Кри­тик Р. Кре­че­то­ва сво­го ча­су пи­са­ла про ре­жи­се­ра Ана­толія Еф­ро­са: «У ньо­го ніби є свій особ­ли­вий се­к­рет розкріпа­чен­ня ак­торсь­кої психіки, ви­хо­ван­ня в ак­то­ра твор­чої сміли­вості і навіть се­к­рет яко­гось нагнітан­ня та­ла­но­ви­тості в ньо­му...»

Вла­с­тивість фор­му­ва­ти та­лант ак­то­ра і йо­го ви­ко­навсь­кий стиль ма­ють ті ре­жи­се­ри і ті те­а­т­ри, в яких існує чітко виз­на­че­на ес­те­ти­ко-сти­ль­о­ва ідея, ко­т­ра витікає пе­ре­дусім із світо­гляд­но­го на­прям­ку твор­чості. Най­частіше са­ме такі те­а­т­ри спро­можні ут­ри­му­ва­ти ак­торські студії, пе­ре­да­ва­ти творчій мо­лоді влас­ну фор­му­лу жит­тя на сцені.

При те­атрі ім. І. Фран­ка та­кий на­вчаль­ний за­клад бу­ло за­сно­ва­но 1936 ро­ку, й існу­вав він чо­ти­ри де­ся­тиліття. На жаль, історія студії, ціка­ва прак­ти­ка її ви­кла­дачів-франківців, до­сяг­нен­ня ви­пу­ск­ників у про­фесійно­му житті не зафіксо­вані на­шим те­а­т­ро­знав­ст­вом.

Стат­тю ак­т­ри­си Київсько­го ТЮ­Гу, за­слу­же­ної ар­ти­ст­ки Ук­раїни Ва­лерії Чай­ковсь­кої, що пе­ред всту­пом до те­а­т­раль­но­го інсти­ту­ту закінчи­ла на­шу студію, за­мо­ви­ла їй ди­рекція те­а­т­ру ім. Фран­ка. Цей етюд вар­то про­чи­та­ти, аби зро­зуміти, скільки ми втра­чаємо, не цікав­ля­чись стеж­ка­ми, яки­ми мо­лодь при­хо­дить на сце­ну. Мав рацію ав­тор па­ра­док­саль­но­го виз­на­чен­ня: «Стиль – це са­ма лю­ди­на. Звісно, як­що у цієї лю­ди­ни є свій стиль». Що­до чарівної Ва­лерії, во­на та її творчість – це єди­ний сплав кра­си, бла­го­род­ст­ва, жіно­чості і на­ст­рою, де радість і сум пе­ре­пле­ли­ся. Ак­т­ри­са ви­тон­че­но­го ду­хов­но­го існу­ван­ня на сцені, во­на і в літе­ра­турній ца­рині го­во­рить мо­вою за­ча­ро­ва­ної душі.

Валерій Гайдабура

Ко­ли внутрішньо по­вер­таєшся на­зад, до се­бе сімнад­ця­тирічної, то студійні ро­ки по­ста­ють од­ним дов­гим со­няч­ним про­низ­ли­вим днем. Зви­чай­но, бу­ли сніжні зи­ми із за­ме­та­ми в людсь­кий зріст, дощі, хо­лод, але все те «за­бу­вається» квіту­чи­ми ка­ш­та­на­ми, шу­мом фон­тан­чиків у скве­ри­ку біля те­а­т­ру Фран­ка, ви­со­ким го­лу­бим не­бом над «бу­дин­ком із хи­ме­ра­ми». А го­ло­вне – відчут­тя ней­мовірної ра­дості – моєї при­чет­ності до цьо­го те­а­т­ру, не­хай та­кою ма­лень­кою, не­помітною піщин­кою. І те­пер, ко­ли я підхо­д­жу до те­а­т­ру Фран­ка, десь у гли­бині по­чи­нає ви­ни­ка­ти і би­тись це давнє по­чут­тя, я «втра­чаю» ро­ки і ро­зумію, що тут я завжди бу­ду уче­ни­цею, сімнад­ця­тирічною дівчин­кою.

У травні 1965 ро­ку я всту­па­ла од­но­час­но до те­а­т­раль­но­го інсти­ту­ту і в дра­ма­тич­ну студію при те­атрі ім. І. Фран­ка. У те­атрі сиділа комісія з трид­ця­ти чо­ловік. Там був весь цвіт те­а­т­ру: На­та­ля Ужвій, Оль­га Ку­сен­ко, Нон­на Ко­пер­жинсь­ка, Ар­кадій Га­шинсь­кий, Ана­толій Ски­бен­ко, Кость Сте­пан­ков… Їм усім бу­ло ціка­во по­ди­ви­тись на нас. За сто­лом па­ну­ва­ли якісь уро­чисті ве­се­лощі з при­во­ду то­го, що те­атр на­би­рає чер­го­ву студію.

Я чи­та­ла вірші Ва­си­ля Си­мо­нен­ка. Бу­ла ду­же ску­та, бо ж усь­о­го і всіх у Києві бо­я­ла­ся, приїха­ла всту­па­ти в Київський універ­си­тет на мех­мат (ма­ла зо­ло­ту ме­даль), а те­атр «вип­ли­вав таємною при­ст­ра­с­тю».

Пе­ред ек­за­ме­ном зустріла дівчи­ну зі сво­го містеч­ка – Олен­ку Полєно­ву (во­на бу­ла ви­пу­ск­ни­цею по­пе­ред­ньої студії). Отож їй я і чи­та­ла сво­го Си­мо­нен­ка на алей­ках Пе­т­ровсь­ко­го пар­ку, і з її бла­го­сло­вен­ня по­да­ла­ся скла­да­ти ек­за­мен.

Се­ред лю­дей, які сиділи в комісії, я ви­б­ра­ла од­не об­лич­чя, яке чо­мусь на­га­ду­ва­ло мені трішки Бло­ка, трішки Па­с­тер­на­ка, і чи­та­ла йо­му в очі, не відри­ва­ю­чись:

Ти знаєш, що ти – лю­ди­на.

Ти знаєш про це чи ні?

Це був Во­ло­ди­мир Сергійо­вич Ли­зо­губ, ди­рек­тор студії, на курс до яко­го я і по­тра­пи­ла.

Чи­та­ла я свій «ре­пер­ту­ар», на­пев­не, ду­же ти­хо, то­му го­ло­ва комісії В.С. Скля­рен­ко (історію жит­тя цьо­го див­но­го чо­ловіка я дізна­юсь потім, спілку­ю­чись з йо­го донь­кою, яка ба­га­то років пра­цю­ва­ла в моєму рідно­му ТЮ­Гу) го­ло­сно звер­нув­ся до ме­не: «Дівчин­ко, ти що, хво­ра, чи ма­ло їла? А ну, за­кри­чи так, щоб на ву­лиці по­чу­ли: – По­че­кай­те ме­не!» Я про­кри­ча­ла це кілька разів. Комісія по­лег­ше­но зітхну­ла. Після ек­за­ме­ну до ме­не підійшла Нон­на Кро­нидівна Ко­пер­жинсь­ка і про­стяг­ну­ла свою за­пис­ну кни­жеч­ку: «До­ню, за­пи­ши мені то­го вірша, що ти чи­та­ла». Всі по­дальші ро­ки ми пам’ята­ти­ме­мо цю зустріч, і я завжди ніжно ду­маю про ту жінку, чарівну, не­по­втор­ну ак­т­ри­су.

Там, у комісії сидів ще один чо­ловік, в оку­ля­рах, із аб­со­лют­но не­зво­руш­ним ли­цем, він ніби не ре­а­гу­вав на наші «ви­с­ту­пи». Ана­толій Ни­ки­фо­ро­вич Ски­бен­ко… Лю­ди­на, яка після студії ста­не моїм учи­те­лем в інсти­туті, на довгі ро­ки ста­не моїм учи­те­лем і в житті. Пе­да­гог, з яким ніко­ли не бу­ло нуд­но, який кож­но­го сво­го уч­ня на­по­лег­ли­во про­во­див крізь хащі ак­торсь­кої про­фесії, ви­хо­ву­вав, зму­шу­вав чи­та­ти, спо­с­теріга­ти, мис­ли­ти. До­ля кож­но­го із нас бу­ла йо­му не­бай­ду­жою. А крім то­го, ми завжди мог­ли побігти до ньо­го в те­атр і по­ба­чи­ти йо­го у ви­с­таві. І не роз­ча­ру­ва­тись. Бо йо­му бу­ло що відда­ти нам. Він ніс нам свій Те­атр. Він був для ме­не ак­то­ром по­за ча­сом, національністю, умо­ва­ми жит­тя і по­бу­том. Ак­тор-за­гад­ка. Лю­ди­на-те­атр. Ра­зом зі своєю дру­жи­ною, ре­жи­се­ром Рим­ою Ски­бен­ко, він по­бу­вав на прем’єрі мо­го спек­так­лю в ТЮ­Гу «Лю­бов, джаз і чорт» Гру­ша­са у по­ста­новці Ми­ко­ли Мерзлікіна. Він ра­но по­мер. Але я втішаю се­бе тим, що хо­ча б од­ним зву­ком змог­ла відповісти лю­дині, яка стільки нам да­ла.

Отож після трьох турів у студії я зро­зуміла, що стою пе­ред ви­бо­ром – інсти­тут чи студія?

Біля те­а­т­ру про­гу­лю­вав­ся Кость Пе­т­ро­вич Сте­пан­ков, який, як ми дізна­ли­ся, ви­кла­да­ти­ме в нас сценічну мо­ву. Ми з Олен­кою Полєно­вою підійшли до ньо­го: що ро­би­ти? Йо­го відповідь: «За­би­рай до­ку­мен­ти в інсти­туті і при­нось сю­ди. Тут ти кож­но­го дня бу­деш ви­хо­ди­ти на сце­ну. Че­рез два ро­ки ти – ак­т­ри­са». Так Кость Пе­т­ро­вич виз­на­чив мій вибір, за що йо­му ве­ли­ка дя­ка.

Я по­тра­пи­ла на курс до В.С. Ли­зо­гу­ба. Во­ло­ди­мир Сер­гійо­вич був ре­жи­се­ром-по­ста­нов­ни­ком, без­пе­рерв­но на­ван­та­же­ний ро­бо­тою, але, не­зва­жа­ю­чи на це, пра­цю­вав з на­ми без спо­чи­ну. З ве­ли­кою вдячністю зга­дую на­шо­го пе­да­го­га з май­стер­ності – ак­то­ра Ми­ко­лу Олек­сан­д­ро­ви­ча До­сен­ка (у Ми­ко­лу Оле­ксан­д­ро­ви­ча і Ко­с­тю Пе­т­ро­ви­ча бу­ли за­ко­хані всі дівча­та студії, тож на га­с­т­ро­лях зри­ва­ли собі на пам’ять їхні пор­т­ре­ти та афіші). І, звісно, не мо­жу не зга­да­ти чарівну Євгенію Осипівну Ве­ховсь­ку, яка пра­цю­ва­ла над на­шою, тоді ще да­ле­ко не сценічною, мо­вою, мріючи на­вчи­ти нас чітко і на­пов­не­но го­во­ри­ти, зна­ти і лю­би­ти свою мо­ву, во­лодіти го­ло­сом. Во­на і сьо­годні для ме­не близь­ка лю­ди­на і ве­ли­кий ав­то­ри­тет.

Усі студійці пре­крас­но зна­ють, як щільно був за­пов­не­ний наш день. З вось­мої ран­ку до ран­ко­вої ре­пе­тиції в те­атрі – за­нят­тя і лекції в студії, з оди­над­ця­тої нас «роз­би­ра­ли» те­а­т­ральні ре­жи­се­ри (вво­ди­ли в ма­сові сце­ни но­вих ви­с­тав і тих, що вже йшли). Вдень – обід і лекції в студії, потім не­ве­ли­ка пе­ре­рва і вечірній спек­такль. Сьо­годні я ди­ву­юсь, як вда­ва­ло­ся ви­т­ри­ма­ти та­кий ре­жим, як ми ви­си­па­лись, як не хворіли. Вечірні спек­таклі закінчу­ва­лись ду­же пізно, скажімо, в спек­таклі «Ци­ган­ка Аза» ми з Лєноч­кою Фе­щен­ко й Не­лею Лу­цен­ко гра­ли ма­лень­ких ци­ган­чат (у нас був про­сто «кон­церт­ний но­мер» з тан­ця­ми й пісня­ми), тож му­си­ли «при­кра­ша­ти» се­бе «мо­рил­кою» (рідкий грим тем­но­го за­га­ру), а потім бігти в душ, що­би це все зми­ти, то мож­на уя­ви­ти, що до ліжка ми до­би­ра­ли­ся за північ. Ми бра­ли уча­с­ть у спек­так­лях: «Ци­ган­ка Аза», «У неділю ра­но зілля ко­па­ла», «Не су­ди­лось», «Зу­пиніться», «Па­те­тич­на со­на­та», «Шо­с­те лип­ня» та інших. В ук­раїнській кла­сиці тоді бу­ло ба­га­то танців і хорів, з на­ми пра­цю­ва­ли ба­лет­мей­стер Г. При­гор­ниць­кий і хор­мей­стер П. Га­ноць­кий. Пам’ятаю, ви­с­та­ва «Оп­тимістич­на тра­гедія» по­чи­на­ла­ся з валь­су, який тан­цю­ва­ли мо­ря­ки зі своїми по­дру­га­ми пе­ред тим, як ви­ру­ши­ти на фронт. Пам’ятаю мою го­лу­бу креп­де­ши­но­ву сук­ню з круг­лим білим комірчи­ком… Ре­пе­тиції про­во­див сам Ле­онід Вар­па­ховсь­кий! Але я бу­ла ще зовсім юною і цьо­го не­до­оціню­ва­ла.

Пізніше нас по­ча­ли за­лу­ча­ти в епізо­дах. І хо­ча на за­нят­тях у студії ми ледь-ледь опа­но­ву­ва­ли етю­ди, тут до­во­ди­лось ви­мов­ля­ти навіть фра­зи. Пер­ший мій епізод був у спек­таклі «Зу­пиніться» Ра­ча­ди (ре­жи­сер Г. Ма­кар­чук, спек­такль про війну), мені да­ли роль хлоп­чи­ка – си­на ра­дянсь­ко­го ге­не­ра­ла, йо­го грав на­род­ний ар­тист П. Сер­гієнко. В епізоді хлоп­чи­ка вби­ва­ли на очах у бать­ка, звісно, ця роль бу­ла не­аби­я­ким іспи­том. Не­лег­ко по­до­ла­ти страх пе­ред ве­ли­ки­ми ак­то­ра­ми, ве­ли­кою сце­ною, жах пе­ред ве­ли­чез­ним гля­даць­ким за­лом. А до зи­мо­вих канікул я не­сподіва­но от­ри­ма­ла го­ло­вну роль у ви­с­таві «На кор­доні» за п’єсою А. Школь­ни­ка. Роль зда­лась мені ве­ли­чез­ною, я са­ма собі – не­щас­ною. Зда­ва­ло­ся, що я ще цьо­го не за­слу­жи­ла, але пра­цю­ва­ла ста­ран­но. Я гра­ла піонер­ку, яка зі своїм дру­гом Ста­си­ком до­по­ма­га­ла при­кор­дон­ни­кам «за­хо­пи­ти» по­руш­ни­ка кор­до­ну. Нині це все ду­же смішно, але тоді на ме­не зва­ли­лась бри­ла! Ре­жи­се­ром був П. Шкре­ба, ста­вив­ся він до ме­не ніжно, по­ряд бу­ли ак­то­ри Б.П. Лук’янов, То­ля Ва­ся­но­вич, студійці Жо­ра Мо­ро­зюк (те­пер на­род­ний ар­тист Ук­раїни), Ко­ля Вілянсь­кий. Про ви­с­та­ву нічо­го не мо­жу ска­за­ти. А.Н. Ски­бен­ко по­ди­вив­ся її з га­ль­ор­ки і ска­зав: «Мо­ло­дець, нічо­го не граєш». Комплімент! Те­атр ви­пу­с­тив афішу з на­ши­ми пор­т­ре­та­ми. Мій та­то цю афішку зберіг. Те­пер це «до­ку­мент», який підтвер­д­жує мої «ро­динні» зв’яз­ки з те­а­т­ром імені І. Фран­ка. З цією ви­с­та­вою я їзди­ла і на перші в моєму житті га­с­т­ролі – в Білу Церк­ву, Ва­сильків – усе близь­ко від Києва.

Після зи­мо­вих канікул, у лю­то­му, я опи­ни­лась на кіно­зйом­ках у Ялті. Все бу­ло впер­ше! За­си­па­ний снігом Київ змінив­ся квіту­чою, за­паш­ною Ял­тою, де в го­телі «Оре­ан­да» сну­ва­ли по ко­ри­до­рах зірки «Мос­фільму», студії ім. Горь­ко­го і т.д. Я зніма­лась у мос­ковсь­ко­го ре­жи­се­ра ра­зом з Са­велієм Кра­ма­ро­вим. В студії те­а­т­ру імені Фран­ка не мог­ло бу­ти й мо­ви про зйом­ки, і я поїха­ла «таємно». Зовсім таємно поїха­ти я не мог­ла (до ме­не ду­же до­б­ре ста­ви­лись), то­му я «довіри­лась» Ми­колі Олек­сан­д­ро­ви­чу До­сен­ку. Ми сиділи вдвох в ау­ди­торії. Сер­це моє роз­ри­ва­лось: хотіло­ся бу­ти дис­ципліно­ва­ною, а дру­ге моє «я», аван­тюр­не, яке не раз потім бу­де гна­ти ме­не невідо­мо ку­ди, рва­ло­ся на зйом­ки в Ял­ту. Ми­ко­ла Олек­сан­д­ро­вич усе зро­зумів: «Їдь, не за­ми­кай­ся у вузь­ко­му колі, про­буй…»

Зйом­ки у Ялті, знай­ом­ст­ва з но­ви­ми та­ла­но­ви­ти­ми людь­ми, з но­вою спра­вою – все це досі по­стає у пам’яті, як те, що ста­ло­ся не зі мною.

При­летівши у Київ че­рез місяць, по­тра­пи­ла пря­мо на збір, де сто­я­ло пи­тан­ня про моє відра­ху­ван­ня. Я по­чу­ва­ла­ся втом­ле­ною, не­щас­ною. Ли­зо­губ мав су­во­рий ви­гляд, а очі сміялись.

– Ну, Софі Ло­рен, бу­деш вчи­тись чи зніма­тись?

– Вчи­тись.

Го­ло­вним ре­жи­се­ром те­а­т­ру був Дми­т­ро Олек­сан­д­ро­вич Алексідзе (на­род­ний ар­тист Ук­раїни і Грузії). Йо­го ви­с­та­ва «Антіго­на» про­сто гриміла тоді в Києві. Зовсім не­сподіва­но, у по­вно­му розквіті та­лан­ту, по­ка­зав сво­го Кре­он­та Ар­кадій Євге­но­вич Га­шинсь­кий. У ви­с­таві чу­до­во пра­цю­ва­ли Світла­на Кор­кош­ко (Антіго­на), Ма­ри­на Ге­ра­си­мен­ко (Ісме­на) і над­зви­чай­но при­ваб­ли­вим був м’який і ніжний Сте­пан Олек­сен­ко. Ми ди­ви­лись цю ви­с­та­ву ба­га­то разів. Ме­не вве­ли на роль хлоп­чи­ка – по­во­ди­ря сліпо­го про­вид­ця Тіресія (Н.А. Да­ви­ден­ко). Під час діало­гу Тіресія і Кре­он­та я сто­я­ла у кут­ку сце­ни і че­ка­ла, ко­ли Кре­онт у по­риві гніву ки­не у Тіресія жезл, я ви­с­ка­ку­ва­ла зі сво­го кут­ка, підхоп­лю­ва­ла жезл і відво­ди­ла сліпо­го про­вид­ця зі сце­ни. З цією ви­с­та­вою я об’їзди­ла всю Ук­раїну… Ось си­д­жу в ав­то­бусі на зад­нь­о­му сидінні, їде­мо в Оде­су (на місце­во­му те­ле­ба­ченні зніма­ти­муть «Антіго­ну»), в ав­то­бусі ти­хо, Ар­кадій Євге­но­вич ти­хень­ко підсо­вує мені бу­тер­б­ро­ди з «Лю­би­тельсь­ким» си­ром. Во­ни нас ча­с­то підго­до­ву­ва­ли. Жаліли.

Потім до Києва приїха­ла Ас­пасія Па­па­та­насіу, відо­ма грець­ка тра­гедійна ак­т­ри­са. У Греції був путч. Чи­ма­ло емігрантів при­бу­ло до Моск­ви, Києва на на­вчан­ня, ро­бо­ту. Па­па­та­насіу ппоз­най­о­ми­ли з тру­пою, відбу­ло­ся кілька ре­пе­тицій «Антіго­ни». Наші ак­то­ри гра­ли у шов­ко­вих туніках, во­на вий­ш­ла в «мішко­вині» і на ви­со­ких ко­тур­нах. На ре­пе­тиціях на­шим ак­то­рам важ­ко бу­ло ви­т­ри­ма­ти її гек­за­метр, який ви­мов­ляв­ся про­сто-та­ки у бо­жевільно­му ритмі. Ки­я­ни сприй­ма­ли її ду­же до­б­ре.

Я сто­я­ла у своєму ку­точ­ку, во­на, про­хо­дя­чи повз, гла­ди­ла ме­не по го­лові і сум­но ка­за­ла: «Пікко­ло». Од­но­го ра­зу після ви­с­та­ви во­на сиділа в гри­мерці і пла­ка­ла: у Греції за­ги­нув її чо­ловік… Зіграв­ши кілька ви­с­тав у Києві, во­на по­летіла до Грузії – гра­ти Ме­дею у Тбілісі.

Із Дми­т­ром Олек­сан­д­ро­ви­чем Алексідзе ми по­ба­чи­лись че­рез де­сять років у Грузії. Наш ТЮЗ при­був на га­с­т­ролі у Тбілісі, а Дми­т­ро Олек­сан­д­ро­вич очо­лю­вав тоді Гру­зинсь­ку те­а­т­раль­ну спілку, тож зустрічав нас, ор­ганізо­ву­вав пе­ре­гля­ди і об­го­во­рен­ня на­ших ви­с­тав.

Ми при­вез­ли ту­ди свої най­кращі ви­с­та­ви: «Лю­бов, джаз і чорт» Гру­ша­са, «Вибір» Ду­дарєва, «По­ло­ум­ный Жур­ден» Бул­га­ко­ва та інші. На спек­таклі по­тра­пи­ти бу­ло не­мож­ли­во, квит­ки ску­по­ву­ва­лись і пе­ре­про­ду­ва­лись ут­ри­до­ро­га. За місяць я зігра­ла близь­ко двад­ця­ти ви­с­тав «Лю­бов, джаз і чорт». У тбіліських га­зе­тах ледь не щод­ня з’яв­ля­ли­ся статті про наш те­атр. У ме­не тоді вже бу­ло зван­ня, але зар­пла­ту от­ри­му­ва­ла ма­лень­ку – сто п’ят­де­сят карбрван­ців, про­си­ти більше не насмілю­ва­ла­ся. І ось в ос­танній день га­с­т­ро­лей на кон­фе­ренції Грузинського Театраль­ного Товариства Алексідзе го­ло­сно за­пи­тав у на­шо­го ди­рек­то­ра, скільки ак­т­ри­са Ч. от­ри­мує в те­атрі. Той відпо­вів. Після не­ве­лич­кої па­у­зи Алексідзе ви­мо­вив: «Як­що ви бу­де­те так до неї ста­ви­тись, то во­на по­мре на сцені, як Хо­ра­ва». Після по­вер­нен­ня до Києва ме­не «пе­ре­оціни­ли».

...У травні те­атр по­си­ле­но го­ту­вав­ся до ве­ли­ких га­с­т­ро­лей у Мінську та Москві. Всі ек­за­ме­ни за пер­ший курс ми скла­ли, за ви­нят­ком ак­торсь­кої май­стер­ності. Нам ого­ло­си­ли, що цей ек­за­мен скла­да­ти­ме­мо на га­с­т­ро­лях у Москві. Перші га­с­т­ролі, по­до­рож до Мінська, Моск­ви, знай­ом­ст­во з но­ви­ми те­а­т­ра­ми, відкрит­тя но­во­го світу, іншо­го те­а­т­ру, який, як ви­я­ви­лось, існує десь, за стіна­ми тво­го ма­лень­ко­го світу.

Пам’ятаю ве­ликі щи­ти з пор­т­ре­та­ми франківців на ста­ро­му Ар­баті, пе­ре­пов­нені за­ли те­а­т­ру ім. Вах­тан­го­ва на всіх на­ших ви­с­та­вах, свої сльо­зи, відчай після спек­так­лю те­а­т­ру на Та­ганці «Де­сять днів, які по­тряс­ли світ» (ніч, Моск­ва, я у скве­ри­ку те­а­т­ру з відчут­тям власної нікчем­нос­ті, без­сил­ля та не­до­ско­на­лості).

А потім – іспит з май­стер­ності ак­то­ра, гра­ла урив­ки з «Дівчат» Б. Бєдно­го, де я «зо­б­ра­жа­ла» Тось­ку. Всі дні пе­ред ек­за­ме­ном пе­да­го­ги не мог­ли знай­ти для нас ча­су, то­му ре­пе­ти­ру­ва­ли вночі, в по­рож­нь­о­му те­атрі, і тут же на бан­ке­точ­ках за­си­на­ли пе­ред ран­ком. Я нічо­го не вміла. Тось­ка – це уже не я, потрібно бу­ло «ста­ва­ти» іншою лю­ди­ною. Ли­зо­губ «му­чив­ся» зі мною і му­чив ме­не. Я по­вин­на бу­ла про­сто тіка­ти в кімна­ту. Ли­зо­губ за­га­няв ме­не на третій ярус те­а­т­ру, і я схо­да­ми не­сла­ся вниз, у ве­ли­ке фойє, де висіли пор­т­ре­ти ве­ли­ких на чолі з Вах­тан­го­вим. Те­пер я ро­зумію, що то був за біг. По­за­ду за­ли­ша­ли­ся пісні-танці у ма­сов­ках, піонер­ки-гімна­зи­ст­ки, а по­пе­ре­ду – відкрит­тя невідо­мо­го в собі.

З га­с­т­ро­лей я їха­ла до рідних вис­на­же­на і спу­с­то­ше­на. Гли­бо­ко в мені зріла дум­ка про те, що я не мо­жу «бу­ти» у ве­ли­ко­му те­атрі. Мрія про «ма­лень­кий» те­атр, де змог­ла би спілку­ва­ти­ся з людь­ми ти­хо, по­ряд, по­чи­на­ла розд­во­ю­ва­ти ме­не.

Дру­гий рік на­вчан­ня про­май­нув на­про­чуд швид­ко. Пам’ятаю, що кож­но­го вільно­го ве­чо­ра обов’яз­ко­во ку­дись бігли. На прем’єру київсько­го те­а­т­ру чи на спек­такль га­с­т­ро­лерів. Тоді, крім моск­вичів, приїжджа­ли те­а­т­ри Грузії, італійський Ту­ринсь­кий те­атр, юго­славсь­кий, чесь­кий, фран­цу­зи. Ми не про­пу­с­ка­ли жод­но­го по­етич­но­го ве­чо­ра. Ча­с­ти­ми гос­тя­ми в Києві бу­ли В. Со­мов, Д. Жу­рав­ль­ов, С. Юрсь­кий, Р. Рож­де­ст­венсь­кий, Ар­сеній Тар­ковсь­кий. За­хоп­лю­ва­лись ук­раїнською по­езією. Бу­ла ще од­на при­ст­расть –джаз. Тоді приїжджа­ли ор­ке­с­т­ри Бенні Гуд­ме­на, Дю­ка Еллінгто­на, Оле­га Лунд­стре­ма. Я сиділа у тих за­лах… З моїми по­дру­га­ми Олен­кою Ка­чан і Та­нею Ре­дюк ро­би­ли «на­льо­ти» на книж­кові ма­га­зи­ни – ску­по­ву­ва­ли по­езію і серію за­рубіжної дра­ма­тургії, яка дру­ку­ва­лась тоді. Потім ішли Хре­ща­ти­ком, гріло со­неч­ко, тек­ли струм­ки вниз по Кар­ла Марк­са, а Олен­ка чи­та­ла:

На при­вок­заль­ной пло­ща­ди

Лан­ды­ши про­да­ют…

По­че­му не да­ром да­ют?

По­че­му не да­рят, как лю­би­мая взгляд?...

Дип­лом­ний свій спек­такль «За дво­ма зай­ця­ми» я, на своє зди­ву­ван­ня, пам’ятаю по­га­но. Гра­ла Га­лю. Як – не пам’ятаю. Після цьо­го Во­ло­ди­мир Сергійо­вич по­кли­кав до кабіне­ту: «Ми про­по­нуємо вам за­ли­ши­тись у те­атрі». Я відповіла: «Спа­сибі. Вдяч­на вам за все, але я піду вчи­тись далі». Не знаю чи пра­виль­но я вчи­ни­ла тоді, але моя «по­таємна» мрія про «ма­лень­кий те­атр» ве­ла ме­не, крім то­го, я відчу­ва­ла, що ри­зи­кую за­ли­ши­тись тут вічним уч­нем без надії ста­ти до­рос­лою.

Че­рез два ро­ки Во­ло­ди­мир Сергійо­вич Ли­зо­губ за­про­сив ме­не і ще кількох сту­дентів інсти­ту­ту в те­атр Фран­ка по­ка­за­ти сту­дентсь­ку ро­бо­ту «Щас­ливі дні не­щас­ли­во­го чо­ловіка» Олексія Ар­бу­зо­ва в по­ста­новці Ва­лерія Гу­зи­ка. Гра­ли ми для Олек­си Ко­ломійця та Іго­ря Ша­мо. Ли­зо­губ «за­пу­с­кав­ся» з «Го­лу­би­ми оле­ня­ми» і хотів «про­да­ти» Ко­ломійцю ме­не і мо­го парт­не­ра Са­шу Крвав­ниць­ко­го. По­каз відбу­вав­ся у ре­пе­тиційній залі те­а­т­ру… Але Ко­ломієць пи­сав цю п’єсу для Ла­ри­си Хо­ро­лець.

Після інсти­ту­ту я знай­ш­ла свій «ма­лень­кий те­атр» – мій ТЮГ. Ба­га­ть­ом мо­же ви­да­тись моя відданість цьо­му те­а­т­ру див­ною і навіть ди­кою, оскільки те­атр цей ніко­ли не був ні «уря­до­вим», ні «елітним», ні пре­стиж­ним. Але за довгі ро­ки все ж уда­лось зігра­ти тут більше шістде­ся­ти ро­лей. Ба­га­то із них я ніко­ли б не зігра­ла в інших те­а­т­рах. Пе­ре­грав­ши безліч ди­тя­чих ро­лей, я до­че­ка­лась сво­го Вільям­са, Бек­ке­та, Хіггінса, Бо­мар­ше, Мольєра, Ібсе­на, За­польсь­ку – чо­го, мож­ли­во, мені не да­ли б зігра­ти в іншо­му місці. Пре­красні ре­жи­се­ри зму­шу­ва­ли ме­не зміню­ва­ти­ся до невпізнан­ності. І я, за­був­ши своє ім’я, по­хо­д­жен­ня, «літа­ла» з епо­хи в епо­ху, втілю­ю­чи свою мрію про «ма­лень­кий те­атр». На ви­с­таві «Лю­бов, джаз і чорт» (режисер М. Мерзлікін) нам ап­ло­ду­ва­ли ак­то­ри із Па­не­ве­жи­са, на ви­с­таві «За­в­т­ра бу­ла війна» (режисер В. Бу­гаєв) пла­ка­ли ве­те­ра­ни в Сибіру і в Керчі, а після ви­с­та­ви «Пур­пу­ро­ва квітка» (режисер М. Єдлинсь­кий) діти в Лей­п­цігу ста­ва­ли в чер­гу до сце­ни, щоб по­да­ру­ва­ти Оленці пур­пу­рові квітки, ви­ро­щені у ва­зо­нах.

...Там, у тих студійних ро­ках, за­ли­ши­лось ба­га­то до­ро­гих лю­дей. Я пам’ятаю го­ло­си моїх улюб­ле­них ак­т­рис Оль­ги Ку­сен­ко, Поліни Ку­ман­чен­ко, Нон­ни Ко­пер­жинсь­кої (знаю, що та­ких го­лосів у при­роді вже не бу­де). Го­лос до­ро­го­го Ар­кадія Євге­но­ви­ча Га­шинсь­ко­го я впізнаю по радіо в будь-яко­му спек­таклі. Па­м’я­таю не­за­бутній сміх Миколи Яко­вчен­ка і дзвінкий, на­че кри­ш­таль, го­лос мо­ло­день­кої На­талі Ло­тоць­кої… Ні, не­мож­ли­во всіх на­зва­ти. Нині ба­га­ть­ох уже не­ма. Але там во­ни живі, мо­лоді, щас­ливі жит­тям, те­а­т­ром. Я пам’ятаю про них, дя­кую їм за все і ду­маю: як­що щось до­б­ре і потрібне про­рос­ло в мені, то тільки за­вдя­ки їхній лю­бові…