Осінньо­го, од­нак по-літньо­му теп­ло­го ве­чо­ра в те­атрі імені Іва­на Фран­ка бу­ло особ­ли­во­ люд­но та вро­чи­с­то, пе­ред вхо­дом на гос­тей че­ка­ла чер­во­на доріжка, а відре­мон­то­ва­ний фон­тан у скве­ри­ку пе­ред те­а­т­ром зібрав на­вко­ло се­бе безліч лю­дей та сам ви­г­ра­вав на вітрі й сонці чу­дові імпровізації. До Бог­да­на Ступ­ки, який відзна­чив своє 70-ліття ще 27 серп­ня, са­ме 7 жовт­ня прий­ш­ли друзі, ро­дичі, ко­ле­ги та ша­ну­валь­ни­ки йо­го та­лан­ту, щоб розділи­ти з ювіля­ром йо­го свя­то та ог­ля­ну­ти­ся на­зад, на те, з чо­го все по­чи­на­ло­ся, на ос­новні події жит­тя та на най­важ­ливіших у ньо­му лю­дей.

Так, «Кон­церт №70 від Бог­да­на Ступ­ки» мав ви­гляд біог­рафічних історій на тлі джа­зу з привітан­ня­ми та по­да­рун­ка­ми. Щось Бог­дан Ступ­ка роз­повідав сам, щось – пе­ревтілені у ньо­го син Ос­тап та внук Дми­т­ро, щось – ек­ран, який візу­алізу­вав роз­повіді ка­д­ра­ми з жит­тя і твор­чості. Епізо­ди з різних фільмів за участі Бог­да­на Ступ­ки зміню­ва­ли один од­но­го на ек­рані. А на сце­ну по­чер­го­во ви­хо­ди­ли пер­со­нажі з ви­с­тав та на мить за­хоп­лю­ва­ли ак­то­ра у свій світ. Та­ким чи­ном, гля­дач за до­по­мо­гою ре­т­ро­спек­ти­ви-по­пурі зміг зга­да­ти Бог­да­на Ступ­ку в різних те­а­т­раль­них і кіно­ро­лях. Ве­ли­ку ува­гу в біог­рафічній роз­повіді бу­ло приділе­но Сергію Дан­чен­ку, ад­же йо­го роль у ста­нов­ленні ак­то­ра важ­ко пе­ре­оціни­ти. Са­ме йо­го ви­с­та­ви – «Річард ІІІ», «Ук­ра­де­не ща­с­тя», «Дя­дя Ва­ня», «Ко­роль Лір» та інші – ста­ли виз­на­чаль­ни­ми для Ступ­ки. По­да­рун­ки ювіляр прий­мав різно­манітні – від офіційних привітань та скульп­тур­них зо­б­ра­жень до смішних лірич­но-іронічних но­мерів, підго­тов­ле­них ак­то­ра­ми-франківця­ми, які до­теп­но жар­ту­ва­ли та ве­се­ли­ли і Ступ­ку, і гля­дачів. Ху­дож­ник Сергій Яку­то­вич ство­рив пор­т­ре­ти-гра­вю­ри Бог­да­на Ступ­ки в йо­го ро­лях, афіші з ни­ми при­­кра­ша­ли ко­ри­до­ри те­а­т­ру та ілю­с­т­ру­ва­ли роз­повіді на сцені. Ба­га­то дружніх привітань лу­на­ло зі сце­ни та ек­ра­ну. А ос­нов­ним му­зич­ним су­про­во­дом став джаз. Аком­па­не­мент ве­чо­ра тво­рив гурт «Бог­дан». Джа­зові но­ме­ри у ви­ко­нанні внуч­ки Ус­ти­ни, популярних Оле­га Скрип­ки, «Піккардійської терції», скри­па­ля-вірту­о­за Ва­си­ля По­па­дю­ка до­да­ва­ли на­ст­рою і пе­ре­но­си­ли в 1960-і – ча­си за­бо­ро­не­ної сво­бо­ди, рок-н-роль­но­го рит­му та джа­зо­вих імпровізацій, які за­ли­ши­ли­ся з Бог­да­ном Ступ­кою і до­нині.

Ла­ри­са Ка­доч­ни­ко­ва, ак­тор­ка кіно і те­а­т­ру

– Ви по­знай­о­ми­ли­ся з Бог­да­ном Ступ­кою на зйом­ках «Біло­го пта­ха з чор­ною оз­на­кою». Яке він спра­вив вра­жен­ня на вас, на той час уже відо­му ак­тор­ку?

– Ступ­ку вве­ли на роль Оре­с­та після то­го, як Іва­нові Ми­ко­лай­чу­ку, який пла­ну­вав і мріяв її зігра­ти, керівництво це за­бо­ро­ни­ло. Мов­ляв, це не­га­тив­ний пер­со­наж, а Ми­ко­лай­чук має гра­ти по­зи­тив­но­го. Ступ­ка, ду­маю, по­чу­вав се­бе юним, не­досвідче­ним, ад­же це бу­ла йо­го пер­ша роль, і, при­род­но, ду­же хви­лю­вав­ся, – по­ряд бу­ли Ми­ко­лай­­чук, Іллєнко, Джем­ма Фірсо­ва. Вже прой­ш­ли на ­екра­нах «Тіні за­бу­тих предків», а Ми­ко­лай­чук, крім то­го, зіграв ще й Та­ра­са Шев­чен­ка. І Ступ­ка по­чав ди­ви­ти­ся на та­ла­но­ви­тих ар­тистів і пра­цю­ва­ти, і спра­вив­ся він чу­до­во, на мій по­гляд, зіграв вза­галі най­кра­ще. Він мені у цьо­му фільмі своєю зовнішністю, ху­дим об­лич­чям, по­рив­частістю навіть на­га­дує Ян­ковсь­ко­го-мо­лод­шо­го. Так, він ди­ви­вся, слу­хав, ви­ко­ну­вав усе, що ви­ма­га­ли Юрій Іллєн­ко та опе­ра­тор Вілен Ка­лю­та. До то­го ж ди­во­виж­на енер­ге­ти­ка та точ­не зовнішнє по­траплян­ня в об­раз зро­би­ли йо­го ге­роєм. І це бу­ло про­бле­мою, ад­же не Пе­т­ро ви­я­вив­ся ге­роєм, а Орест. Кар­ти­ну не хотіли ви­пу­с­ка­ти. Але, на ща­с­тя, фільм по­ба­чив син Ше­ле­с­та – Віталій. Я бу­ла з ним знай­о­ма. Чу­до­ва лю­ди­на, фізик (а ко­лись бу­ла мо­да на фізиків як най­ро­зумніших, найцікавіших лю­дей), він по­ди­ви­ся фільм і по­ра­див по­ди­ви­ти­ся йо­го своєму бать­кові. То­му «Білий птах» теж спо­до­бав­ся. Кар­ти­ну по­сла­ли на Мос­ковсь­кий кіно­фе­с­ти­валь, і ми всі поїха­ли ту­ди. Там бу­ло кілька ду­же силь­них фільмів, та наш ви­т­ри­мав кон­ку­ренцію і здо­був гран-прі. І це бу­ло справжнє свя­то, підне­се­не пе­ре­жи­ван­ня пе­ре­мо­ги, ко­ли ми сто­я­ли на сцені, ко­ли нам ап­ло­ду­ва­ли, і ми ро­зуміли, що пе­ре­мог­ли. Не­зва­жа­ю­чи на те, що стрічку за­кри­ва­ли, не хотіли по­ка­зу­ва­ти. То бу­ла пе­ре­мо­га осо­би­с­то­с­тей: Іллєнка, Ми­ко­лай­чу­ка, Ступ­ки, Ка­лю­ти, Фірсо­вої.

– А ко­ли пра­цю­ва­ли над стрічкою, мог­ли пе­ред­ба­чи­ти цей успіх?

– Ні. Ніко­ли нічо­го не знаєш. Ро­зумієш – хо­ро­ший ма­теріал, а що з цьо­го виллється, склеїться, невідо­мо – до ос­тан­нь­о­го дня. Так са­мо невідо­мо бу­ло і в «Тінях».

– Бог­дан Силь­ве­с­т­ро­вич роз­повідав про мо­мент, ко­ли Іллєнко по­ка­зав йо­му кадр тан­цю Оре­с­та та Да­ни і ска­зав, що на ньо­му бу­дуть вчи­ти­ся май­бутні по­коління опе­ра­торів.

– Так, це справді один із най­кра­щих епізодів. І ми якось зня­ли од­ним шмат­ком цей осінній стан, стан роз­ри­ву двох люб­ля­чих сер­дець, ко­ли ро­зумієш, що ніко­ли з цією лю­ди­ною більше не бу­деш, бо це зрад­ник, і в той же час лю­биш, це тер­зан­ня жінки і чо­ловіка, які відхо­дять і по­ми­ра­ють. Це бу­ло ду­же склад­но зігра­ти. Але нам вда­ло­ся. Вий­ш­ла силь­на німа сце­на. Інко­ли бу­ває го­во­рять, го­во­рять, а з цьо­го ма­ло що ви­хо­дить. А кіно тим і ціка­ве, що в ньо­му по­во­рот, по­гляд, очі оз­на­ча­ють більше, ніж сло­ва. Мож­на інко­ли так зігра­ти на круп­но­му плані, що це стає ше­де­в­ром. В кадрі не по­вин­но бу­ти ме­тушні. Во­на ли­ше за­ва­жає. По­гля­дом мож­на все пе­ре­да­ти: і лю­бов, і не­на­висть, і страж­дан­ня. І Ступ­ка во­лодіє цим умінням. Ще од­на йо­го ри­са – це те, що ак­тор у зріло­му віці не зу­пи­няється, а на­впа­ки – на­би­рає си­ли, йде все ви­ще і ви­ще. Не­ма межі йо­го та­лан­ту. Мені здається, що нині він мо­же все. Це рідко ко­ли в ко­го ви­хо­дить. Ба більше, він лег­кий у спілку­ванні, до­теп­ний. Я йо­му ба­жаю здо­ров’я, а ре­ш­та в ньо­го є – пре­красні діти, дру­жи­на Ла­ри­са, пре­крас­ний те­атр, який люб­лять, чу­дові ролі в те­атрі, кіно.

Во­ло­ди­мир Ко­ля­да, ак­тор те­а­т­ру ім. І. Фран­ка

– Во­ло­ди­ми­ре Андрійо­ви­чу, ви граєте з Бог­да­ном Ступ­кою у ви­с­таві «Тев’є-Те­вель». За роль у ній Ступ­ка от­ри­мав Шев­ченківську премію. Як вва­жаєте, що особ­ли­во­го у цій ви­с­таві, чим во­на вже по­над двад­цять років три­має ува­гу гля­дачів?

– На­сам­пе­ред ве­ли­ке зна­чен­ня має чу­до­ва дра­ма­тургія Горіна. Йо­го текст сю­жет­но близь­кий з оригіна­лом Шо­ло­ма-Алей­хе­ма, але сю­ди до­да­но лю­дя­ності, гос­тро­ти, знан­ня євреїв, їхньо­го по­бу­ту. Те, що відбу­вається на сцені, про­ни­кає гли­бо­ко в сер­ця гля­дачів. Я грав Ме­на­хе­ма, сва­та, в ме­не чи­ма­ло ви­ходів у зал зі сце­ни, і я ба­чив: як­що у першій дії розігру­ва­ли­ся ніби­то смішні си­ту­ації, ко­медія, то в другій дії лю­ди пла­ка­ли, ви­ти­ра­ли сльо­зи. Так, магічна си­ла цієї ви­с­та­ви в то­му, що во­на мо­же пе­ре­хо­ди­ти від сміху до сліз. Ди­во­виж­но її сприй­ма­ють не ли­ше в Києві. Ми двічі во­зи­ли «Тев’є-Те­вель» у Нью-Йорк. І там ме­не вра­жав прий­ом, се­ред гля­дачів бу­ло ба­га­то лю­дей, які ро­зуміли ук­раїнську мо­ву. Га­даю, це ті, які виїха­ли з Ук­раїни. Мо­мен­ти у ви­с­таві, ко­ли євреїв ви­га­ня­ють з се­ла, ко­ли во­ни виїжджа­ють, ви­я­ви­ли­ся для них ду­же близь­ки­ми. Лю­ди пла­ка­ли, підбіга­ли до сце­ни і співа­ли «Ще не вмер­ла Ук­раїна». Це що­до впли­ву, який має ви­с­та­ва на гля­дачів. Там за­кла­де­ний силь­ний по­тенціал лю­дя­ності, до­б­ро­ти. Після неї лю­ди­на, йду­чи з те­а­т­ру, ро­зуміє, що до­б­ро­та є на світі, що світ не та­кий злий, як мо­же зда­ва­ти­ся.

– Але ра­зом з тим це ще тре­ба вміти і до­не­с­ти?

– Зви­чай­но. Я вва­жаю, що Бог­дан Ступ­ка повністю ви­кла­дав­ся від сце­ни до сце­ни. Гля­дачі і всі, хто гра­ють по­руч із ним, от­ри­му­ють ве­ли­ку на­со­ло­ду від цієї ви­с­та­ви.

– Ви в те­атрі Фран­ка давніше, ніж Бог­дан Силь­ве­с­т­ро­вич і, на­пев­но, пам’ятаєте, як сюди прий­шов Сергій Дан­чен­ко зі своїми ак­то­ра­ми. Як усе це відбу­ва­ло­ся?

– По­чав­ся се­зон, і на збо­рах ми ба­чи­мо, що прий­шов Дан­чен­ко, він по­знай­о­мив ко­лек­ти­в з Бог­да­ном Ступ­кою, Ві­та­лієм Роз­сталь­ним. Тоді ще прий­ш­ли Во­ло­ди­мир Ог­лоблін та Івчен­ко. Ступ­ка по­чи­нав із ви­с­та­ви «Ук­ра­де­не ща­с­тя», її по суті пе­ре­нес­ли зі Льво­ва, але тро­хи зміни­ли. Бли­с­ку­че Ступ­ка в цій ролі за­явив про се­бе в те­атрі. По­тім мені ду­же спо­до­ба­ла­ся йо­го роль у «Ди­ко­му ан­гелі». Він зіграв чо­ловіка-п’янич­ку. Од­ра­зу при­вер­нув ува­гу гро­те­с­ковістю, яс­к­равістю, вмінням три­ма­ти зал. Яс­но бу­ло, що в те­атр прий­шов та­ла­но­ви­тий ак­тор. І від ролі до ролі він ріс, па­ра­лель­но ба­га­то зніма­ю­чись у кіно. Він щас­лив­чик у своєму те­а­т­раль­но­му ре­меслі і та­ла­но­ви­тий ак­тор. Тут не мож­на по-іншо­му ска­за­ти.

– А як ху­дожній керівник? Що він вкла­дає в цей склад­ний ор­ганізм під на­звою те­атр?

– Це вже зовсім інше, ніж ак­тор. Він по­ви­нен три­ма­ти все під кон­тро­лем, дба­ти про різно­пла­но­вий ре­пер­ту­ар. На­при­клад, він відчув, що «Кай­да­ше­ва сім’я» ма­ти­ме успіх, і взяв її до ре­пер­ту­а­ру. Так і ста­ло­ся – вона має ве­ли­чез­ний успіх, я сам не мо­жу взя­ти квит­ка для своїх близь­ких. Не­лег­ка спра­ва – ке­ру­ва­ти те­а­т­ром. Сум­но, що здо­ров’я в ньо­­го по­хит­ну­ло­ся, але ми надіємо­ся, що Бог­дан Силь­ве­с­т­ро­вич іде на по­прав­ку і ми ще не од­ну ви­с­та­ву підго­туємо на радість на­шим гля­да­чам і на сла­ву на­шо­му те­а­т­ру.

Євген Шах, ак­тор те­а­т­ру ім. І. Фран­ка

– Євге­не Ми­хай­ло­ви­чу, крім то­го, що ви ко­ле­га Бог­да­на Силь­ве­с­т­ро­ви­ча і граєте з ним у ба­га­ть­ох ви­с­та­вах, ви ще й з од­но­го містеч­ка – Ку­ли­ко­ва. Ви знай­омі з ди­тин­ст­ва?

– Ні, я по­знай­о­мив­ся з ним, ко­ли він уже вчив­ся в студії те­а­т­ру М. Зань­ко­вець­кої. Я хо­див на ви­с­та­ви те­а­т­ру ім. М. Зань­ко­вець­кої, тільки го­ту­вав­ся всту­па­ти, а Ступ­ка вже там грав. Так ми запізна­ли­ся, по­дру­жи­ли­ся і, дя­ку­ва­ти Бо­гу, по цей день то­ва­ри­шуємо. Наш Ку­ликів – гар­не ма­лень­ке містеч­ко, сла­вить­ся на­сам­пе­ред людь­ми, але там та­кож ба­га­то бу­ло кушнірів, які ши­ли ко­жу­хи, ду­же смач­ну ков­ба­су там го­ту­ва­ли і го­ту­ють досі. І ось там на­ро­див­ся Ступ­ка. Потім йо­го бать­ки пе­реїха­ли до Льво­ва, але він постійно пам’ятає своє рідне містеч­ко, де йо­го люб­лять та по­ва­жа­ють. Ми з ним ста­ли йо­го по­че­сни­ми гро­ма­дя­на­ми. Для ме­не це ве­ли­ка честь, ду­маю, і для Бог­да­на Сильве­с­т­ро­ви­ча теж. Він завжди приїздить, зустрі­чається з людь­ми, го­но­ру і пи­хи в ньо­го не­має, в на­шо­го Ге­роя Ук­раїни. Він ду­же інтелігент­на, ви­хо­ва­на лю­ди­на, бо бать­ки такі бу­ли. Не­має зверх­ності: він і ста­ро­го на­ма­гається зро­зуміти, і ма­ло­го, і молод­о­го – всіх. В ньо­му поєдна­ло­ся людсь­ке і ху­дожнє.

– Як­що ви знай­омі ще зі львівських часів, мо­же, роз­ка­же­те щось про джа­зо­ву мо­лодість Ступ­ки?

– Він справді ду­же лю­бив і досі лю­бить джаз. У Львові був кіно­те­атр «Ук­раїна», там грав хо­ро­ший джа­зист. Тоді по­пу­ляр­ни­ми се­ред мо­лоді бу­ли сти­ля­ги. А Ступ­ка був мо­ло­дим хлоп­цем, не ре­т­ро­гра­дом, вчив­ся у студії, чи­тав на радіо, зорі ра­ху­вав – пра­цю­вав у пла­не­тарії. Йо­го ціка­ви­ло ба­га­то ре­чей.

– Пер­ша ви­с­та­ва у те­атрі Фран­ка Б. Ступ­ки – «Ук­ра­де­не ща­с­тя». Ви теж гра­ли у цій ви­с­таві? Як тоді сприй­ня­ли ви­с­та­ву ки­я­ни? І но­во­го ак­то­ра в те­атрі?

– Ска­за­ти на ура – це ма­ло ска­за­ти. Ве­ли­кий ар­тист зіграв геніаль­ну роль. І вза­галі низ­ку ро­лей. То­му що він – Ступ­ка. З ним і лег­ко гра­ти, і важ­ко. Важ­ко – бо відпо­ві­да­льність, лег­ко – бо він усе ро­бить, аби те­бе роз­кри­ти. Не тяг­не ков­дру на се­бе, а вкри­ває нею інших. І від цьо­го ви­г­рає він сам. «Ук­ра­де­не ща­с­тя» – то бу­ла подія. І за­вдя­ки та­ла­но­ви­тим ак­то­рам, і чу­довій ре­жи­сурі Дан­чен­ка. Лю­ди при­хо­ди на ви­с­та­ву не один раз. Ти по­трап­ляв у світ те­а­т­ру, і те­а­т­ру чу­до­во­го­го, зво­ру­ш­ли­во­го. Ми завжди відкри­ва­ли се­зон «Ук­ра­де­ним ща­с­тям». Нині, на жаль, за ста­ном здо­ров’я не граємо. Я би хотів, щоб Бог завжди оберігав Бог­да­на Ступ­ку. В ньо­го ду­же склад­на ро­бо­та. В те­атрі мож­на вель­ми швид­ко на­ла­ма­ти дров. Тре­ба ду­ма­ти пе­ред тим, як щось зро­би­ти. До­б­ре ду­ма­ти. Тре­ба кож­но­го по­чу­ти. Важ­ко ке­ру­ва­ти, але він ро­бить навіть більше, ніж мо­же. Ко­ли він хворів, ак­то­ри ка­за­ли «Як по­га­но, що не­має Бог­да­на Сильве­с­т­ро­ви­ча». – «Але ж він те­бе сва­рив…» – «Не­хай сва­рить, аби був», – відповіда­ли.