Василь Мазур – актор Національного театру ім. І. Франка, народний артист України. Закінчив Київський державний інститут театрального мистецтва ім. І. Карпенка-Карого 1976 року. Грав у виставах «Украдене щастя» І. Франка, «Конотопська відьма» І. Поклада, Б. Жолдака, «Бунт жінок» Н. Хікмета, В. Комісаржевського, «Енеїда» І. Котляревського, «Майстер і Маргарита» М. Булгакова, «Різдвяна ніч» М. Гоголя, «Сава Чалий» та «Сто тисяч» І. Карпенка-Карого, «Патетична соната» М. Куліша, «З коханням не жартують» П. Кальдерона, «Тев’є-Тевель» Шолом-Алейхема, «Король Лір» В. Шекспіра та ін. Нині на сцені театру ім. І. Франка Василь Мазур грає у виставах «Приборкання норовливої», «Ромео і Джульєтта», «Буря»

В. Шекспіра, «Одруження» М. Гоголя, «Едіт Піаф. Життя в кредит»

Ю. Рибчинського, В. Васалатій, «Урус-Шайтан» І. Афанасьєва, "Райськеє діло" І.Малковича

– Як виникло бажання стати актором?

– Таке бажання почало жевріти десь у сьомому класі. Я завжди брав участь у самодіяльності, з дитинства захоплювався музикою. Спершу грав на гармошці, яку випросив у святого Миколая. Згодом побачив на весіллі кларнет і закохався у цей інструмент. Святий Миколай знову виконав моє бажання і приніс уже кларнет. Я навіть віршик якось написав: «Я нарешті дочекався щастя, збувся сон намріяних прикмет, просто тато сторгував корову і купив мені кларнет». У школі в нас був педагог, який і навчив мене за два роки грати на кларнеті. В селі ми з товаришем багато музикували для себе: йшли десь у гори до смерек – то були найкращі репетиції. Потім навіть на весіллях грав. А якось у село в клуб привезли саксофони – це теж була моя мрія, і я легко став ще й саксофоністом. Також співав у хорах, в тому числі й шкільному, який, до речі, був потужним, займав призові місця на конкурсах. Тобто музика стала моїм першим захопленням, і це відчуття гармонії дуже знадобилося в моїй акторській професії.

– А чому все-таки переміг актор, а не музикант?

– З’явилася нова мрія багатьох хлопців і дівчат – кіно. Я омлівав від фільму «Білий птах з чорною ознакою». То було справжнє духовне піднесення для мене. Згодом за 7 км від моєї рідної Східниці, на каменях Довбуша, знімали фільм «Захар Беркут». Я пішки ходив туди, бачив живого Івана Миколайчука, Костя Степанкова, і кіно почало ще більше вабити. Спочатку я думав про режисуру, але збагнув, що для неї потрібна суттєвіша підготовка, і життєва в тому числі. А акторство мені давалося, я завжди брав активну участь у художній самодіяльності, організовував вертепи на Різдво… До речі, у мене тепер є роль у театральній компанії «Бенюк і Хостікоєв» у виставі «Люкс для іноземців», і там я граю на саксофоні.

– І ви вступили до інституту ім. І. Карпенка-Карого?

– Так, одразу після школи. Навчався на курсі у Дмитра Васильовича Франька, дуже хорошого актора і педагога. Я був трошки флегматичним бойком, а він сказав, що буде будити в мені темперамент. Відтоді, як розбудив, годі й стримувати. То були чудові роки. Всі студенти тоді їздили в Москву, Прибалтику, Ленінград, мали можливість дивитися вистави, зустрічатися з акторами, ходити в бібліотеки. Нам давали гуртожитки для ночівлі. Я був на репетиції в Анатолія Ефроса. Той безпосередній контакт з майстрами справляв на нас сильне враження, я все збирав у скарбничку, щоб потім проявитися самому. Моїми дипломними виставами були «Фігаро», де я грав Графа, а також «Соло на флейті», де у мене теж була головна роль, але цю виставу заборонили.

– Як складалася ваша акторська доля на початках, після закінчення навчання?

– Після закінчення мене розподіляють у перший театр ззаду – Ніжинський. Я був у відчаї, довелося тікати до Білорусії, в Могильов, де я зрештою пропрацював два роки. Я серйозно почав себе ламати, вивчав російську мову: слухав програму «Час», де лунала гарна російська, на слуху були диктори, платівки, і мій музичний слух тут допоміг. Я навіть почав мислити російською. Таким чином, я здобув для себе ще одну робочу мову. Хоча потім повернувся в Київ, у ТЮГ, до Миколи Івановича Мерзлікіна. Там я зустрівся з Богданом Бенюком. Але через рік роботи довелося піти в армію: служив на Подолі в ансамблі внутрішніх військ, об’їздив з ним мало не всі тюрми України та Молдови. Після армії, у 1980 році, життя привело мене до театру імені І. Франка. Вважаю, наше театральне покоління має гарну долю. Сергій Володимирович Данченко, який прийшов у театр в 1978 році, почав збирати навколо себе талановиту молодь, та й середнє покоління. То був дуже цікавий період: всі були молоді, рвалися до роботи. Я не відмовлявся ні від якої ролі, головних було небагато. Я навіть відчув себе (і мене так називали) «майстром епізодів». Здавалося б, що той епізод зіграти, але якраз складно виразити персонажа, який має не так багато реплік і, можливо, не так добре прописаний, як головний герой. У мене є «Пекторалі» за ролі другого плану. Колись у Данченка запитали, чому він не дає мені головних ролей. Оскільки він був великий дипломат, то відповів: «Він у творчості розкриється у другій половині свого життя». Тобто я нині дожився до того, що відкриваю себе на кожному кроці. В такому стані, як я тепер, є певна свобода. Хвилююся, звичайно, але завдяки життєвому досвіду, практиці, це вже не порожні хвилювання, не дурний трепет, а конкретні переживання, творчі. Я весь час згадую, як Ступка розповідав про свої проби у фільмі Сергія Бондарчука «Червоні дзвони». Під час зйомок Бондарчук каже: «Що, Богдане, хвилюєшся? Це добре. Я вже давно не хвилююся». Тобто він майстер уже. Звісно, й холодним не можна бути… Коли я ще працював у ТЮГу, то проходив повз театр Франка з думками про те, які величини працюють в цьому першому театрі країни, мріяв про франківську сцену, але навіть не сподівався, що моя мрія здійсниться. Гадаю, що знайшов свій театр, бо тут колеги-партнери, є відчуття ліктя, ми навіть мислимо схоже, розуміємо одне одного.

– А пам’ятаєте, як уперше виходили на сцену театру ім. І. Франка?

– Пам’ятаю. Мене ввели в «Украдене щастя» на роль парубка, яка була мені дуже близька, я купався в тому. Іван Франко народився в Нагуєвичих, за 15 км від мого рідного містечка. Тобто мені знайоме те, про що він писав. Особливо його твір «Борислав сміється» – ми якось записали його як «книгу вголос». Тут ідеться про нафтопромисел, а я ще в дитинстві бачив на власні очі колодязі, де черпали нафту. Я був таким органічним в «Украденому щасті», що Віталій Розстальний, який грав Михайла, якось під час вистави каже: «Васю, ти що говориш?» А Василь – це ж моє ім’я, не персонажа. Я вже злякався, подумав, що зіпсував сцену. Я потім це сказав Розстальному – він посміявся. Взагалі то був дуже гарний досвід: ми грали цю виставу на виїздах, я спілкувався з майстрами – Ступкою, Розстальним, ми багато говорили про матеріал. І вже тоді я зрозумів: коли кожен актор у виставі дорожить нею, тоді виходить щось неймовірне, і це зберігається протягом тривалого часу. Так було і у виставі «Тев’є-Тевель». Ніхто не міг собі дозволити працювати упівсили, коли з Богдана Сильвестровича падали краплі поту. Був заданий темп, градус, якому слідували усі. І коли ти викладаєшся так, що виходиш мокрий від поту, то відчуваєш: і зал не байдужий до того, що відбувається на сцені. І це радість. Тоді глядачі потрапляють у магію, в якій існуємо і ми, актори.

– Так, як у «Райському ділі», коли глядачі встали і підхопили фінальну пісню?

– «Райськеє діло» – взагалі особлива за своїм духовним наповненням вистава. Вона насичена старовинними піснями, фольклором Центральної і Східної України. Тут колядки, вертеп, віншування – традиції ще з дитинства. Мені вони дуже близькі, як і Бенюку, який грає головну роль. Різдво – особливе свято: здається, в цю пору у людей, а особливо у дітей, виростають крила. Ця загадкова і таємнича атмосфера свята – зима, свята вечеря, молитви, ялинка – ніби дає цілющі краплини для душі. Якоюсь мірою нам удалося це передати у виставі, побудованій на поезії Івана Малковича. Андрій Приходько відчув, що її можна зробити на сцені. І йому вдалося це завдяки відчуттю міри та гармонії. Вийшла асоціативна вистава. А щодо того, що глядачі підхопили пісню, то спробуйте прийти в театр на Різдво. У нас є прекрасна традиція – ми колядуємо. Яку б виставу не грали, ми виходимо, перебиваємо поклон – і колядуємо, от тоді зал завжди встає і підхоплює.

– Ви кажете «Украдене щастя», «Райськеє діло» вам близькі. А коли ви працюєте над матеріалом з інших епох, наприклад, у «Бурі»?

– При читанні це дуже складна п’єса. Шекспір там зібрав усе, це одна з останніх його п’єс. Складна вона і в засобах вираження на сцені. Під час роботи кожен з акторів зривався, та й режисер теж. Але в результаті ми зрозуміли якісь речі, які й самі не усвідомлювали на початку, щось на рівні підсвідомості, яка проявляється радше в паузах, а в не лобовій грі. Нам приємно, що й така вистава є в нашому репертуарі.

– Через годину ви виходите на сцені у виставі «Едіт Піаф». Вам як музиканту цікаво брати участь у музичній виставі?

– Так, бо це вдала музична вистава. Тут, як у хороших постановках, все зійшлося: життя і творчість Едіт Піаф, драматургія Юрія Рибчинського, музика та аранжування Вікторії Васалатій, музикальність режисера Ігоря Афанасьєва. Це мюзикл: тут і рух, і пісні, й акторство. Ми вже проходили через цей жанр: колись починали з фольк-опери «Конотопська відьма» (композитор Ігор Поклад), далі була «Енеїда», потім – «Біла Ворона». Ще була «Ніч перед Різдвом», де я грав Вакулу. І добре, що ми працюємо і в цьому жанрі, бо український театр – музичний.

– А як з вашою кіномрією?

– Було декілька спроб. Режисера-документаліста Володимира Микитовича Шевченка я називаю своїм хрещеним батьком у мистецтві. Він колись в нас у Східниці знімав фільм про Карпати, потім часто приїздив до нас відпочивати. Він давав мені книжки, прищеплював розуміння мистецтва. І моя перша роль у кіно – в його фільмі «Контрудар», про бої навколо Києва, з головним персонажем генералом Ватутіним. Я грав старшину Пилипа, це характерна роль. Навіть, пам’ятаю, Віктор Павлов, який грав Ватутіна, казав, що моя роль цікавіша, бо має якусь комедійність, характер, і шкодував, що роль генерала цього позбавлена. Таке було «бойове хрещення»: старшина Пилип. Потім траплялися незначні ролі в кіно. Якось я пробував зніматися в тому, що називається милом, але більше не хочу з тим зв’язуватися, напевно, щоб зрозуміти, і треба було це пройти.

– Яке ваше життя поза театром?

– Останнім часом мені до душі – дубляж фільмів, я дістаю велике задоволення, виражаючи характер персонажа одним лише голосом. Ця практика дає внутрішню свободу, розкутість для творчості. Невдовзі настане День Миколая. Я люблю бути святим Миколаєм. От навіть завтра ми йдемо до хворих діток, щоб вони теж відчули свято. Звичайно, ні про які гроші не йдеться, мені просто хочеться вселити в них краплину добра. І раніше організовувалися такі свята для дітей, Малкович писав до них сценарії. Це зцілює, своєрідні ліки для душі. Я інколи впадаю у транс на рівні дитинства.

– Які ваші плани, мрії, прагнення сьогодні?

– Хочеться працювати в цікавій роботі. Я дуже не планую, бо зрозумів: акторська професія – рабська. Ти залежиш від режисера, драматургії, передовсім ти – солдат, виконавець, і вже потім стаєш богом, царем у своїй ролі. Я тішуся, що в мене дочка – головний адміністратор в цьому театрі, друга дочка – актриса теж тут. Є внучка, інколи я бавлюся з нею, спостерігаю і думаю: «Ось тобі й Станіславський. Якби актор так грав…» Геніальні актори – просто діти, треба здитиніти повністю, набути цієї безпосередності, віри у все. Діти – мов янголята, вони ще не зіпсовані. От і акторам треба берегти себе, ставити якісь блоки від цих негативних зовнішніх подразників. Це зумів зробити Іван Миколайчук, який залишився світлою людиною, попри всі труднощі. Я впевнений, що треба підтримувати в собі духовність, прагнути до кращого, попри весь бруд навколо. Кажуть, цікаво грати негативного героя, бо там є що грати, а спробуйте позитивного зіграти! Там стільки всього грати, і здається, звичайна людина, а насправді – така особистість! А як це виразити?..

Грудень, 2012