Валерій Гайдабура. А що тато робить в театрі?

Альбом пам’яті. – К.: Антиквар, 2011. – С. 240

До­ро­гий Ва­лерію Ми­хай­ло­ви­чу!

І що ж та­то ро­бив і ро­бить у те­атрі?

Ось вий­ш­ла ще од­на ва­ша пра­ця… І мені ду­же сум­но. Ви «за­ну­ри­ли» ме­не в мою юність, ко­ли я по­вер­та­ла­ся на каніку­ли у свій рідний Бер­дянськ (на­вча­лась я у Київсько­му те­а­т­раль­но­му інсти­туті), а на столі вже ле­жав сто­сик га­зет: «За­порізька прав­да», «Індустріаль­не За­поріжжя», «Ком­со­мо­лець За­поріжжя», які для ме­не зби­ра­ла моя ма­ту­ся. Ми, звісно ж, ди­ви­лись ви­с­та­ви За­порізько­го те­а­т­ру ім. Щор­са в Бер­дянсь­ку, зна­ли ба­га­ть­ох ак­торів. То­му ма­ту­ся ти­ка­ла паль­чи­ком у прізви­ще ав­то­ра ста­тей і при­мов­ля­ла: «За­пам’ятай це прізви­ще. Ось як потрібно лю­би­ти свій те­атр». Я за­пам’ята­ла… Че­рез ба­га­то років по­ба­чи­ла стат­тю Ва­лерія Гай­да­бу­ри в жур­налі «Ук­раїнський те­атр» про три (!) ви­с­та­ви «Лю­бов, джаз і чорт», що йшли у різних містах Ук­раїни. Ви­с­та­ву Київсько­го ТЮ­Гу в по­ста­новці Ми­ко­ли Мерзлікіна бу­ло прий­ня­то завлітом За­порізько­го те­а­т­ру так серй­оз­но і гли­бо­ко, там бу­ло стільки сер­ця і душі, так вірту­оз­но про­тяг­ну­то стру­ноч­ку між ста­рим Юо­за­сом Гру­ша­сом (ав­то­ром п’єси) і на­ми, «мо­ло­ди­ми та зе­ле­ни­ми» Ан­д­рю­сом і Бе­атріче, що ви­ник­ло відчут­тя: десь обізва­лась рідна ду­ша, до якої тре­ба їха­ти в гості.

Мож­ли­во, після цієї ре­цензії я по­ча­ла усвідо­млю­ва­ти, що «сце­на» «прий­має» ме­не, до цьо­го на­чеб­то бу­ли і вдалі ролі, але відчут­тя пад­чер­ки, «нічий­ної» сиділо десь у гли­бині.

То­му радію за кож­но­го ак­то­ра, чиє ім’я є в книзі «А що та­то ро­бить в те­атрі?». Ви­с­та­ва роз­по­ро­шується, ко­ли схо­дить зі сце­ни, не за­ли­шається нічо­го, те­ле­версії не да­ють уя­ви про ди­во, що відбу­ва­ло­ся ко­лись на сцені. То­му хай жи­ве лю­ди­на, що зафіксу­ва­ла цю мить – ду­хов­ний зміст то­го, що діяло­ся.

Ва­лерій Ми­хай­ло­вич роз­по­чи­нає цю історію з «ви­к­рит­тя» своєї про­фесії, яку він на­зи­ває фан­то­мом, про­фесії завліта те­а­т­ру. Пи­ше лег­ко, з гу­мо­ром, смішне по­сту­по­во за­ну­рюється в дра­ма­тич­не, а потім і в трагічне. «Та­в­ро» – ба­га­то­ли­кий «чи­нов­ник з особ­ли­вих до­ру­чень» – це Біль! Але при цьо­му гу­мор не по­ли­шає ав­то­ра, і ти ро­зумієш, яким ха­рак­те­ром, во­лею, якою си­лою ду­ху потрібно во­лодіти, щоб за­ли­ша­тись завлітом ба­га­то років, не зне­на­видіти, не про­кля­с­ти, а про­дов­жу­ва­ти зай­ма­тись цією спра­вою і лю­би­ти її.

Кни­га ду­же вда­ло ви­бу­ду­ва­на за ком­по­зицією. «Про­фесію – фан­том» на­пи­са­но лю­ди­ною, яка прой­ш­ла ве­ли­кий шлях у те­атрі і з те­а­т­ром, пе­ре­жи­ла, зро­зуміла не тільки пре­крас­не, а й все жор­сто­ке, низь­ке в ньо­му; і те­пер з іронічною усмішкою ди­вить­ся на мо­ло­дих: «А те­пер – ви…»

Ве­ли­ка кількість світлин у книжці за­ли­шає вра­жен­ня, що ти ди­виш­ся фільм – од­но­час­но про жит­тя ав­то­ра та з історії За­порізько­го те­а­т­ру імені М.Щор­са. І в цій кінострічці – ніби го­дин­ник по­вер­тає час – круп­ним пла­ном мо­ло­дий хло­пець, що закінчив універ­си­тет, з надією і радістю ди­вить­ся у своє те­а­т­раль­не май­бутнє. Він знай­шов у своєму улюб­ле­но­му ко­лек­тиві мож­ливість досліджу­ва­ти, «розсліду­ва­ти», зна­хо­ди­ти лю­дей, пов’яза­них з цим те­а­т­ром, по всьо­му Ра­дянсь­ко­му Со­юзі. Зумів пер­шим досліди­ти історію ук­раїнсько­го сценічно­го ми­с­тецтва під час оку­пації Ук­раїни німець­ки­ми фа­ши­с­та­ми, ви­дав­ши на цю те­му дві книж­ки – «Те­атр, за­хо­ва­ний в архівах» та «Те­атр між Гітле­ром і Сталіним», по­бу­вав у США, Ка­наді, Німеч­чині, вив­ча­ю­чи ще од­ну дра­ма­тич­ну «інтри­гу ча­су» – те­атр по­воєнної ук­раїнської діас­по­ри, встиг ви­да­ти з цим дослідженням пов’язану книж­ку «Ле­тю­чий ко­ра­бель Лідії Кру­шель­ниць­кої». Врешті спромігся ото­чи­ти се­бе ро­зум­ни­ми, та­ла­но­ви­ти­ми на­став­ни­ка­ми, дру­зя­ми, знай­ти лю­бов, сім’ю і… пізна­ти се­к­ре­ти то­го Те­а­т­ру, який жи­ве у лю­ди­ни в серці і йо­го не мо­же зруй­ну­ва­ти НІЩО! Влітку – Ваш зо­ло­тий ювілей, Ва­лерію Ми­хай­ло­ви­чу, – 50 років служіння сценічно­му ми­с­тецтву. Знаю на­зву Ва­шої но­вої праці – «Те­атр, розвіяний по світу». Ба­жаю, щоб все вий­ш­ло, як Ви то­го праг­не­те!

З повагою – Валерія Чайковська

Ве­ре­сень, 2011