Пев­но, най­важ­че для будь-яко­го мит­ця – впро­довж три­ва­ло­го ча­су ли­ша­ти­ся су­ча­сним. Не в ро­зумінні постійно відповіда­ти моді чи ос­таннім тен­денціям у ми­с­тецтві. Зре­ш­тою, нас дав­но при­вчи­ли до дум­ки, що генії ви­пе­ре­д­жа­ють свій час і ма­ло ко­ли зро­зумілі су­час­ни­кам. Та мо­ва про інше – про відмо­ву від го­то­вих фор­мул і єди­них ре­цептів успіху, про відкритість до світу в усіх йо­го про­явах і здатність відчу­ва­ти цей світ як жи­ву ма­терію, що постійно змінюється. Ми­тець, який уміє чу­ти ці зміни й зна­хо­ди­ти влас­ну, що­ра­зу іншу, фор­му для їх ви­ра­жен­ня, має знач­но більше шансів ли­ша­ти­ся ак­ту­аль­ним і ціка­вим для різних по­колінь.

Усе ска­за­не, по­за сумнівом, сто­сується і Ва­лен­ти­на Силь­ве­с­т­ро­ва (1938 р.н.) – ком­по­зи­то­ра, який уже по­над со­рок років од­на­ко­во плідно тво­рить у най­роз­маїтіших му­зич­них жа­н­рах. Му­зи­ка на­ро­д­жується в ньо­му щод­ня – на кухні, до­ки за­ки­пає во­да в чай­ни­ку, до­ро­гою в місто, за інстру­мен­том із пар­ти­ту­рою. Вже не пер­ший рік він не всти­гає за­пи­су­ва­ти на дис­ки свої до­вер­шені пар­ти­ту­ри, ад­же в го­лові зву­чить но­ва, щой­но на­ро­д­же­на, му­зи­ка, яку тре­ба встиг­ну­ти покласти на но­ти, до­ки її не витісни­ла інша…

«Аванґард – це ще й уміння відійти від аванґар­ду», – ци­тує сло­ва ком­по­зи­то­ра російський му­зи­коз­на­вець із Берліна Те­тя­на Фрумкіс. І в цих сло­вах – один із ключів до ро­зуміння йо­го твор­чості.

Ім’я Ва­лен­ти­на Силь­ве­с­т­ро­ва й справді асоціюється в ба­га­ть­ох із му­зич­ним аванґар­дом 1960-х. Тут йо­го зга­ду­ють в од­но­му кон­тексті з Ле­онідом Гра­бовсь­ким, Ар­во Пяр­том, Софією Гу­бай­дуліною, Едісо­ном Де­ни­со­вим та ін. – ком­по­зи­то­ра­ми, які здійсни­ли своєрідний про­рив у ра­дянській му­зичній куль­турі то­го ча­су, цілко­ви­то відійшов­ши від ес­те­ти­ки соц­ре­алізму. Відмо­ва від про­стих і зро­зумілих ме­лодій, які відповіда­ли б «по­тре­бам про­ле­таріату» (са­ме цим 1963-го ро­ку комісія кон­сер­ва­торії й ар­гу­мен­ту­ва­ла свою відмо­ву за­ра­ху­ва­ти Пер­шу сим­фонію Силь­ве­с­т­ро­ва як йо­го дип­лом­ну ро­бо­ту), пе­ре­тво­ри­ла всіх цих ком­по­зи­торів на ми­мовільних ди­си­дентів: їх ви­клю­ча­ли зі спілок ком­по­зи­торів, їхню му­зи­ку не ви­ко­ну­ва­ли, а пар­ти­ту­ри не дру­ку­ва­ли впро­довж май­же двох де­ся­тиліть.

Ле­онід Гра­бовсь­кий зга­дує, з яким не­терпінням він у 60-ті пе­ре­кла­дав із німець­кої «Вступ до два­над­ця­ти­то­наль­ної ком­по­зиції», як за­хоп­ле­но ком­по­зи­то­ри відкри­ва­ли для се­бе ню­ан­си до­де­ка­фон­ної та ато­наль­ної му­зи­ки. А Ігор Блаж­ков, ук­раїнський ди­ри­гент, який був од­ним із пер­ших ен­тузіастів «київсько­го аванґар­ду» й ви­ко­ну­вав усі «найсвіжіші» тво­ри, роз­повідає про їхні що­тиж­неві зібран­ня, на яких ко­жен із ком­по­зи­торів при­но­сив «до­машнє за­вдан­ня» – фраг­мент чи твір, ство­ре­ний за яки­мось но­вим, щой­но вив­че­ним, прин­ци­пом. Са­ме тоді й ви­я­ви­ла­ся ця особ­ли­ва внутрішня «схильність» Силь­ве­с­т­ро­ва до аванґар­ду: йо­го му­зи­ка, як нічия інша, зву­ча­ла ду­же при­род­но – це не бу­ли прості технічні вправ­лян­ня, а справжнє ми­с­тецтво.

Тож не див­но, що про мо­ло­до­го Силь­ве­с­т­ро­ва вже тоді при­хиль­но відгу­ку­вав­ся Те­о­дор Адор­но, який по­ба­чив од­но­думців у київських та мос­ковсь­ких му­зи­кан­тах-«шістде­сят­ни­ках». За йо­го но­вою му­зи­кою уваж­но сте­жив Аль­ф­ред Шнітке.

Ук­раїнський му­зи­коз­на­вець Оле­на Зінке­вич, аби ліпше по­яс­ни­ти особ­ли­вості му­зи­ки Силь­ве­с­т­ро­ва то­го ча­су, порівню­ва­ла її в своїй статті з без­пред­мет­ним жи­во­пи­сом (су­пре­ма­тиз­мом та орфізмом), звер­не­ним більше до «душі» кар­ти­ни – ко­ль­о­ру, ко­ло­ри­ту то­що(1), – а не фор­ми.

Тоді ж прий­ш­ло й міжна­род­не виз­нан­ня: 1967 ро­ку ком­по­зи­тор от­ри­мав міжна­род­ну премію ім. Сергія Ку­се­виць­ко­го (США), а 1970-го – премію Міжна­род­но­го кон­кур­су ком­по­зи­торів «Gaudeamus» (Нідер­лан­ди).

І тим цікавіше, що вже на­прикінці 1960-х Силь­ве­с­т­ров відхо­дить від аванґар­ду. Йо­го му­зи­ка на­ступ­них де­ся­тиліть стає відчут­но ми­ло­звучнішою та ліричнішою, і цей ліризм ли­шається однією з домінант і йо­го най­новіших творів, на­пи­са­них вже в 2000-х. «Аванґар­дизм – як сіль (…) Її має бу­ти трош­ки, бо без неї стра­ва бу­де пісну­ва­та (…) Та са­му сіль дов­го їсти не бу­деш».

Із особ­ли­вою ніжністю зга­дує Силь­ве­с­т­ров про свою покійну дру­жи­ну – Ла­ри­су Бон­да­рен­ко, му­зи­кан­та і му­зи­коз­нав­ця, пер­шо­го слу­ха­ча і кри­ти­ка всіх йо­го творів, яка, за сло­ва­ми Вікто­ра Сусліна, май­же відра­зу по­ба­чи­ла й оціни­ла му­зич­ний по­тенціал чо­ловіка і всіля­ко підтри­му­ва­ла йо­го. Скажімо, відо­мий «де­марш» на мо­лодіжно­му пле­нумі ком­по­зи­торів у 1960-ті, ко­ли Силь­ве­с­т­ро­ва ви­клю­ча­ли зі Спілки, відбув­ся са­ме за її ініціати­ви.

Її не­сподіва­на кончина 1996-го настільки впли­нула на Силь­ве­с­т­ро­ва, що пев­ний час він навіть ду­мав відмо­ви­ти­ся від ком­по­зи­тор­ст­ва. А зна­ме­ни­тий «Реквієм», що мав ста­ти (але, на ща­с­тя, не став) та­ким собі ос­таннім акор­дом, 2005-го номіну­ва­ли на «Grammy» як най­кра­щий су­час­ний кла­сич­ний твір.

У фільмі чи­ма­ло ціка­вих мікро­сю­жетів, ко­жен із яких міг би ста­ти те­мою ок­ре­мої статті. Скажімо, про стиль ро­бо­ти Силь­ве­с­т­ро­ва (як ска­за­ла Т. Фрумкіс, це рідкісний тип му­зи­кан­та, який уже не пер­ший рік зай­мається му­зи­кою май­же ціло­до­бо­во). Або ж про ней­мовірну складність пар­ти­тур, ню­ан­со­ва­них ве­ли­чез­ною кількістю му­зич­них знаків (Ар­во Пярт на­звав це «до­ро­гою», «на п’яти ме­т­рах якої – де­сять до­рожніх знаків»; тож «водій» має ли­ша­ти­ся ду­же уваж­ним, аби не по­тра­пи­ти в «аварію»). Чи про відчут­тя відповідаль­ності за зву­чан­ня своїх творів (Силь­ве­с­т­ров да­рує кож­но­му май­бут­нь­о­му ви­ко­нав­цю сво­го тво­ру диск із за­пи­сом влас­но­го ви­ко­нан­ня – аби той відчув, що праг­нув по­ба­чи­ти в цій му­зиці ком­по­зи­тор). Чи, на­решті, про ди­во­виж­ний ас­ке­тизм у по­буті (со­рок років нинішній ла­у­ре­ат Шев­ченківської премії меш­кає все в тій же ра­дянській ба­га­то­по­верхівці, ко­ри­с­тується ти­ми ж ста­ри­ми меб­ля­ми, хо­дить скром­но вдяг­не­ний і в ста­рез­них, як світ, оку­ля­рах), що так кон­тра­с­тує з ба­гат­ст­вом йо­го му­зич­но­го світу.

Доріан Супін (1948 р.н.), ес­тонсь­кий кіно- й те­ле­ре­жи­сер, на­ро­д­же­ний у Ленінграді, зумів ство­ри­ти тон­кий фільм. Не ли­ше інфор­ма­тив­ний (а про Силь­ве­с­т­ро­ва ціка­во й теп­ло роз­повіда­ють йо­го друзі та ко­ле­ги: ком­по­зи­то­ри Ле­онід Гра­бовсь­кий, Софія Гу­бай­дуліна, Андрій Вол­консь­кий, Віктор Суслін, Ар­во Пярт, Олек­сандр Кнай­фель, Ґія Кон­челі; ди­ри­ген­ти Андрій Бо­рей­ко, Ігор Блаж­ков, Ґідон Кре­мер; а крім то­го, чис­ленні ви­ко­навці йо­го творів, му­зи­коз­навці, друзі, ро­ди­на та ін.), а й тро­хи ак­ва­рель­ний і лірич­ний за своїм на­ст­роєм. Му­зи­ка Силь­ве­с­т­ро­ва, яка тут зву­чить, сти­ль­о­во відповідає різним ета­пам роз­повіді й, зре­ш­тою, різним ета­пам жит­тя ком­по­зи­то­ра. Зре­ш­тою, це не має ди­ву­ва­ти, ад­же Супін не впер­ше знімає «му­зичні» стрічки. Особ­ли­вий успіх в Ес­тонії мав, зо­к­ре­ма, йо­го фільм-діалог із Ар­во Пяр­том.

І все ж йо­го фільм не пер­ший, при­свя­че­ний твор­чості ком­по­зи­то­ра. 1992-го Ана­толій Си­рих уже зняв про Силь­ве­с­т­ро­ва стрічку «Тихі пісні», а 1994-го у Франції з’явив­ся фільм Лілі Олів’є «Не­за­конні діти Ве­бер­на» (про обид­ва фільми вже йшло­ся в на­шо­му жур­налі).

За­вер­ши­ти ж цю ре­цензію хотіло­ся б мірку­ван­ням са­мо­го Силь­ве­с­т­ро­ва про «по­хо­д­жен­ня» му­зи­ки – (ци­ту­ю­чи зі слів Софії Гу­бай­дуліної): всі пар­ти­ту­ри світу вже на­пи­са­но Твор­цем, і за­вдан­ня ком­по­зи­то­ра скром­не – ли­ше ду­же уваж­но слу­ха­ти, аби по­чу­ти і як­най­точніше відтво­ри­ти на па­пері, а потім і в зву­ках, цю му­зи­ку не­бес­них сфер…

1 Еле­на Зин­ке­вич. Ва­лен­тин Силь­ве­с­т­ров // http://www.musica-ukrainica.odessa.ua/_a-zinkevich-silvestrov.html