графії, хто – на кіноплівці. Май­же півро­ку ми роз­би­ра­ли архіви, ба­га­то з яких нам вда­ло­ся оци­ф­ру­ва­ти. І те­пер маємо архів, яким мож­на ко­ри­с­ту­ва­ти­ся так са­мо, як будь-яким іншим дер­жав­ним архівом. Під час цієї ро­бо­ти я зро­бив для се­бе чимало відкриттів, ба­га­ть­ох по­ба­чив упер­ше та­ки­ми, яки­ми во­ни бу­ли. А тут на­вча­ло­ся і пра­цю­ва­ло безліч ціка­вих і та­ла­но­ви­тих лю­дей, яких хо­четь­ся зга­да­ти. І я, як лю­ди­на, яка зай­мається до­ку­мен­таль­ним кіно, ба­чу тут те­ми для фільмів: Фелікс Со­болєв, Віктор Кісін, Бо­рис Сав­чен­ко, Ва­дим Чу­ба­сов, Лесь Сер­дюк, Юрій Іллєнко… Та­ких імен ба­га­то, і про них мож­на ро­би­ти фільми не про­сто як спо­га­ди, а як до­ку­мен­тальні історії кіно.

– Це по­ки що на рівні ідей? Чи, мо­же, є кон­кретні пла­ни?

– У нас в інсти­туті є май­стерні кіно­до­ку­мен­талістів, на­при­клад, Іго­ря Шкуріна, Олек­сан­д­ра Ко­ва­ля. Та­кож у на­вчаль­них про­гра­мах ре­жи­су­ри те­ле­ба­чен­ня є до­ку­мен­таль­не кіно. Є сенс, як на ме­не, за­по­чат­ку­ва­ти ці ідеї та їх втілен­ня на рівні за­вдань для кур­су. Ад­же мо­лодь ду­же ча­с­то знає ге­роїв інших країн, інших кіношкіл, на­родів і не ба­чить, що по­ряд з на­ми жи­ли і жи­вуть не менш яс­к­раві зірки. І про ко­го ро­би­ти кіно, як не про них? Хто про них ще роз­ка­же, як­що не ми? І це оригінальні історії, ад­же відкри­ваєш щось но­ве, але ра­зом з тим близь­ке, бо ти з ним пов’яза­ний. Так, зі сту­ден­та­ми тре­ть­о­го кур­су ми пра­цюємо над за­вдан­ням висвітлен­ня або осо­би, або події з ук­раїнської історії

– По­вернімо­ся на са­мий по­ча­ток. Як ви­ник кіно­фа­куль­тет?

– Фільм, при­свя­че­ний 50-літтю кіно­фа­куль­те­ту, по­чи­нається так: «Од­но­го ра­зу зустріли­ся Іван Сергійо­вич та Віктор Іларіоно­вич і виріши­ли ор­ганізу­ва­ти кіно­фа­куль­тет. Яким чи­ном? В Київсько­му дер­жав­но­му інсти­туті те­а­т­раль­них ми­с­тецтв. А де? В Лаврі, на еко­номічно­му про­їзді. І був на­бра­ний пер­ший кіно­ак­торсь­кий і кіно­ре­жи­серсь­кий курс Вікто­ром Івчен­ком». Він – ви­дат­ний ре­жи­сер і ви­кла­дач, бо цей пер­ший набір – зірко­вий, вар­то зга­да­ти такі іме­на, як Іван Ми­ко­лай­чук, Бо­ри­слав Брон­ду­ков, Раїса Не­дашківська, з ре­жи­серів – Бо­ри­са Івчен­ка, Во­ло­ди­мир Са­вельєва, Аркадія Микульського. Набір уже пер­шо­го кур­су дав од­ра­зу та­кий силь­ний по­штовх, що бу­ло зня­то «Сон», «Тіні за­бу­тих предків», «Совість», «Ка­мінний хрест» та ін. І це яви­ще ста­ло помітним в усь­о­му світі. І прав­ду ка­жуть, що ви­бух кіне­ма­то­гра­фа 60-х пов’яза­ний з на­шим кіно­фа­куль­те­том. Тоді ще Іва­н Корнієнко (який пізніше стане рек­то­ром) за­снував ка­фе­д­ру історії та те­орії кіно. 1966 ро­ку відбув­ся пер­ший набір ка­фе­д­ри кіно­те­ле­о­пе­ра­торсь­кої май­стер­ності. Пізніше бу­ло ство­ре­но ка­фе­д­ру ре­жи­су­ри те­ле­ба­чен­ня. Іде­о­ло­гом ка­фе­д­ри був сла­вет­ний ви­кла­дач – Віктор Кісін. Він має шко­лу, яка бе­ре свій по­ча­ток від те­а­т­ру Кур­ба­са, бо він вчив­ся у Ми­хай­ла Вер­хаць­ко­го. Я був уч­нем Вікто­ра Кісіна, і він на­вчав, що ре­жи­сер те­ле­ба­чен­ня має бу­ти універ­саль­ною лю­ди­ною: му­сить зніма­ти кіно ігро­ве і до­ку­мен­таль­не, пра­цю­ва­ти в те­атрі. А те­ле­ба­чен­ня він ро­зумів як пев­ну куль­тур­ну і ми­с­тець­ку місію, а не тільки роз­ва­жаль­ну та інфор­маційну. Ка­за­ли, що ре­жи­сер, ви­хо­ва­ний на ка­федрі ре­жи­сури те­ле­ба­чен­ня, по­ви­нен за­хи­ща­ти три дип­ло­ми: по­ста­нов­ка в те­атрі, ігро­вий чи до­ку­мен­таль­ний фільм і те­ле­про­г­ра­ма. І на ка­фе­д­ру ре­жи­су­ри те­ле­ба­чен­ня десь у 1996 році впер­ше бу­ло на­бра­но дик­торів та ве­ду­чих те­левізійних про­грам. На той час уже пе­ре­ста­ли що­ро­ку на­би­ра­ти ак­торів кіно. Ак­торів на­би­ра­ли в Москві, де бу­ли кур­си для кіно­ак­торів з Ук­раїни, Ка­зах­ста­ну, Грузії то­що. То був склад­ний період для ук­раїн­сько­го по­етич­но­го кіно. Ре­жи­су­ра те­ле­ба­чен­ня ще якось роз­ви­ва­ла­ся, а от ре­жи­су­ра кіно – помітно згор­та­ла­ся. З 1991 ро­ку при­близ­но по­чав­ся но­вий про­цес. Це пов’яза­но і з ма­теріаль­ни­ми склад­но­ща­ми, і з технічною ре­во­люцією, від якої ми відста­ва­ли. По­чав­ся інший підхід до ви­хо­ван­ня. Ви­кла­да­чам пла­ти­ти мізер, і на фа­куль­теті, в інсти­туті за­ли­ши­ли­ся найвідданіші, фанати своєї справи. Во­ни при­хо­ди­ли для то­го, щоб пе­ре­да­ти шко­лу, тра­дицію. На по­ча­тку 90-х років українське кіно опинилося в скруті, але все-та­ки лю­ди ви­сто­я­ли, сту­ден­ти на­вча­ли­ся, і тра­диція не пе­ре­рва­ла­ся. Пізніше ста­ло лег­ше. У 2000-х ро­ках зно­ву підня­ла­ся план­ка, прий­ш­ла мо­лодь, яка вже пра­цю­ва­ла на студіях, бу­ла знай­о­ма з но­ви­ми тех­но­логіями. Во­ни прий­ш­ли на­вча­ти. А що та­ке на­вчан­ня? Це пев­ний обмін досвідом. При­хо­дить мо­ло­да лю­ди­на з но­вим по­гля­дом на світ, але без досвіду, зустрічається з лю­ди­ною, яка знає ре­мес­ло, про­фесію, тех­но­логії. Сплав досвіду і ба­жан­ня по-но­во­му ба­чи­ти і ви­ра­зи­ти те, що ти ба­чиш, дає ре­зуль­тат. Су­ма знань, от­ри­ма­на тут, – це філо­логічна освіта, пев­ний об­сяг куль­тур­них знань, тоб­то історія літе­ра­ту­ри, ми­с­тецтва, кіно, те­а­т­ру, а та­кож ак­торсь­ка май­стерність, ре­жи­су­ра. Сту­ден­ти ма­ють змо­гу ба­чи­ти про­фесію в істо­рич­но­му про­сторі. Во­ни вироб­ляють влас­ний по­гляд на будь-яке яви­ще, свій кут зо­ру. У на­вчанні важ­ли­вий іще один мо­мент – мо­мент пси­хо­логічно­го впли­ву ви­кла­да­ча на сту­ден­та, ав­то­ри­тет. Мій педагог Ми­ко­ла Мерзлікін ка­зав, що вчи­тель – це та лю­ди­на, у якої хо­четь­ся вчи­ти­ся. Сту­ден­ти бе­руть той при­клад, який їм хо­четь­ся насліду­ва­ти, який став для них подією, яви­щем, який вра­зив їх емоційно. І тут та­ких учи­телів до­волі-та­ки ба­га­то. І я схи­ляю пе­ред ни­ми го­ло­ву. Пе­ред ти­ми, які раніше пра­цю­ва­ли і які пра­цю­ють тепер. Во­ни зна­ють ціну вчинків у ми­с­тецтві, не тільки ми­с­тецтво. І са­ме такі лю­ди і є універ­си­тет, во­ни тво­рять йо­го ат­мо­сфе­ру, ніби «на­мо­лю­ють храм». От, наш інсти­тут нині розмістився у приміщенні колишнього це­ху ви­роб­ництва діа­фільмів. Дехто ка­зав, що не мо­же тут читати лекції, і справді тоді тяж­ко тут бу­ло. Але з кож­ним ро­ком стає лег­ше. Бо ці стіни на­пов­нюються світлою енергією мо­лоді, яка прий­ш­ла сю­ди вчи­ти­ся і тво­ри­ти. І ці бе­тонні стіни стають зовсім інши­ми.

– А чи не ви­хо­дить так, що успіхи мо­ло­дих ча­с­то закінчу­ють­ся сту­дентсь­ки­ми ро­бо­та­ми?

– Ні. Що­ро­ку я спо­с­терігаю до 10 сту­дентів, які ма­ють пер­спек­ти­ви і май­бутнє. Мої сту­ден­ти всі пра­цю­ють на ви­роб­ництві. Що­прав­да, не завжди в Ук­раїні, як Ма­ри­на Гор­бач. Олег Ту­рансь­кий хо­че ба­га­то зніма­ти і арт­ха­уз, і національ­не кіно. Іри­на Пра­ви­ло зро­би­ла пер­ший фільм міжна­род­ною ко­о­пе­рацією на рівні сту­дент­ст­ва. У нас в інсти­туті ми ви­хо­вуємо лю­дей на не­ве­ли­ко­му хро­но­ме­т­ражі. І ба­чи­мо ре­зуль­тат. По­вно­ме­т­ражних фільмів у нас не роб­лять. Це вже за­вдан­ня дер­жа­ви – ство­рю­ва­ти базу кіно­, Вер­хов­ної Ра­ди – за­ко­но­дав­чо за­без­пе­чи­ти для цьо­го умо­ви, Кабіне­ту Міністрів – профінан­су­ва­ти, Міністер­ст­ва куль­ту­ри – ство­ри­ти те­ма­тич­ний план і знай­ти про­дю­су­ван­ня, в то­му числі і при­ват­не. Але дер­жа­ва по­ки що не хо­че ви­ко­ну­ва­ти свою місію. І в ре­зуль­таті в кіно­те­а­т­рах – іно­земні фільмі, де інша іде­о­логія, інші лю­ди, інша куль­ту­ра. Так, у нас ви­роб­ництво зруй­но­ва­не, йо­го не­має, але кіно не вмер­ло, во­но існує ма­ли­ми студіями, людь­ми які прагнуть зніма­ти, і їх стає де­далі більше, во­ни роз­ви­ва­ють цю куль­ту­ру, і во­на не вми­рає, а жи­ве всу­пе­реч.

– Ба­жаємо Інсти­ту­ту ек­ран­них ми­с­тецтв ба­га­то та­ла­но­ви­тої мо­лоді, яка б за­вдя­ки ва­шим уро­кам, влас­но­му ен­тузіаз­му та, маємо надію, підтримці дер­жа­ви ви­ве­ла ук­раїнське кіно на но­вий рівень.

Листопад, 2011