27 бе­рез­ня по­мер на­род­ний ар­тист Ук­ра­ї­ни, кі­но­ре­жи­сер, кі­но­оп­ера­тор Ми­хай­ло Бє­лі­ков. На­ро­див­ся Ми­хай­ло Олек­сан­дро­вич 28 лю­то­го в Хар­ко­ві. 1963 ро­ку за­кін­чив ВДІК (май­стер­ня Б. Вол­че­ка). Як опе­ра­тор вия­вив влас­ний твор­чий по­черк у ви­дат­них кі­но­стріч­ках Ле­оні­да Оси­ки: «Та, що вхо­дить у мо­ре» (1965) і «Хто по­вер­неть­ся – до­лю­бить» (1966). Це був аван­гард, від­крит­тя но­во­го в кі­но­мо­ві, зо­бра­жаль­на ви­шу­ка­ність і фі­ло­соф­сь­кий під­хід до ос­ми­слен­ня сен­су людсь­ко­го жит­тя. Зо­бра­жен­ня ви­кли­ка­ло зах­ват у по­ці­но­ву­ва­чів но­ва­тор­сь­ко­го кі­но, але ру­ти­не­ри ди­плом­ну ро­бо­ту Ле­оні­да Оси­ки «Та, що вхо­дить у мо­ре» забо­ро­ни­ли.

Бє­лі­ков зняв та­кож «Бі­лі хма­ри» Р.Сер­гі­єн­ка і «Вар­чи­ну зем­лю» А.Бу­ков­сько­го. За­кін­чив­ши Ви­щі ре­жи­сер­сь­кі кур­си в Мос­кві (май­стер­ня Г.Да­не­лії), як ре­жис­сер стар­ту­вав те­ле­філь­ма­ми: «Ста­ра фор­теця» (три се­рії) й «Чер­во­ний пі­вень плі­му­трок». Остан­ній від­зна­чи­ла кри­ти­ка – од­на з ре­цен­зій на­зи­ва­лась «Як до­сяг­ти доб­ро­ти», адже до­сяг­ти доб­ро­ти і зла­го­ди у своє­му до­мі по­ста­вив за ме­ту го­лов­ний ге­рой філь­му се­ми­річ­ний Валь­ко. Да­лі ста­вить вже для про­ка­ту: «На ко­рот­кій хви­лі», «При­хо­ва­на ро­ботр». Та най­біль­ший ус­піх йо­му при­не­сла ди­ло­гія в сти­лі ре­тро: «Ніч ко­рот­ка» (1981, ґран-прі Між­на­род­но­го кі­но­тиж­ня, Ман­гайм, ФРН) і «Які ж бу­ли ми мо­ло­ді» (1985, Дер­жав­на пре­мія Ук­ра­ї­ни ім. Та­ра­са Шев­чен­ка, Го­лов­ний приз Все­со­юз­но­го КФ, Ал­ма-Ата, 1986). В обох вга­ду­єть­ся ав­то­біо­гра­фіч­не підґрун­тя. У пер­шо­му – це роз­по­відь про гір­ке по­воєн­не ди­тин­ство, місь­кі дво­ри й по­меш­кан­ня, де лю­ди жи­ли в тіс­но­ті, бі­ду­ва­ли, але бу­ли згур­то­ва­ні, ні з чим не кри­ли­ся, в них і го­ре і ра­дість бу­ли спіль­ни­ми. І ця від­кри­тість сто­с­ун­ків ба­га­то зна­чи­ла. У дру­го­му філь­мі по­ка­за­но юність ге­роя, яка ви­па­ла на час польо­ту в кос­мос Юрія Га­га­рі­на. Ми­хай­ло Бє­лі­ков не лю­бив ко­мен­ту­ва­ти сво­їх філь­мів, тим цін­ні­ші йо­го сло­ва про де­лі­кат­ність: «Є мит­ці, які вва­жа­ють, що ма­ють ре­цепт, як тре­ба жи­ти, і ка­те­го­рич­но ви­сло­влю­ють свої ре­цеп­ти. Я в це не ду­же ві­рю. Ху­дож­ній твір по­ви­нен вихо­ву­ва­ти. Яким чи­ном цьо­го до­сяг­ти? Оче­вид­но, не об­ме­жу­ва­ти­ся ви­дан­ням ре­цеп­тів. Тре­ба де­лі­кат­но го­во­ри­ти про те, що те­бе, як мит­ця, хви­лює, зму­шує гля­да­ча за­ми­слю­ва­ти­ся…»

З 1987-го по 2005 рік він був Го­ло­вою Спіл­ки кі­не­ма­то­гра­фі­стів Ук­ра­ї­ни. 1990-ті – за­не­пад кі­но в Ук­ра­ї­ні. Те, що він збе­ріг цю твор­чу ін­сти­ту­цію, не дав їй зни­кну­ти, нав­па­ки, гур­ту­вав і під­три­му­вав сво­їх ко­лег, – йо­го ве­ли­ка за­слу­га. Хо­ча за тих об­ста­вин зай­ма­ти­ся улю­бле­ною про­фе­сі­єю бу­ло нем­ожли­во, все ж по­ста­вив філь­ми: «Роз­пад» про Чор­но­бильсь­ку ка­та­стро­фу (1989, Зо­ло­та ме­даль МКФ, Ве­не­ція, 1990), «Свя­те сі­мей­ство» (1997) та «Зо­ло­та ли­хо­ман­ка» (2002). Став та­кож од­ним із за­снов­ни­ків Ака­де­мії ми­с­тецтв Ук­ра­ї­ни.

Пам’ять про Ми­хай­ла Бє­лі­ко­ва – ху­дож­ни­ка й то­ле­рант­ну, доб­ру лю­ди­ну жит­име, до йо­го філь­мів по­вер­та­ти­муть­ся мо­ло­ді гля­да­чі.