Жінка в пісках / Suna no onna

Ре­жи­сер – Хіросі Тесіга­ха­ра

Ав­тор сце­нарію – Ко­бо Абе

Опе­ра­тор – Хіросі Се­га­ва

Ком­по­зи­тор – То­ру Та­кеміцу

У го­ло­вних ро­лях: Ейджі Ока­да, Кіоко Кісіда

Ви­роб­ництво – Японія, 1964 р.

Зізна­ю­ся, що ро­ман Ко­бо Абе «Жінка в пісках» я чи­тав двічі: впер­ше – трид­цять років то­му, а вдру­ге – нині. Мені так спо­до­бав­ся цей твір, що я навіть за­кон­спек­ту­вав де­які філо­софські уза­галь­нен­ня, ви­шу­кані ме­та­фо­ри і порівнян­ня. То­му, пе­ре­про­шу­ю­чи у чи­тачів жур­на­лу «Кіно-Те­атр», доз­во­лю собі у відгу­кові на кінофільм зрідка ци­ту­ва­ти Ко­бо Абе, а та­кож про­во­ди­ти па­ра­лель між ро­ма­ном і сю­же­том фільму.

Відо­мо, що од­но­го ра­зу Хіросі Тесіга­ха­ра (1927 – 2001), пе­ре­гля­нув­ши ви­с­та­ву «Па­ст­ка» за тво­ром Ко­бо Абе, вирішив, що сам змо­же знач­но кра­ще пе­ре­да­ти мо­вою кіно та­ла­но­виті тек­с­ти Абе, бо те, що він по­ба­чив, йо­му не спо­до­ба­ло­ся. Не­вдовзі світ по­ба­чи­ла кінострічка «Па­ст­ка» (1962), а че­рез два ро­ки – «Жінка в пісках», яка при­нес­ла ре­жи­се­рові світо­ве виз­нан­ня і здо­бу­ла різні на­го­ро­ди, зо­к­ре­ма – спец­приз Каннсь­ко­го кіно­фе­с­ти­ва­лю.

Ко­рот­ко про сю­жет фільму. Трид­ця­ти­од­норічний Нікі Дзюм­пей – пи­ха­тий чо­ловік, ен­то­мо­лог-ама­тор, яко­го «при­ваб­лює не стільки ловіння ко­мах, скільки ціани­с­тий калій у пля­шечці»(1), взяв­ши відпу­ст­ку на три дні, ви­ру­шив на уз­бе­реж­жя, щоб се­ред пісків спійма­ти рідкісну ко­ма­ху. Запізнив­шись на ав­то­бус, Нікі зму­ше­ний пе­ре­но­чу­ва­ти в сільсько­му бу­дин­кові на дні піща­ної ями. Ран­ком мо­ту­зя­ної дра­би­ни, якою він спу­с­кав­ся, не ста­ло. Так Нікі стає бран­цем, ніби­то жук-стри­бун, яко­го за­пхну­ли у пробірку. Бунт і обу­рен­ня ге­роя, не­на­висть до се­лян, до ха­ти, до піску і до жінки з її мов­чаз­ною при­ре­ченістю, аго­нальні спро­би різни­ми ме­то­да­ми (хитрістю, інже­нер­ною дум­кою, на­сил­лям то­що) вий­ти на сво­бо­ду – зміта­ють­ся враз, не­на­че ла­ви­на­ми піску, або то­нуть у твані, що за­смок­тує ос­тан­ню надію…

З пер­шо­го по­гля­ду ви­дається, що на­вкру­ги па­нує «ней­мовірний світ, у яко­му лю­ди­ну мож­на стер­ти так са­мо, як слід крей­ди на шкільній дошці…»(2) . На­справді, ближ­че до фіна­лу стрічки з го­ло­вним ге­роєм відбу­ва­ють­ся істотні внутрішні зміни, транс­фор­мується йо­го життєва ме­та, і пе­ре­ро­д­жується йо­го ду­ша. Це пе­ре­да­но у сцені ри­ту­аль­но­го спа­лен­ня ко­лекції ме­те­ликів і ба­бок, щоб по­да­ру­ва­ти ко­роб­ку жінці для її на­ми­с­та, а та­кож у прикінце­вих ка­д­рах, ко­ли Нікі Дзюм­пей ли­шив­ся сам, бо вагітну жінку з кро­во­те­чею по­вез­ли до лікарні. Її про­низ­ли­ве і про­щаль­не «Ні! Я не хо­чу!» під аком­па­не­мент ба­ра­бан­них ударів і за­ви­ван­ня вітру – це не­на­че ко­ра­бель­ний якір, що зу­пи­няє усі спро­би втечі, хо­ча мо­ту­зя­ну дра­би­ну вже ніхто не хо­ває і шлях вільний.

Най­по­сутнішим для Нікі стає ба­жан­ня роз­повісти се­ля­нам про своє відкрит­тя капіляр­них вла­с­ти­во­с­тей піску і про свій во­до­на­ко­пи­чу­вач пит­ної во­ди. По­го­д­жу­юсь із те­зою Патріші Еренс: «…Аби до­сяг­ти спасіння, він по­ви­нен був по­вер­ну­ти­ся до при­ро­ди, знай­ти спосіб жи­ти в гар­монії з при­ро­дою і зре­ш­тою прий­ня­ти своє місце в істин­но­му по­ряд­ку універ­су­му. Прий­нят­тя Нікі жит­тя в піщаній ямі не вар­то тлу­ма­чи­ти як покірність, а рад­ше як фор­му просвітлен­ня…»(3).

Про­лог фільму при­го­лом­шує і осліплює кра­сою дюн, поєднан­ням їхніх світлих і тем­них схилів та ду­же три­вож­ною му­зи­кою. Об­ра­ний ре­жи­се­ром ключ у нот­но­му ряд­ку за­дає ви­со­кий тон… «Сум­ний блюз про кви­ток в один кінець» наспівує пісок, на­по­ло­ви­ну по­гли­нув­ши чо­вен. Йо­го бор­ти вже ніко­ли не оми­ва­ти­ме во­да мо­ря, і рав­ли­ки та ме­ду­зи вже ніко­ли не при­тис­нуть­ся своїми слизь­ки­ми тіла­ми до до­щок.

А ще ж нічо­го не віщу­ва­ло біди, і Нікі ще не усвідо­млю­вав, що час зу­пи­нив­ся і йо­го ім’я ра­зом з ла­тинсь­кою на­звою ко­ма­хи вже не по­тра­пить до ен­то­мо­логічно­го ат­ла­су. Він на­ма­гав­ся до­слу­ха­ти­ся ли­ше до внутрішньо­го рит­му, роз­пра­вив­ши спи­ну на піску в човні. У цьо­му ритмі тріпо­чуть­ся кри­ла спійма­них ме­те­ликів, у ньо­му пуль­су­ють дум­ки про не­обхідність вся­ких посвідчень, доз­волів, ліцензій, дип­ломів то­що. А ско­ро все це ста­не не­потрібним і дріб’яз­ко­вим, бо десь у гли­бині піску вже ша­ру­дить чор­ний «жу­чок за­бут­тя»…

По­за ува­гою прискіпли­во­го гля­да­ча не про­май­не кадр спо­с­те­ре­жен­ня із по­жеж­ної виш­ки (оз­б­роєним оком) за Нікі та жінкою без імені, який стає зна­ко­вим у стрічці. Це ви­до­ви­ще не­аби­як на­га­дує па­ноп­ти­кон Бен­та­ма, де в центрі роз­та­шо­ва­на ве­жа, а на пе­ри­ферії комірчин­ки (бу­дин­ки у піща­них ямах). Бранців піща­ної ями вид­но у бінокль. «…Най­го­ловніший ефект па­ноп­ти­ки: навіюван­ня ув’яз­не­но­му дум­ки, ніби за ним постійно на­гля­да­ють…»(4). У фільмі вла­да се­лян де­ле­гується на­гля­да­чеві й відповідає прин­ци­пу Бен­та­ма: «…Бу­ти ви­ди­мою, але не­до­сяж­ною для пе­ревірки. Ви­ди­ма: в’язень по­всяк­час ма­ти­ме пе­ред очи­ма ви­со­кий кон­тур цен­т­раль­ної вежі, звідки за ним шпи­гу­ють. Не­до­сяж­на для пе­ревірки: в’язень ніко­ли не по­ви­нен зна­ти, чи справді за ним на­гля­да­ють, але він має бу­ти впев­не­ний, що за ним завжди мо­жуть на­гля­да­ти…»(5).

Ви­ни­кає ри­то­рич­не за­пи­тан­ня: а хіба су­часні офіси зі скля­ни­ми пе­ре­го­род­ка­ми та ка­ме­ра­ми віде­о­с­по­с­те­ре­жен­ня (навіть у вби­раль­нях) – не той са­мий па­ноп­ти­кон, що і двісті років то­му?..

У фільмі ефект па­ноп­ти­ки до­дає трагізму ста­но­ви­щу Нікі Дзюм­пея, а за­од­но – сил і натх­нен­ня для пізнан­ня світу іншої лю­ди­ни, для сво­го зро­с­тан­ня та ак­тив­но­го ствер­д­жен­ня. Де­мон­ст­рація ко­рот­ко­го бок­серсь­ко­го поєдин­ку Нікі з вірту­аль­ним во­ро­гом це підтвер­д­жує. При­га­дай­мо клю­чо­ву філо­софсь­ку те­зу Ко­бо Абе: «…Навіть черв’як-до­що­вик не рос­те, ко­ли йо­го шкіру ніщо не под­раз­нює»(6).

Відо­мо, що Хіросі Тесіга­ха­ра, зняв­ши по­над двад­цять кінофільмів (до­ку­мен­таль­них та ігро­вих), до­сяг та­кож знач­них успіхів у ми­с­тецтві іке­ба­ни, скульп­турі, гон­чарній справі, каліграфії і ми­с­тецтві роз­пла­ну­ван­ня садів. По­за сумнівом, ідеї дзен-буд­диз­му, що гли­бо­ко увійшли в жит­тя японців, їх звич­ки і чут­тя, ре­жи­сер май­стер­но пе­ре­дає і у фільмі «Жінка в пісках». Щоб вик­ли­ка­ти у гля­да­ча відчут­тя не­о­сяж­ності та не­постійності піща­них дюн, ви­ко­ри­с­то­вується стиль «од­но­го ку­та». Для цьо­го до­стат­ньо по­ка­за­ти оди­но­кий чо­вен, що вто­нув у піску. А щоб підкрес­ли­ти відчай го­ло­вно­го ге­роя та без­пер­спек­тивність йо­го затії – спійма­ти у па­ст­ку із на­звою «Надія» во­ро­ну, – до­стат­ньо по­ка­за­ти ске­лет ри­би-при­ман­ки. За­си­па­ний піском чо­вен і шкіра-ске­лет ри­би зму­шу­ють Нікі відчу­ти вічність і ве­лич всесвіту та своє ма­лень­ке місце у ньо­му.

Бу­ти бідним для япон­ця – не обов’яз­ко­во бу­ти нікчем­ним. Ця відо­ма теза відповідає по­нят­тю «вабі», яке ре­алізується у кінострічці як культ про­сто­го жит­тя японців, котрі за­до­воль­ня­ють­ся скром­ним жит­лом, не­ви­баг­ли­вим одя­гом і хар­ча­ми. Ди­во­виж­но, але ав­то­рам фільму вдається у бідності, убо­гості й примітив­ності жит­тя ба­чи­ти кра­су.

За­га­лом сце­ни кінострічки гар­монійно поєднані між со­бою сю­жет­ни­ми подіями й ого­ле­ною нер­во­вою на­пру­гою. Вод­но­час ре­жи­сер зо­се­ре­д­жується на де­та­лях. Так, домінан­тою стає круп­ний план па­пе­ро­вої па­ра­соль­ки, яка має ба­га­то скла­док, ніби гре­бенів на дю­нах. Впри­тул по­ка­за­но жіно­чу шию, вкри­ту біли­ми і тем­ни­ми піщин­ка­ми, що ру­ха­ють­ся, трем­тять ра­зом зі шкірою – по­волі і граційно поміж па­с­ма­ми чор­но­го, смо­ля­но­го во­лос­ся. Кра­си­во, стри­ма­но і цнот­ли­во відзня­то лю­бов­ну сце­ну, де не­має слів, ли­ше зву­ки ви­со­ко­го то­ну, буцімто уда­ри піщи­нок у скло. Спа­ла­хи по­чуттів охоп­лю­ють Нікі й жінку ніжним па­ву­тин­няч­ком. Паль­чи­ки жіно­чої ступні загріба­ють пісок у ритмі внутрішньої ме­лодії, відо­мої тільки їй, по­сту­по­во за­ну­рю­ю­чись уг­либ…

Од­на відо­ма жур­налістка якось за­ува­жи­ла: «За­зви­чай кінофільм, зня­тий за відо­мим ху­дожнім тво­ром, про­грає ос­тан­нь­о­му, літе­ра­ту­ра, як не­безпідстав­но ствер­д­жує Джон Фа­улз, «во­лодіє невідчу­жу­ва­ним ба­гат­ст­вом». Про­те, бу­ва­ють ви­нят­ки. Приміром, геніаль­ний фільм «Тіні за­бу­тих предків» (1965) зміг підне­с­ти ма­ловідо­му повість-ле­ген­ду Ми­хай­ла Ко­цю­бинсь­ко­го до не­ба­че­них ви­сот». І з цим важ­ко не по­го­ди­тись.

То чо­го ж не ви­с­та­чає сю­же­ту кінострічки для збе­ре­жен­ня на­ра­тив­ної цілісності у порівнянні з фа­бу­лою ро­ма­ну? Згад­ки про невідправ­ле­ний лист Нікі Дзюм­пея, що за­ли­шив­ся на ро­бо­чо­му столі, як інтри­ги, як клю­чи­ка до роз­гад­ки таємниці зник­нен­ня чо­ловіка; ус­клад­не­ної притчі про охо­рон­ця зам­ку та во­ро­га-при­ви­да, яка мог­ла б підси­ли­ти епілог стрічки емоційністю і об­разністю; по­шу­ку ге­роєм во­гників сільських осель (під час не­вда­лої втечі), ніби світла ма­яків, чи но­вих орієнтирів для Нікі, від яких втек­ти не­мож­ли­во, як і від пер­ма­нент­них ду­мок про жінку, що ли­ши­лась са­ма. Жінка не мо­же за­ли­ши­ти «по­ми­ра­ти» влас­ний бу­ди­нок та кістки донь­ки і чо­ловіка, за­си­пані піском. Во­на бо­реть­ся, бо­реть­ся з де­мо­на­ми піща­них дюн, щоб за­хи­с­ти­ти «кла­поть убо­гої землі».

Ниж­че бо­же­ст­во – де­мо­ни, при­сутні у ро­мані Абе й у фільмі. Во­ни нав’яз­ли­во на­га­ду­ють про се­бе у ба­га­ть­ох епізо­дах. Відмінність по­ля­гає у то­му, що в уяві чи­та­ча ро­ма­ну во­ни по­ста­ють до­б­ро­зич­ли­ви­ми й об­надійли­ви­ми хо­ча б у об­разі піску, що без­пе­рерв­но ко­тить­ся, і на­вко­ло, і в крові та плазмі лю­ди­ни, за­да­ю­чи ритм жит­тя всьо­му су­що­му. А у стрічці – се­ред піща­них дюн, про­низ­ли­вих вітрів, хо­лод­но­го бли­с­ку ліхтарів та страхітли­вих, язич­ниць­ких ма­сок се­лян – гля­дач відчу­ває вой­ов­ни­чий і злий дух де­монів…

Го­ло­вний ге­рой – за­ну­рю­ю­чись до рівня ду­шев­них маг­ма­тич­них пластів у світ іншої лю­ди­ни з її ра­до­ща­ми і страж­дан­ня­ми, з її при­ре­че­ною при­кутістю до оселі, з її лю­бов’ю до праці як опо­ри, щоб по­до­ла­ти час, що безплідно ми­нає, – змінюється, аби осяг­ну­ти ме­ту. І, бла­га­ю­чи про мить, вкра­де­ну в без­смер­тя, мо­же, за­вдя­ки де­мо­нам піща­них дюн, Нікі Дзюм­пей зуміє знай­ти се­бе справжнь­о­го у кон­вульсіях бут­тя, по­ки піщані хвилі, од­на за од­ною, на­че зітхан­ня, не зли­жуть вер­хо­ви­ни бла­го­даті, за­ли­шив­ши зим­не каміння душі та відкри­ту па­ще­ку бе­зодні без­пам’ят­ст­ва…

1 Абе К. Жінка в пісках. Чу­же об­лич­чя. – Харків: Фоліо, 2008. – С. 16.

2 Там са­мо. – С. 55.

3 Erens P. Woman in the Dunes. URL: http://www.filmreference.com/Films-Str-Th/Suna-No-Onna.html

4 Фу­ко М. На­гля­да­ти й ка­ра­ти. На­ро­д­жен­ня в’яз­ниці. – К.: Ос­но­ви, 1998. – С. 251.

5 Там са­мо. – С. 251.

6 Абе К. – С. 81.