9 жовт­ня 1949 ро­ку в США прем’єрною ви­с­та­вою «Ма­ти і я» за тво­ром М. Хви­ль­о­во­го в об­робці Ю. Див­ни­ча та І. Ко­шелівця віднов­ле­но після пе­реїзду з Євро­пи Те­атр-Cтудію Йо­си­па Гірня­ка й Олімпії До­б­ро­вольсь­кої, яка 1954 ро­ку пе­ре­тво­ри­ла­ся в зна­ме­ни­тий Ук­раїнський Те­атр в Аме­риці. Це бу­ла не ли­ше ви­со­ко­ми­с­тець­ка, а й ви­хов­на інсти­туція ук­раїнської еміграції, де фор­му­ва­ли­ся її ес­те­тичні сма­ки й гро­ма­дянсь­ка по­зиція. Про це йшло­ся 22 ли­с­то­па­да 2009 ро­ку в Ук­раїнсько­му му­зеї в Нью-Йор­ку, на ювілей­но­му ве­чорі, що був ор­ганізо­ва­ний там за ак­тив­ної участі На­уко­во­го То­ва­ри­ст­ва ім. Шев­чен­ка в Аме­риці. Після до­повіді док­то­ра Ла­ри­си Ониш­ке­вич зі спо­га­да­ми ви­с­ту­пи­ли ак­тор і ре­жи­сер Во­ло­ди­мир Лис­няк, ак­т­ри­си Ла­ри­са Ку­к­риць­ка та Оля Ки­ри­чен­ко-Шу­ган, а та­кож учень О. До­б­ро­вольсь­кої А. Ло­зинсь­кий. Живі, спов­нені емоцій роз­повіді бу­ли вда­ло об­рам­лені фо­то-історією Те­а­т­ру-Студії за де­ся­тиліття праці, про­ко­мен­то­ва­ною са­мим Й. Гірня­ком у 1975 році, а та­кож збе­ре­же­ни­ми за­пи­са­ми «Чу­х­раїнців» Ос­та­па Вишні, «Про­кля­тих років» Юрія Кле­на, урив­ку по­ста­нов­ки 1959 ро­ку «Лю­ди­на і ге­рой ге­ть­ман Іван Ма­зе­па» та чи­тан­ням ук­раїнських на­род­них ка­зок у ви­ко­нанні О. До­б­ро­вольсь­кої.

Ав­тор кон­цепції та ідеї ве­чо­ра Іван­ка Заєць, ве­ду­чий Ва­силь Мах­но та ав­тор ви­со­ко­про­фесійно­го мон­та­жу віде­офільмів Ва­силь Ло­пух зро­би­ли до­б­рий по­да­ру­нок ук­раїнській гро­маді Нью-Йор­ка.

Бу­ли в нас ко­лись ско­мо­ро­хи у княжій добі. Во­ни не­мов до­вер­шу­ва­ли то­го­час­ну куль­ту­ру. Хо­ча в істо­ричній пам’яті не за­ли­ши­ло­ся зга­док про унікаль­них індивіду­аль­них ско­мо­рохів – то вже на­ша, новітня, до­ба ук­раїнсько­го те­а­т­ру по­зна­че­на прізви­ща­ми по­оди­но­ких ко­ри­феїв – ре­жи­серів і ак­торів.

Істо­ричні події пер­шої чверті ХХ століття на­ро­с­та­ли так ша­ле­но і на­пру­же­но, що час тра­тив свою рівномірну про­порцію і за­ли­шав ефект нев­га­мо­ва­ності подій, на хви­лях яких, не­мов грецькі бо­ги з піни, по­яв­ля­ли­ся рідкісні по­статі в ук­раїнській куль­турі. Се­ред них – оду­хо­тво­рені жреці те­а­т­ру (ми­с­тець­кий вислів по­вно­ти національ­ної куль­ту­ри). 

Во­ни бу­ли – мов той фенікс-Жар-пти­ця. Во­на пуль­сує дією, та ко­ли знає, що над­хо­дить час її зав­ми­ран­ня і кінець влас­но­го існу­ван­ня, відра­зу пла­нує, з чо­го ви­ти гніздеч­ко і як при­мо­с­ти­ти чи пе­ре­хо­ва­ти яй­це – за­ро­док уже но­вої птиці, що ви­ри­не хоч і за 500 літ.

 У 1920-х ро­ках пишні і яс­к­раві пір’їни жар-птиці рос­ли не­ст­рим­но, ви­бу­хо­во і нер­во­во, бо жар-пти­ця му­сить ус­тиг­ну­ти по­кла­с­ти за­ро­док для на­ступ­ної ґене­рації. Так Жар-пти­ця тодішньо­го ук­раїнсько­го те­а­т­ру – Лесь Кур­бас поспішав пе­ре­да­ти ту іскру, яку мож­на пе­ре­да­ти тільки у чу­ле сер­це і не­пе­ресічно та­ла­но­виті ру­ки, пе­ре­да­ти ту чи­с­ту іскру, яка не вми­рає.

Ще 1916 ро­ку Олімпія До­б­ро­вольсь­ка по­ча­ла пра­цю­ва­ти з Кур­ба­сом у Мо­ло­до­му Те­атрі (і бу­ла співфун­да­то­ром йо­го)(1), а тоді аж 1922 ро­ку ра­зом із чо­ловіком, Йо­си­пом Гірня­ком, обоє вже приєдна­ли­ся до Кур­ба­со­во­го те­а­т­ру «Бе­резіль». Там Гірняк і До­б­ро­вольсь­ка роз­прав­ля­ють свої кри­ла митців, го­рять во­гнем зі за­па­ле­ної іскри: гра­ють у по­ста­нов­ках най­кра­щих творів світо­вої й ук­раїнської дра­ми – від Шекспіра, Кай­зе­ра, Ібсе­на, Лесі Ук­раїнки, Вин­ни­чен­ка до пер­лин найбільшо­го ук­раїнсько­го дра­ма­тур­га Ми­ко­ли Куліша «На­род­ний Ма­лахій», «Мак­ле­на Ґра­са». А ко­ли їхній Учи­тель Лесь Кур­бас відчу­ває на­бли­жен­ня ро­ко­ва­но­го мо­мен­ту, він за­про­шує всіх ак­торів до се­бе, мов на ос­тан­ню ве­че­рю. На­стає не тільки мо­мент пе­ре­дан­ня іскри ми­с­тецтва (це вже бу­ло зроб­ле­но за 11 років праці), але мо­мент ро­зуміння відповідаль­но­с­ти за до­лю ук­раїнсько­го те­а­т­ру. Ко­ли надійшов час Кур­ба­сові ста­ти віч-у-віч із партійною верхівкою, не один ак­тор ки­нув на ньо­го камінь. Та не Гірняк. Він сто­яв в обо­роні сво­го Вчи­те­ля і не відрікав­ся йо­го. Це так Гірняк уже го­ту­вав місце на те яй­це Жар-птиці, яке тре­ба бу­де при­хо­ва­ти і ви­хо­ва­ти. І не див­но – ко­ли Кур­ба­са не­за­ба­ром за­аре­ш­ту­ва­ли у Москві, то Гірня­ка за­про­то­ри­ли до в’яз­ниці на­ступ­но­го дня. Це ста­ло­ся у Хар­кові 27 груд­ня то­го не­са­мо­ви­то­го 1933 ро­ку! Йо­го за­су­ди­ли на три ро­ки за­слан­ня, а три­ма­ли вісім років. До­б­ро­вольсь­ку за­аре­ш­ту­ва­ли 1937 ро­ку, а зго­дом во­на до­б­ровільно виїха­ла на за­слан­ня до чо­ловіка. С­а­ме там в ос­танні ро­ки за­слан­ня Йо­сип Гірняк по­чав пра­цю­ва­ти ре­жи­се­ром у тю­рем­но­му те­атрі.

Потім по­вер­нен­ня в Ук­раїну, і до­ля да­рує йо­му ве­ли­ку ла­с­ку – Гірняк стає ре­жи­се­ром Львівсько­го Опе­ро­во­го Те­а­т­ру; тоді мож­на бу­ло де­що вільніше по­ста­ви­ти «Ми­ну Ма­зай­ла» Куліша, «Об­ло­гу» Юрія Ко­са­ча, «Камінно­го гос­по­да­ря» Лесі Ук­раїнки, і «Гам­ле­та» ук­раїнською мо­вою... Світо­ва війна, по­невірян­ня і – вічне зма­ган­ня зі су­во­рою до­лею. Та в Гірняків завжди бу­ла гос­тра свідомість своєї осо­би­с­тої місії у став­ленні до те­а­т­ру як до чільної га­лузі національ­ної куль­ту­ри. Ось у жовтні 1948-го в пе­ре­се­лен­чо­му та­борі у Реґен­сбурзі він має зустріч з ук­раїнськи­ми сту­ден­та­ми, і ка­же їм, що, бу­ду­чи у Західній Європі, хоч і в та­ких об­ста­ви­нах, ак­то­ри ма­ли за­вдан­ня «вив­чи­ти скарб­ни­цю ми­с­тецтва За­хо­ду і з ци­ми цінно­с­тя­ми вер­ну­ти­ся в Ук­раїну, а не з по­рожніми ру­ка­ми»(2). Навіть у таких не­пер­спек­тив­них об­ста­ви­нах тяжі­ла відповідальність твор­чої осо­би пе­ред своєю Батьківщи­ною.

У Західній Європі Гірня­ки ма­ли зно­ву кілька років рос­ту й успіху, а тоді – пе­реїзд у Но­вий Світ. Те­атр-Студія в Європі став Те­а­т­ром-Студією в Аме­риці. І зно­ву бу­ли успіхи на сцені, а вод­но­час і усвідо­млен­ня про­блем но­вої ре­аль­ності, з якою до­во­ди­ло­ся зустріти­ся те­а­т­рам кож­ної етнічної гру­пи в Аме­риці. Ця ре­альність і відповідальність штовх­ну­ла по­друж­жя – із пев­ним бо­лем сер­ця – до двох інших розв’язок:

Олімпія До­б­ро­вольсь­ка пи­са­ла мені 1965 ро­ку:

«Ко­ли ж я пе­ре­ко­на­лась, що на чу­жині, на еміграції немає мож­ли­во­с­ти для існу­ван­ня постійно­го ре­пре­ту­ар­но­го те­а­т­ру, що всякі спро­би у тій га­лузі роз­би­ва­лись, а лю­ди, які ба­жа­ли при­свя­ти­тись рідній сцені, пе­ре­ко­на­лись, що во­ни не в стані пе­ре­бо­ро­ти всі ті труд­нощі, – я пе­ре­клю­чи­лась на пра­цю се­ред най­мо­лодших.... я ста­ра­юсь при­ще­пи­ти [їм] лю­бов ... до рідно­го сло­ва, до по­езії ко­ри­феїв на­шої літе­ра­ту­ри...»(3). І во­на справді зуміла це зро­би­ти, бо бу­ла пре­кра­сним і відда­ним пе­да­го­гом.

A Гірняк по­чав ба­га­то пи­са­ти спо­га­ди й удо­ку­мен­то­ву­ва­ти статті про ук­раїнський те­атр, про йо­го виз­начні по­статі. В ре­зуль­таті з’яви­ло­ся по­над 80 ста­тей, спо­минів, і ве­ли­ка пра­ця англійською мо­вою «Birth and Death of the Modern Ukrainian Theater 1917 – 1941»(4). Це вислід йо­го відчут­тя обов’яз­ку за­до­ку­мен­ту­ва­ти те, що не мог­ло вповні бу­ти за­до­ку­мен­то­ва­ним в Ук­раїні тоді, те, що тоді там по­сту­по­во ни­щи­ли й ніве­чи­ли... А при тім усім, тут ще й мо­же підсвідо­мий пси­хо­логічний еле­мент – це туж­ли­ве ба­жан­ня при­му­со­во­го еміґран­та – не­мов зво­ротнім шля­хом існу­ва­ти в Ук­раїні – че­рез сво­го учи­те­ля. І це він осяг­нув.

Крім то­го, ми знаємо, що Гірняк – не тільки ав­тор праць про те­атр, а й та­кож і са­ти­рич­них ко­мен­тарів (Гри­ця Зо­зулі) про свою спільно­ту.

Обоє на­ших зірок-ко­ри­феїв уже дру­го­го по­коління, де­сят­ки років жда­ли вістки про сво­бо­ду у рідній країні. Мов Мой­сей, Гірняк міг би ска­за­ти «Со­рок літ я тру­див­ся, на­вчав... Со­рок літ, мов ко­валь, я кле­пав їх сер­ця і сумління...»

Гірняк і До­б­ро­вольсь­ка не до­жи­ли до 1991 ро­ку. Та жи­вуть їхні статті, спо­га­ди, і книж­ки про них(5). І жи­ве свідомість спов­нен­ня їхньої місії, їхньо­го обов’яз­ку до ук­раїнської куль­ту­ри.

Жи­вуть у пам’яті і в історії де­сят­ки їхніх ро­лей: Мро­же­ка, Мой­сея, Ма­мая, Андрія («Ма­ти і я»), Ми­ни Ма­зай­ла, Сніжин­ки. І де­сят­ки п’єс, які во­ни по­ста­ви­ли: Гірняк відповідав за по­ста­нов­ку «Ми­ни Ма­зай­ла», «Мой­сея», «Гай­да­маків», «Сон ук­раїнської ночі», а До­б­ро­вольсь­ка пра­цю­ва­ла з ак­то­ра­ми, ре­жи­си­ру­ва­ла «Орґію», «Лісо­ву пісню», «Ми­ну Ма­зай­ла», «При­ма­ри», «Мой­сея», «Не­офітів».

При всіх цих успіхах Гірняк був ду­же скром­ною лю­ди­ною. Ось ко­ли йо­му 1965 ро­ку вла­ш­то­ву­ва­ли вечір в Нью-Йор­ку, він не ба­жав, що­би бу­ло про це повідо­млен­ня в пресі(6). А пізніше, у своїй ос­танній волі він ба­жав, що­би про йо­го смерть не повідо­мля­ти до по­хо­рон.

Гірняк, Дoбро­вольсь­ка – на­щад­ки «Бе­ре­зо­ля». А в них – свої на­щад­ки в Західній Ев­ропі, в Нью-Йор­ку. І Студія Лідії Кру­шель­ниць­кої, і Но­вий Те­атр Во­ло­ди­ми­ра Лис­ня­ка, і всі ті, в ко­го за­па­ла іскра цих Майстрів.

Це іскра – з «Бе­ре­зо­ля». І сьо­годні в Ук­раїні на­щад­ки «Бе­ре­зо­ля» уже кілька­над­цять років зустріча­ють­ся зі своїми ви­с­та­ва­ми на «Ми­с­тець­ко­му Бе­резіллі»*.

Бо без те­а­т­ру не­має по­вної куль­ту­ри.

Жар-пти­ця ук­раїнсько­го те­а­т­ру про­би­вається – але во­на по­тре­бує ча­су для по­вної відно­ви.

Жар-пти­ця завжди віджи­ває – бо жи­ве не для се­бе!

*Від редакції: Цей фестиваль уже не проводиться. Але традиції «Бе­ре­зо­ля» живі в окремих театрах України.

1 Лист Олімпії До­б­ро­вольсь­кої-Гірняк до ав­тор­ки з да­тою 18 квітня 1965. У про­грамці імпре­зи по­да­но два об­ширні спи­с­ки «Пам’ятні да­ти жит­тя і твор­чо­с­ти» Йо­си­па Гірня­ка й Олімпії До­б­ро­вольсь­кої.

2 Учас­ник. «Ук­раїнський те­атр і йо­го за­вдан­ня на еміграції», Сту­дентсь­ка Дум­ка (Реґен­сбурґ), 1948. – С. 22.

3 Лист Олімпії До­б­ро­вольсь­кої, там же.

4 Iosyp Hirniak, «Birth and Death of the Modern Ukrainian Theater 1917 – 1941» in Soviet Theatres 1917-1941 . Martha Bradshaw, Ed. New York: Research Program on the USSR, 1954, 250 – 338.

5 Зо­к­ре­ма: Бог­да­на Бой­чу­ка Те­атр-Студія Йо­си­па Гірня­ка, Олімпії До­б­ро­вольсь­кої. Нью-Йорк: УВАН, 1975. Ва­леріяна Ре­вуць­ко­го Не­ско­рені Бе­резільці. Йо­сип Гірняк і Олімпія До­б­ро­вольсь­ка. Нью-Йорк: Сло­во, 1985.

6 Про вечір, ула­ш­то­ва­ний, (то­ва­ри­ст­вом «За­ре­во») 13-го ли­с­то­па­да 1965 р., пи­сав мені Юрій Лаврінен­ко, близь­кий друг Й. Гірня­ка, в листі від 16 ли­с­то­па­да 1965 р.