Про по­пу­лярність ак­то­ра пе­ре­довсім свідчать ци­та­ти йо­го ге­роїв, що «пішли в на­род». І як­що на за­пи­тан­ня «Гри­щен­ко, як ви уяв­ляєте собі тю­тюн у тим­ча­со­ве ко­ри­с­ту­ван­ня?» не­знай­о­мець відповість реплікою «Ну, не вічно ж йо­му бу­ти…», мо­же­те не сумніва­ти­ся – пе­ред ва­ми ша­ну­валь­ник Брон­ду­ко­ва.

У твор­чості цьо­го ар­ти­с­та на­вряд чи знай­деть­ся й півдю­жи­ни го­ло­вних ро­лей, од­нак по­пу­лярність, за­роб­ле­на дру­го­ряд­ни­ми ро­ля­ми й епізо­да­ми, тим па­че унікаль­на. Так та­лант крап­ля за крап­лею про­бив­ся в цей світ і за­ли­шив­ся в пам’яті гля­дачів.

Про Брон­ду­ко­ва, ак­то­ра й лю­ди­ну, роз­повідає Олек­сандр Пав­ловсь­кий – ре­жи­сер фільмів «Зе­ле­ний фур­гон», «Світла осо­бистість», «І чорт із на­ми!», у яких Брон­ду­ков зіграв помітні ролі.

- Па­не Олек­сан­д­ре, як відбу­ло­ся ва­ше знай­ом­ст­во з Бо­ри­сла­вом Брон­ду­ко­вим?

– Спо­чат­ку я по­бо­ю­вав­ся Борі. До то­го ж доводилось чувати з Києва – що він ча­сом ви­бу­хає, об­ра­жається. І ко­ли він приїхав на зйом­ки «Зе­ле­но­го фур­го­ну», ми три­ва­лий час при­див­ля­лись один до од­но­го.

У нас відра­зу ви­ник­ла делікат­на етич­на те­ма: якою мо­вою він роз­мов­ля­ти­ме? Зро­зуміло, мав би ук­раїнською. З іншо­го бо­ку, це був фільм на за­мов­лен­ня Цен­т­раль­но­го те­ле­ба­чен­ня. Тож він мав го­во­ри­ти по-ук­раїнськи, але сур­жи­ком. Мо­же, й не та­ким розв’яз­но-ес­т­рад­ним, як го­во­рить Да­нил­ко, а та­ким, який справді по­бу­тує в се­лах Півден­ної Ук­раїни. Ми дов­го шу­ка­ли. Борі зда­ва­ло­ся, що це бу­де об­раз­ли­во. Я три­ва­лий час вва­жав Бо­рю ук­раїнцем, аж до­ки не дізнав­ся, що йо­го бать­ко росіянин і, здається, був військо­вим. Та й прізви­ще в ньо­го не ук­раїнське. Він мені що­до сво­го прізви­ща роз­повів од­ну історію. Якось до ньо­го приїхав жур­наліст бра­ти інтерв’ю й відра­зу вирішив з’ясу­ва­ти: «Ви­бач­те, ва­ше прізви­ще Ба­ран­ду­ков чи Бу­рун­ду­ков?» Од­нак, мож­ли­во, це Бо­рин ес­т­рад­ний жарт. У всіх ак­торів є такі до­те­пи для зустрічей із гля­да­ча­ми.

Спо­с­теріга­ю­чи за йо­го скутістю (особ­ли­во це ви­яв­ля­ло­ся в спілку­ванні з по­пу­ляр­ни­ми ак­то­ра­ми), я по­ду­мав: мо­же, це пов’яза­но з тим, що йо­го амп­луа, скажімо, – не ге­рой-ко­ха­нець... Зго­дом, ко­ли ми вже по­знай­о­ми­ли­ся, роз­го­во­ри­ли­ся, здру­жи­ли­ся, він по­став над­зви­чай­но делікат­ною, зво­ру­ш­ли­вою, со­ром’яз­ли­вою лю­ди­ною. Мож­на ска­за­ти, це бу­ла пев­на внутрішня куль­ту­ра, при­та­ман­на лю­дям провінційним у до­б­ро­му ро­зумінні цьо­го сло­ва.

– А на ак­торській ро­боті це яки­мось чи­ном по­зна­ча­ло­ся?

– Ні. На­впа­ки, під час зйо­мок Бо­ря ду­же ба­га­то про­по­ну­вав. Ма­буть, під впли­вом то­го, що раніше в «Зе­ле­но­му фур­гоні» Га­бая цю са­му роль грав Та­ра­пунь­ка-Ти­мо­шен­ко, і во­на бу­ла ви­к­ри­валь­но-ко­медійною. Ад­же так бу­ло її ви­пи­са­но в повісті Ко­за­чинсь­ко­го – роль міліціоне­ра-ха­пу­ги, ко­т­рий ви­дає «ре­чові до­ка­зи в тим­ча­со­ве ко­ри­с­ту­ван­ня». Од­нак ко­ли я знімав Бо­рю, то зга­дав йо­го по­пе­редні ек­ранні об­ра­зи, в яких він пе­ре­довсім зво­ру­ш­ли­вий, а вже потім – ку­мед­ний. А ку­мед­ний не то­му, що комікує, а то­му що аб­со­лют­но до­стовірний. Це та аб­со­лют­на до­стовірність, що стає ку­мед­ною. Як у Нікуліна, Па­па­но­ва, Саш­ка Дем’янен­ка – це ар­ти­с­ти однієї лан­ки.

Ми з Бо­рею шу­ка­ли в йо­го пер­со­нажі то­го, що зветь­ся «сер­мяжністю», тоб­то на­род­ної прав­ди. Ад­же го­ло­вний ге­рой, яко­го зіграв Ха­ра­ть­ян, – ре­во­люціонер, ко­т­рий стоїть на своєму, ад­во­кат Чер­вень – бан­дит, ко­т­рий стоїть на своєму. А є ще й зви­чай­на ма­лень­ка лю­ди­на, ко­т­ру при­му­си­ли ста­ти міліціоне­ром, да­ли їй цю гвинтівку... Він міліціоне­ром став че­рез те, че­рез що по­де­ку­ди й те­пер ста­ють. Це єди­на ро­бо­та, де сільська лю­ди­на, ко­ли го­лод на­вко­ло, мо­же ви­жи­ти й ро­ди­ну на­го­ду­ва­ти. І ми з Бо­рею шу­ка­ли са­ме та­ко­го ви­прав­дан­ня по­ведінці ге­роя: тре­ба на­го­ду­ва­ти всіх ро­дичів, які див­лять­ся на ньо­го як на на­чаль­ни­ка з гвинтівкою.

У кар­тині є епізод, ко­ли Гри­щен­ко з Па­т­рикєєвим їдуть во­зом до Оде­си, зу­пи­ня­ють­ся десь на за­плаві, і Гри­щен­ко в каль­со­нах ку­пається з ко­нем. Це ніяк не сто­су­ва­ло­ся сю­же­ту. Про­сто бу­ло спе­кот­но, і ко­ня по­ве­ли ку­па­ти­ся. А в то­му місці безліч га­дюк, і ми бо­я­ли­ся ту­ди за­хо­ди­ти – бу­ли у ви­со­ких чо­бо­тах, із ки­я­ми... А Бо­ря роз­дяг­нув­ся до каль­сон і ка­же мені: «Саш­ко, ану по­ди­вись!» Пішов до ко­ня й за­хо­див­ся на йо­го хлю­па­ти. Він так ска­зав, бо не лю­бив нічо­го нав’язу­ва­ти, ли­ше по­ка­зу­вав. Во­че­видь, знав собі ціну, ро­зумів, що він та­ла­но­ви­тий і що це спо­до­бається ре­жи­се­ру. І влу­чав у ціль.

У нас опе­ра­тор над­зви­чай­ний був – Вітя Крутін, за­вдя­ки яко­му ця кар­ти­на, зре­ш­тою, і відбу­ла­ся. Опе­ра­то­ри ігро­во­го кіно не­квап­ливі: «Ось це тре­ба ввімкну­ти, тут підсвіти­ти...». І все жи­ве гу­бить­ся, ко­ли во­ни по­чи­на­ють за­во­ди­ти свою ат­ри­бу­ти­ку. А Вітя був, як хронікер, по­ба­чив­ши щось ціка­ве, ха­пав ка­ме­ру й фільму­вав. Во­ни з Бо­рею один од­но­го знай­ш­ли, до­б­ре відчу­ли цю кар­ти­ну.

Ко­ли ми приїха­ли зніма­ти сце­ну зі спля­чи­ми на возі, я по­чав по­яс­ню­ва­ти Віті, що хотіло­ся б ма­ти зве­чоріле не­бо... А він ка­же: «Знаєш, Сань­ко, ти мені всю цю хріно­ви­ну не роз­повідай. Ліпше ска­жи, що там у фо­но­г­рамі бу­де?» – «Жа­би ква­ка­ти­муть...» – «Отак би й ска­зав!» І епізод бу­ло зня­то над­зви­чай­но.

Бо­ря за­про­по­ну­вав та­кож фінал – ко­ли за­аре­ш­то­ва­ний Гри­щен­ко кар­топ­лю на га­упт­вахті чи­с­тить – та­кий підсу­мок йо­го ролі. У сце­нарії цьо­го не бу­ло. Ко­ли ми зро­зуміли, що роль усе од­но вий­ш­ла ви­к­ри­валь­ною, а не зво­ру­ш­ли­вою, тоді при­ду­ма­ли: си­дить Гри­щен­ко, вже без ре­ме­ня, без гвинтівки, без усієї своєї бра­вості, згор­бив­шись, кар­топ­лю чи­с­тить і не знає своєї долі. А тоді на га­упт­вахті й прикінчи­ти мог­ли. Це ос­таннє, що за­ли­ши­ло­ся в кар­тині, – зво­ру­ш­ли­ва, не­щас­на лю­ди­на.

– Чи мож­на за­ра­ху­ва­ти Брон­ду­ко­ва до ста­рої ак­торсь­кої шко­ли, май­ст­ри якої го­ту­ва­ли­ся до ролі ґрун­тов­но, а не про­сто при­хо­ди­ли на зйом­ку й ви­ко­ну­ва­ли вказівки ре­жи­се­ра?

– На­пев­но. Оскільки він лю­ди­на, по­за сумнівом, та­ла­но­ви­та, мав знач­ний внутрішній ре­зерв, який че­кав на свою ре­алізацію. Усі ве­ликі ар­ти­с­ти відчу­ва­ють, що во­на в них не­до­стат­ня. Приміром, покійний Саш­ко Дем’янен­ко, ко­т­рий та­кож грав у «Зе­ле­но­му фур­гоні», хотів ви­ко­ну­ва­ти й інші ролі, кла­си­ки праг­нув. Од­нак у ньо­го та­ка мож­ливість хо­ча б у те­атрі існу­ва­ла, а в Борі цьо­го не бу­ло.

– До речі, Дем’янен­ко у ва­шо­му фільмі теж зіграв не при­та­ман­ну йо­му кіно­роль.

– З Дем’янен­ком я по­знай­о­мив­ся, ко­ли він оз­ву­чу­вав Адо­майтіса в кар­тині «Трест, який лоп­нув». Ми здру­жи­лись, і я зро­зумів, що він зовсім не Шу­рик з кар­тин Ле­оніда Гай­дая, а ду­же враз­ли­ва, со­ром’яз­ли­ва, інтелігент­на лю­ди­на, яка чу­до­во знає по­езію. І я за­хотів, що­би гля­дачі по­ба­чи­ли, яка він лю­ди­на – не пер­со­наж, а са­ме лю­ди­на. У повісті Ко­за­чинсь­ко­го йо­го ге­роя прак­тич­но не­має: кілька рядків про те, що на до­по­мо­гу одеській міліції приїха­ли ря­занські робітни­ки на чолі з ме­т­ран­па­жем Ше­с­та­ко­вим, яко­го ви­пи­са­но до­волі ску­по. Я по­чав ви­га­ду­ва­ти епізо­ди, ко­ли вночі він на заїжджому дворі чи­тає «Два­над­цять» Бло­ка й та­ке інше. З ним та­кож, як із Бо­рею, ми тяг­ну­ли цю «зво­ру­ш­ли­ву лінію».

Сце­на, в якій уби­ли Ше­с­та­ко­ва, а Гри­щен­ко з пе­ре­ля­ку, замість то­го, щоб стріля­ти, схо­вав­ся, ви­га­да­на прак­тич­но на знімаль­но­му май­дан­чи­ку. Во­ло­дя Па­т­рикєєв відби­рає у Гри­щен­ка гвинтівку, а той, як постійно за­тур­ка­на лю­ди­на, відбу­вається жар­том: «Та на­шо во­на вам?» А далі все зліше і зліше: «Та на­шо во­на вам?!» Зро­зумів: скільки ж мож­на зну­ща­ти­ся з ме­не?! Та­ких лю­дей чи­ма­ло – про­стень­ких на ви­гляд, під дур­ни­ка, про­те все­ре­дині в них дрімає та­ка си­ла, що за пев­них об­ста­вин не дай Бо­же їй вир­ва­ти­ся на­зовні.

– Ви од­ра­зу пла­ну­ва­ли Брон­ду­ко­ва на роль Гри­щен­ка?

– Так. Ли­ше спер­шу по­бо­ю­вав­ся, що Бо­ря мо­же роз­вер­ну­ти­ся й поїха­ти. Мені так зда­ва­лось. Не ви­клю­че­но, що він і сам по­бо­ю­вав­ся то­го, як ви­гля­да­ти­ме в цій ролі в Ук­раїні. І, во­че­видь, по­бо­ю­вав­ся не­дар­ма.

Це те­пер «Зе­ле­ний фур­гон» – зо­ло­тий фонд ра­дянсь­ко­го кіно. А ко­ли ми йо­го зня­ли, все бу­ло по-іншо­му. До га­зе­ти «Прав­да» й до ЦК КПРС надійшло ба­га­то листів про те, що ця кар­ти­на «пля­мує об­раз ге­роїчної ра­дянсь­кої міліції», мов­ляв, на­ша міліція бу­ла не та­ка. І пе­ре­дусім «діста­ло­ся» Гри­щен­ку – «ха­пузі й дур­ни­ку, ко­т­рий нічо­го не вміє». Тоді ж на пле­нумі Спілки кіне­ма­то­графістів Ук­раїни ви­с­ту­пив пер­ший се­к­ре­тар Ти­мофій Лев­чук, який у своїй про­мові розніс «Зе­ле­ний фур­гон»: ка­зав, що ре­жи­се­ра слід поз­ба­ви­ти цієї кар­ти­ни раз і на­завжди. До то­го ж існу­вав фільм «На­ро­д­же­на ре­во­люцією» – кіно про «зовсім іншу» міліцію.

І цьку­ва­ли на­шу кар­ти­ну до­ти, до­ки не пішла ла­ви­на листів від справжнь­о­го гля­да­ча. Тут і з’ясу­ва­ло­ся, що все на­справді інак­ше. Що «за­слу­же­ний ве­те­ран Ра­дянсь­кої міліції», «пол­ков­ник у відставці», який на­пи­сав лист про­те­с­ту, – ли­ше фельд­шер, ко­т­рий у міліції ніко­ли й не слу­жив...

– А ко­ли ви зро­зуміли, що Брон­ду­ков вас «виз­нав»?

– Спо­чат­ку в ме­не з ним бу­ли ро­бочі сто­сун­ки: на зйом­ках зустріча­ли­ся, на зйом­ках і про­ща­ли­ся – ми, так би мо­ви­ти, при­див­ля­лись один до од­но­го. Я знав, що во­ни з Дімою Ха­ра­ть­я­ном і Ко­с­тею Гри­гор’євим, ко­т­рий грав начальника оперативного загону, зби­ра­ли­ся ве­чо­ра­ми... А в ме­не ча­су не бу­ло. Це ж те­левізійна кар­ти­на – гро­шей ма­ло, а об­сяг ро­бо­ти ве­ли­кий: у селі Не­ру­байсь­ко­му під Оде­сою ми цілу рин­ко­ву пло­щу по­бу­ду­ва­ли.

Од­нак на­прикінці зйо­мок ми з Бо­рею зійшлись...

– І пісні співа­ли?

– І пісні співа­ли, звісно. Бо­ря – лю­ди­на за­паль­на. І, зви­чай­но ж, не ви­с­та­ча­ло… І, зви­чай­но ж, біга­ли до ма­га­зи­ну… І ста­ли дру­зя­ми. Він у ме­не зняв­ся ще у двох кар­ти­нах – «Світла осо­бистість» та «І чорт із на­ми!». В ос­танній грав пол­ков­ни­ка – на­чаль­ни­ка міської міліції.

– Цей фільм рідко де­мон­ст­ру­ють…

– Ця кар­ти­на – спільне ви­роб­ництво Одесь­кої кіно­с­тудії та ра­дянсь­ко-ка­надсь­ко­го кон­цер­ну «Сов-Халіж», що зай­мав­ся лісом і ху­т­ром десь у Ка­наді. Фінан­су­ва­ли кар­ти­ну ка­надці.

І кар­ти­на вий­ш­ла гар­на, і пісні Ду­наєвсько­го та­кож. Тут ось яка історія: в роз­пал пе­ре­бу­до­ви сиділи ми зі сце­на­ри­с­том Іго­рем Шев­цо­вим на пер­шо­му Одесь­ко­му фе­с­ти­валі «Зо­ло­тий Дюк», на яко­му бу­ли й Ко­ро­тич, і Ма­с­т­ро­яні. Ди­ви­ли­ся на це «тор­же­ст­во глас­ності», я Іго­реві й ка­жу: «Уяв­ляєш, що бу­ло б, як­би Сталін за­раз ожив і зай­шов сю­ди?» А Ігор: «Це ж хо­ро­ший сю­жет!» Ми на­пи­са­ли сце­нарій і зня­ли кар­ти­ну про те, як іде якийсь гу­мо­ри­с­тич­ний фе­с­ти­валь у яко­мусь місті Чор­но­морсь­ку. На­зву взя­то з Ільфа й Пе­т­ро­ва, про­те йшло­ся про Оде­су. І в роз­пал фе­с­ти­ва­лю в місті з’яв­ляється Сталін… А на­прикінці кар­ти­ни з’ясо­вується, що це пацієнт, ко­т­рий утік із психлікарні.

Спо­чат­ку фільм до­б­ре роз­кру­тив­ся. Що­тиж­ня я їздив до Моск­ви на чер­го­вий по­каз. На Вер­ховній раді СРСР йо­го по­ка­зу­вав го­ло­ва пре­зидії Ха­с­бу­ла­тов. Італійська те­ле­ком­панія RAI-1 ку­пи­ла йо­го для по­ка­зу в Європі. Кар­ти­на бу­ла до­сить до­ро­га. У ній зву­чить ба­га­то пісень, задіяно чи­ма­ло зірок. Ла­ри­са Удо­ви­чен­ко, вий­шов­ши на май­дан­чик, по­ди­ви­ла­ся на все це й ска­за­ла: «Шу­ри­ку, ти збо­же­волів! Хто в те­бе в ма­совці знімається?» А зніма­ли­ся прак­тич­но всі ко­медійні ак­то­ри, які в нас тоді бу­ли.

Од­нак най­дивніше по­ча­ло­ся зго­дом. Ми здаємо ро­бо­ту в Держкіно, а од­на з ре­дак­то­рок ка­же: «Так, гар­на кар­ти­на, ку­мед­на... Шко­да, що та­ко­го вже не мо­же ста­ти­ся в нашій країні!» Во­на ска­за­ла це, я пам’ятаю да­ту, 30 черв­ня 1991 ро­ку.

А далі був усім відо­мий путч. Я пе­ре­бу­вав тоді в Москві, пи­сав сце­нарій для на­ступ­но­го фільму. Мені те­ле­фо­ну­ють з Оде­си й ка­жуть, аби я по­ки що не по­вер­тав­ся, бо стрічку за­аре­ш­ту­ва­ли й ви­вез­ли до місце­во­го КДБ. То­го ж дня – 19 серп­ня – до ме­не приїха­ла лю­ди­на з італійсько­го по­соль­ст­ва і ска­за­ла: «Маємо змо­гу ви­вез­ти кар­ти­ну на віде­о­ка­сеті до Євро­пи по­сольсь­ки­ми ка­на­ла­ми. І як­що за­ко­лот закінчить­ся пе­ре­мо­гою ГКЧП, ми по­ка­же­мо її по всій Європі. Од­нак ви ро­зумієте, що на вас че­кає...» А я й без то­го тя­мив, що зі мною бу­де: «Гірше не ста­не, тож візьміть і по­кажіть». Її ви­вез­ли, а вже че­рез день уся ця історія скінчи­лась. Про­те в Євро­пар­ла­менті її про­де­мон­ст­ру­ва­ли.

Потім ви­ник­ли про­бле­ми юри­дич­но­го ха­рак­те­ру. Кон­церн, що фінан­су­вав кар­ти­ну, зник. Те­пер для то­го, аби по­ка­за­ти її по те­ле­ба­чен­ню, тре­ба ма­ти «до­б­ро» усіх, ко­го вка­за­но в копірайті. А фірми не­має, і не­має ніяко­го пра­во­на­с­туп­ни­ка.

– Роль Брон­ду­ко­ва в цьо­му фільмі май­же німа…

– Після дру­го­го інсуль­ту Бо­ря вже по­га­но роз­мов­ляв. Пер­ший інсульт став­ся че­рез півро­ку після «Зе­ле­но­го фур­го­на». І зверніть ува­гу, що в усіх кар­ти­нах відтоді він се­бе не оз­ву­чує, це роб­лять інші ак­то­ри.

Ми зва­жи­ли на це, ко­ли зніма­ли «Світлу осо­бистість». А там як­раз чи­ма­ло тек­с­ту, і тек­с­ту ре­приз­но­го – за Ільфом і Пе­т­ро­вим. Це не те, що мож­на пе­ре­бре­ха­ти або пе­ре­ста­ви­ти. А Бо­ря ще й ско­ро­мов­кою го­во­рив – та­ка в ньо­го ма­не­ра. Звісно, та­ку мо­ву важ­ко оз­ву­чу­ва­ти.

Ми спро­бу­ва­ли трьох ак­торів, зо­к­ре­ма й тих, хто до­ти оз­ву­чу­вав Бо­рю і в кар­ти­нах за Ко­нан Дой­лем, і в «Ми із джа­зу». Я по­слу­хав їх і зро­зумів, що це вза­галі ніякий не Брон­ду­ков, що роль вий­де про­валь­ною. Тоді я вик­ли­кав Бо­рю...

А Бо­ря був стра­шен­но впер­тою лю­ди­ною. Я ро­зумів, як­що я за­те­ле­фо­ную йо­му і ска­жу: «Бо­рю, приїзди, ми все-та­ки спро­буємо те­бе оз­ву­чи­ти», – він не приїде. Тож слід бу­ло щось ви­га­да­ти. І ми ви­га­да­ли – «до­зня­ти». Оз­ву­чу­ва­ли ми в Ленінграді. Бо­ря приїздить «на зйом­ку», я йо­му ка­жу: «Спро­буємо те­бе оз­ву­чи­ти». Він ка­те­го­рич­но відмов­ляється. Ну ніяк! Я і так і сяк: «Ну, по­тро­ху, по од­но­му ре­чен­ню, по півре­чен­ня…» А він: «Так у те­бе й гро­шей не­має…» А це бу­ло справді до­ро­го, ад­же потрібні бу­ли до­дат­кові три-чо­ти­ри зміни. Але я не уяв­ляв, як Бо­ря зву­ча­ти­ме не своїм го­ло­сом. А він хо­ча й дя­ку­вав, про­те ка­те­го­рич­но відмов­ляв­ся.

І мені рап­том спа­ла на дум­ку роз­гад­ка та­кої впер­тості: ад­же на­вко­ло всі аси – влу­ча­ють із пер­шо­го дуб­ля. Дем’янен­ко, Ка­ра­чен­цев, Миш­ко Кок­ше­нов, Свєтін – аси оз­ву­чен­ня! І він не хотів, щоб во­ни че­ка­ли, по­ки він «при­ла­ш­тується» до своїх реплік. Тоді ми зу­пи­ни­ли про­цес на чо­ти­ри дні, по­дя­ку­ва­ли ар­ти­с­там, і в цей час пра­цю­ва­ли тільки з Брон­ду­ко­вим. По репліці, по півре­чен­ня, про­те оз­ву­чи­ли йо­го всьо­го!

Ко­ли ми по­ча­ли, я по­ба­чив, як у Борі відра­зу очі за­бли­ща­ли. Він прак­тич­но ніде не влу­чав. Та в нас був ду­же хо­ро­ший мон­та­жер, і я ка­зав Борі: «Ти ли­ше стеж за інто­нацією, щоб інто­наційно ціка­во зву­ча­ло, а ми вже якось по­му­чи­мось, але змон­туємо. А де вже зовсім не ви­хо­ди­ти­ме, по­ста­ви­мо пе­ре­клад­ки на парт­нерів...» Так ма­лень­ки­ми шма­точ­ка­ми, на­че бісе­рин­ку до бісе­рин­ки, склеїли всю фо­но­г­ра­му. І я стра­шен­но ра­дий, особ­ли­во те­пер, що мені це спа­ло на дум­ку. Ми зро­би­ли це, і Бо­ря пе­реміг!

– Ка­жуть, що Брон­ду­ков був ба­га­тослівний на знімаль­но­му май­дан­чи­ку, завжди анек­до­ти роз­повідав…

– Анек­до­ти, так… І не ли­ше на май­дан­чи­ку. Це бу­ла, так би мо­ви­ти, дру­га по­ло­ви­на йо­го «я». Він спо­чат­ку при­хо­дить ску­тий, си­дить у гри­мерці й мов­чить. Та щой­но йо­го за­чеп­лять, і він відчує, що впи­сав­ся в ко­лек­тив, що йо­го виз­на­ли, – усе: лан­тух анек­дотів розв’язується. Анек­до­ти, ви­пад­ки зі знімаль­них май­дан­чиків, історії з йо­го жит­тя, зо­к­ре­ма й ди­тин­ст­ва, – усе, що зав­год­но! Оповідач він був чу­до­вий. Не знаю, чи ви­с­ту­пав він з ес­т­ра­ди, та зустрічі з гля­да­ча­ми, пев­но, бу­ли. Йо­го до­реч­но бу­ло во­зи­ти, ад­же до­стат­ньо на­пи­са­ти на афіші, що бу­де Брон­ду­ков, – і гля­дачі про­сто по­ва­лять.

– У чо­му ви­яв­ля­ла­ся лю­бов публіки до Брон­ду­ко­ва?

– Усі йо­го ролі, по­чи­на­ю­чи з «Афоні», про­сто роз­тяг­ли на ци­та­ти! Років че­рез три після «Зе­ле­но­го фур­го­ну» сто­яв я взим­ку на тро­лей­бусній зу­пинці. А взим­ку в Одесі оже­ледь, транс­порт кур­сує по­га­но. На­решті, хви­лин че­рез со­рок, під’їхав тро­лей­бус, а лю­дей – ку­па. Вже ніку­ди лізти – ви­сять, але не схо­дять. І водій, звісно, їха­ти не хо­че, ка­же в мікро­фон: «Звільніть задній май­дан­чик!» А там за яко­юсь по­вною жінкою по­вис­ло двоє па­цанів. І тоді ця пані, замість якої мож­на бу­ло б чо­ти­рь­ох упхну­ти, по­ча­ла ви­ма­га­ти, щоб во­ни злізли. А во­ни, на­впа­ки, ще більше на­тис­ли на неї, і один ка­же: «Ви, ма­ма­шо, про­ходь­те й не хви­люй­те­ся – я вас ізза­ду при­крию». Себ­то ви­мо­вив Бо­ри­ну репліку. А ко­ли фра­зи ар­ти­с­та «йдуть у на­род» – це й є пер­ша оз­на­ка по­пу­ляр­ності.

Бо­ря по­пу­ляр­ний був че­рез те са­ме, що й трійця Гай­дая, – в на­ро­ду існу­ва­ло відчут­тя, що «він наш». У будь-яко­го на­ро­ду є такі пер­со­нажі. Звісно, гля­дачі йо­го лю­би­ли. Це ж ок­ре­мий пер­со­наж у на­шо­му кіно! А го­ловні ролі які бу­ли – в «Камінно­му хресті» в Льоні Оси­ки та у «Гро­ма­дянці Ни­ка­но­ровій»!

– Чо­го не лю­бив Брон­ду­ков?

– Не зно­сив панібрат­ст­ва. А з панібрат­ст­вом пха­ли­ся ча­с­то че­рез те, що він ма­лень­кий, ку­мед­ний, «про­стець­кий». Особ­ли­во на ву­лиці до ньо­го ба­га­то лізло на «ти». І він од­ра­зу за­ми­кав­ся в собі. Так са­мо й у знімальній групі. Скажімо, до Адо­майтіса ж не «підко­тиш» так, а до Борі чо­мусь ба­га­то чіпля­ли­ся. Це зовсім не оз­на­чає, що він був пи­ха­тий. На­впа­ки, пам’ятаю, ми з Бо­рею сиділи й ви­пи­ва­ли, і він бігав до ма­га­зи­ну, хо­ча бу­ло ко­му біга­ти… Він був «своєю лю­ди­ною», про­те ко­ли не­знай­о­мець по­пле­с­ку­вав йо­го по пле­чу, Бо­ря мит­тю за­ми­кав­ся і, як-то ка­жуть, гол­ки ви­пу­с­кав.

– Оберігав свій внутрішній світ?

– Ав­жеж. На­пев­но, ба­га­то хто ду­мав, що Брон­ду­ков у житті та­кий, як і на ек­рані. А він не та­кий – він та­ла­но­ви­та, ро­зум­на, освіче­на, інтелігент­на лю­ди­на.

Бо­рин внутрішній світ не відповідав йо­го зовнішності. У то­му й по­ля­гає гли­би­на та­ких ак­торів, як Брон­ду­ков, Па­па­нов чи Дем’янен­ко, їхня ак­торсь­ка гідність. От Ко­ля Ка­ра­чен­цев, гра­ю­чи дур­ну­ваті ролі, всім при цьо­му де­мон­ст­рує: дивіться, мов­ляв, який я ро­зум­ний, ви­ко­ную цю дур­ну­ва­ту роль… Це во­девільний прий­ом з фран­цузь­кої ко­медії, ко­ли глу­по­ту де­мон­ст­ру­ють. А Бо­ря не грав своїх пер­со­нажів дур­ну­ва­ти­ми, він грав їх аб­со­лют­но до­стовірни­ми.

– Кіно­ак­то­ри не люб­лять ре­пе­ти­ру­ва­ти…

– Бо­ря лю­бив. І ро­бив це охо­че. При цьо­му він обе­реж­но й уваж­но ста­вив­ся до парт­нерів. На ре­пе­тиціях спер­шу доз­во­ляв парт­не­рові со­ло, при­див­ляв­ся, а потім утя­гу­вав­ся, утя­гу­вав­ся – і вже не­зро­зуміло бу­ло, хто го­ло­вний. Бо­ря ро­бив це так­тов­но. Є ар­ти­с­ти, котрі люб­лять парт­не­рам підка­зу­ва­ти: «А ти зро­би так!» А Бо­ря вів роль так, що ре­ш­та зму­шені бу­ли підігра­ва­ти. А ку­ди їм бу­ло подіти­ся, ко­ли він так за­грав! Тоб­то він вів пе­ред, ключ був у ньо­го.

Що ціка­во, Бо­ря з ко­с­тю­ма­ми лю­бив пра­цю­ва­ти. Кіно­ар­ти­с­ти цим не зай­ма­ють­ся: во­ни при­хо­дять – їх ко­с­тю­ме­ри вби­ра­ють. Бо­ря ж по­чи­нав бу­ду­ва­ти свій об­раз у ко­с­тю­мерній.

У «Зе­ле­но­му фур­гоні» я хотів одяг­ти Бо­рю по-іншо­му. І те, що на ньо­му сол­датсь­кий од­нострій та об­мот­ки, – це йо­го ідея. Я хотів, аби він хо­див та­кий по­важ­ний – у хро­мо­вих чо­бо­тях, що йо­му у фільмі постійно да­ру­ють. А Бо­ря у відповідь: «Та ні, Саш­ко. Те, що він кра­де, він же боїться по­ка­за­ти. Усе це він десь у підпіллі три­має та ро­ди­чам роз­дає».

У кар­тині «Світла осо­бистість» зверніть ува­гу на йо­го кар­туз – це Бо­ря ви­га­дав. Ко­зи­рок на­су­ну­тий на очі, тож їх не вид­но. Ко­с­тю­мер­ка да­ла йо­му кар­туз більшо­го розміру. Інший відмо­вив­ся б: «Дай­те інший – цей за­ве­ли­кий». А Бо­ря замість то­го взяв і нап’яв йо­го на ву­ха, а ву­ха з-під ньо­го ви­с­та­вив: ву­ха стир­чать, а ко­зи­рок – на очах. І відра­зу з’яви­ла­ся по­тре­ба хо­ди­ти із за­дер­тим підборіддям. І так з усіма й роз­мов­ля­ти.

Бо­ря ґрун­тов­но ста­вив­ся до ро­лей. Ко­ли та­ла­но­ви­то зігра­но роль, то здається, що це лег­ко. На­справді – на­впа­ки: це оз­на­чає, що все ду­же ре­тель­но про­ду­ма­но й зроб­ле­но, ко­жен ню­анс. Це та­кож та­лант. Та­лант, да­ний Бо­гом. Од­нак Бог роз­по­ря­д­жається не ли­ше на­ши­ми та­лан­та­ми, а й жит­тям.