«Со­лод­ка Да­ру­ся»

За од­ной­мен­ним ро­ма­ном Марії Матіос

Ав­тор інсценізації та ре­жи­сер – Рос­ти­слав Дер­жипільський

Пісен­на ре­жи­су­ра – На­тал­ка По­ло­вин­ка

Пла­с­ти­ка – Андрій Ки­риль­чук

Дійові осо­би та ви­ко­навці:

Да­ру­ся – Га­ли­на Ба­ран­ке­вич, Іван Цви­чок – Андрій Іва­нюк, Мо­трон­ка – Сніжа­на Ви­нар­чук, Ми­хай­ло – Ро­ман Луць­кий, Марія – Надія Лев­чен­ко, Вар­ва­ра – Оле­ся Пасічняк, Діду­шен­ко – Олексій Гнат­ковсь­кий, Ем­гебіст – Андрій Фе­лик, Дівчин­ка – Яри­на Стри­наг­люк

Івано-Франківський академічний обласний музично-драматичний драматичний театр ім. І. Франка

Сьо­годні до те­а­т­ру най­частіше при­хо­дять для то­го, щоб роз­ва­жи­ти­ся, нерідко – щоб по­пла­ка­ти/посміяти­ся, в ок­ре­мих ви­пад­ках – по­ду­ма­ти. А очи­с­ти­ти­ся? Це якесь тро­хи роз­ми­те і не зовсім зро­зуміле відчут­тя, хо­ча ніби­то і сло­во для по­зна­чен­ня йо­го до­сить чітке існує – ка­тар­сис. Та са­ме че­рез це гля­дач по­ви­нен по­вер­та­ти­ся до те­а­т­ру зно­ву і зно­ву.

Але чо­мусь все частіше він при­хо­дить сю­ди за інерцією, з ціка­вості або про­сто з надією. Інко­ли ця надія та­ки справ­джується. І до­сить не­сподіва­но. Са­ме так ста­ло­ся з ви­с­та­вою «Со­лод­ка Да­ру­ся» Іва­но-Франківсько­го ака­демічно­го об­лас­но­го дра­ма­тич­но­го те­а­т­ру.

На­вряд чи Рос­ти­слав Дер­жипільський, став­ля­чи дип­лом­ну ро­бо­ту зі своїми сту­ден­та­ми інсти­ту­ту ми­с­тецтв При­кар­патсь­ко­го універ­си­те­ту, сподівав­ся, що че­рез якийсь рік-півто­ра ця ви­с­та­ва бу­де ак­тив­но, а го­ло­вне по­зи­тив­но, об­го­во­рю­ва­ти­ся в те­а­т­раль­них ко­лах, зби­ра­ти­ме пе­ре­пов­нені за­ли в різних містах Ук­раїни, здо­бу­ва­ти­ме на­го­ро­ди на фе­с­ти­ва­лях, бу­де ви­су­ну­та на Національну премію ім. Тараса Шевченка, при­вча­ти­ме лю­дей до якісно­го справжнь­о­го те­а­т­ру євро­пейсь­ко­го рівня.

Київський гля­дач (сприт­ний, або «по­чес­ний») мав на­го­ду оз­най­о­ми­ти­ся з ви­с­та­вою «Со­лод­ка Да­ру­ся» в Мо­ло­до­му те­атрі 1 та 2 груд­ня ми­ну­ло­го ро­ку. І він, сто­лич­ний та ви­баг­ли­вий, теж був підко­ре­ний дійством, що відбу­ва­ло­ся.

Спро­буємо зро­зуміти, що са­ме за­во­ро­жує гля­дачів по­ста­нов­ки іва­но-франківців. За­во­ро­жує в пря­мо­му розмінні цьо­го сло­ва, то­му що гля­дач опи­няється в про­сторі, де він уже не за­ле­жить сам від се­бе, не на­ле­жить сам собі, не мо­же кон­тро­лю­ва­ти свої емоції та опи­ра­ти­ся чу­жим. Він по­трап­ляє під пев­ну вла­ду. І це не вла­да ак­то­ра, сло­ва чи те­а­т­ру як та­ко­го. Це якась над­людсь­ка си­ла, пра­ре­аль­на, над­по­бу­то­ва. Во­на об’єднує своєю універ­сальністю та вод­но­час ля­кає своєю все(д)осяжністю. Оз­на­чи­ти її яки­мось кон­крет­ним сло­вом не­про­сто, але мож­на опи­са­ти ме­ханізми, які умож­лив­лю­ють її по­яву в по­ста­новці Рос­ти­сла­ва Дер­жипільсько­го.

По-пер­ше, важ­ли­вим тут є літе­ра­тур­не пер­шо­д­же­ре­ло. З од­но­го бо­ку, ро­ман Марії Матіос – склад­ний ма­теріал для інсценізації: і че­рез уже здо­бу­те виз­нан­ня са­мої кни­ги, і че­рез її ком­по­зиційні (ре­т­ро­спек­тив­ний ха­рак­тер оповіді) та сю­жетні (го­ло­вна ге­роїня німа) особ­ли­вості. З дру­го­го бо­ку, вже са­ма тра­гедія, що ле­жить в ос­нові на­ра­ти­ву, за­тор­ку­ю­чи бо­лючі сторінки історії, яка ще жи­ва в спо­га­дах стар­шо­го по­коління та за­кар­бується в ге­не­тичній пам’яті на­ступ­них, за­глиб­лю­ю­чись у філо­софські уза­галь­нен­ня, ви­дається близь­кою як для ак­торів, так і для гля­дачів. То­му перші не гра­ють, а жи­вуть, в той час як другі не відсто­ро­не­но сприй­ма­ють, а ем­патійно співпе­ре­жи­ва­ють. У підсум­ку – і ті, й інші – ак­тивні учас­ни­ки пев­но­го магічно­го дійства.

По-дру­ге, та­ка магія на ко­ну – ре­зуль­тат ро­бо­ти всієї твор­чої гру­пи. Ре­жи­сер-по­ста­нов­ник Рос­ти­слав Дер­жипільський розділив «дра­му на три жит­тя» на дві дії, які стилістич­но відрізня­ють­ся од­на від од­ної. У першій ба­чи­мо бо­жевільну німу Да­ру­сю (Га­ли­на Ба­ран­ке­вич) «на­одинці» з ду­ха­ми-при­ви­да­ми ми­ну­ло­го: її су­про­во­д­жує Да­ру­ся-Дівчин­ка (Яри­на Стри­наг­люк), біля та на­вко­ло неї з про­низ­ли­ви­ми зву­ка­ми та ру­ха­ми круж­ля­ють ак­то­ри з на­ступ­ної дії ви­с­та­ви – лю­ди з ми­ну­лих років Да­ру­си­но­го жит­тя, фраг­мен­та­ми-на­тя­ка­ми спли­ва­ють ок­ремі спо­га­ди дівчи­ни. За­га­лом ця ча­с­ти­на ви­с­та­ви умов­на, не­на­ра­тив­на, з ак­цен­том на пісен­но­му ряді, пла­с­тиці. Це і до­по­ма­гає функціональ­но вий­ти з си­ту­ації, ад­же Да­ру­ся не го­во­рить, і сим­волічно по­ка­за­ти внутрішній світ болісно-хво­роб­ли­вих спо­гадів. Ідеть­ся про своєрідну «увер­тю­ру», по­кли­ка­ну пра­виль­но на­ла­ш­ту­ва­ти гля­да­ча до дру­гої ча­с­ти­ни і го­ло­вної дра­ми. У цій дії вже є оповідь: спо­чат­ку роз­гор­тається дра­ма Да­русі та Іва­на Цвич­ка (Андрій Іва­нюк), а потім її батьків – Мо­трон­ки (Сніжа­на Ви­нар­чук) і Ми­хай­ла (Ро­ман Луць­кий). При­чо­му до­сить ча­с­то го­ло­вни­ми оповідач­ка­ми є сусідки Марія (Надія Лев­чен­ко) та Вар­ва­ра (Оле­ся Пасічник), які ко­ло­рит­но сма­ку­ють плітка­ми і тро­хи роз­ван­та­жу­ють по­ста­нов­ку. І хо­ча дру­га дія є ближ­чою до тра­диційно­го те­а­т­ру, во­на більш ре­алістич­на та дра­ма­тич­на, тут та­кож є пев­на умовність: де­ко­рації ті самі, що й у першій ча­с­тині (дві лав­ки та ко­ли­с­ка), а роз­мо­ви сусідок вирізня­ють­ся різки­ми інто­наційни­ми стриб­ка­ми, ви­т­ри­ма­ним уз­го­д­же­ним тем­по­рит­мом слів та дій. У третій, го­ловній, драмі відбу­вається трагічна розв’яз­ка, яка на­справді є зав’яз­кою, при­чи­ною бо­жевілля, німо­ти Да­русі, її не­на­висті до цу­ке­рок та ра­дянсь­кої військо­вої фор­ми.

Усі мо­лоді ак­то­ри ви­гля­да­ють ду­же ор­ганічни­ми, і сло­во «гра», навіть ду­же май­стер­на і прав­ди­ва, не підхо­дить для ха­рак­те­ри­с­ти­ки дійства на сцені. Ак­то­ри є, «три­ва­ють», як­що у кур­басівсько­му терміні, на ко­ну. Жи­вуть, відчу­ва­ють, про­пу­с­ка­ють емоції че­рез се­бе. І їм не­ма де схо­ва­ти­ся – то­му тут і важ­ли­вий мінімалізм у сце­но­графії. Та­кий собі бідний те­атр до­по­ма­гає ак­то­рові повністю відкри­ти­ся, на що спря­мо­ва­на і ро­бо­та на тренінгах. Звільни­ти­ся від суспільних на­ша­ру­вань, штампів, дійти до се­бе справжнь­о­го, а че­рез се­бе і до чо­гось глиб­шо­го, до яко­гось прарівня, – над цим пра­цює з ак­то­ра­ми На­тал­ка По­ло­вин­ка тре­наж­ним ме­то­дом. І справді, ав­тен­тичні пісні у ви­с­таві – той по­туж­ний еле­мент, який підно­сить її на інший рівень. Ви­с­та­ва «Со­лод­ка Да­ру­ся» ся­гає рівня ри­ту­а­лу, який че­рез пев­не по­трясіння да­рує цілісність, очи­щує. І зно­ву йдеш у те­атр за цим відчут­тям.