Олексій Коломійцев (н. 1972, Нікополь) – театральний режисер, композитор, актор, співак і театральний педагог. Закінчив Дніпропетровське музучилище ім. Глінки. Соліст театралізованого ансамблю «Козаки-запорожці». 2000 року закінчив вокальний, а 2001-го – режисерський факультети Харківського університету мистецтв ім. І. П. Котляревського. 1996–2000 – режисер і соліст Харківського театру опери і балету ім. М.В. Лисенка, режисер і соліст Харківського театру музкомедії. Старший викладач (режисер) Оперної студії Харківської консерваторії. 2002 р. – головний режисер Харківського театру музкомедії. 2005 р. організував арт-тріо в жанрі неокласичного кросоверу «Esthetic Empire».

2006 р. створив «Театр знедолених», у якому поряд із професійними музикантами і співаками брали участь і люди з особливими потребами. 2007 р. – режисер Донецького українського музично-драматичного театру. 2008–2009 – викладач Харківського університету мистецтв ім. І.П. Котляревського. Режисер Дніпродзержинського муздрамтеатру ім. Лесі Українки. 2010–2011 – режисер Одеського українського муздрамтеатру ім. В. Василька. З 2012-го – художній керівник Полтавського академічного українського музично-драматичного театру ім. М.В. Гоголя. Нагороди: СтАрт-2003 (фонд Відродження), Січеславна-2009, Данапріс-2009, Курбалесія-2009, премія ім. Котляревського (2012).

У жовтні 2012 року на IV Всеукраїнському театральному фестивалі в Коломиї перша режисерська робота Коломійцева у Полтавському театрі – лайт-опера «Легенда про Тараса» за повістю М. Гоголя «Тарас Бульба», де він виступив у чотирьох іпостасях (режисер, автор лібрето та музики, сценограф) – нагороджена спеціальною премією Міністерства культури України ім. Леся Курбаса. Цікаво, як постановник рок-опер, мюзиклів, лайт-опер, організатор «Театру знедолених», арт-тріо в жанрі неокласичного кросоверу et cetera здійснює свої творчі задуми у консервативному театральному середовищі Полтави, звиклому до спектаклів у стилі «дозволеного реалізму».

– Епоха Козаччини – епоха героїчного поривання до волі й водночас трагічного розбрату: чому ви звернулися до неї? Як виник задум «Легенди про Тараса»?

– Виник він не сьогодні. Ми ж усі – нащадки цих хоробрих лицарів. Я народився в Нікополі, й до могили Сірка від мого дому кілометрів п’ять. Тож завдяки і цій землі, і своїм батькам я змалку всотував ті національні соки, без яких душа просто зів’яне. Хоча в умовах Східної України, яка зазнала великого витолочення, це не було так просто. Адже скільки століть українцям доводилося боротися за саме існування на цій землі! І, хоч як це дивно, ситуація не змінилася й нині. В Україні важко й навіть небезпечно бути українцем… «Легенда про Тараса» – це вистава про те горе, яке ми, на жаль, і досі переживаємо. Але вона і про мужність, яка допоможе його побороти.

– Кожен іде своєю дорогою до Бога і до своїх пракоренів… Яким був ваш шлях до українського театру?

– Я навчався у російськомовній школі. Дуже добре знав російську літературу, зокрема й драматургію. Спершу український театр не був у пріоритетах. Ми ж знали лише корифеїв та ще кілька імен, і то поверхово. Та в Україні є гарні театральні школи. Я вважаю себе представником Харківської. Коли мене запитують, чий я учень, відповідаю: «По-перше, Барсегяна (це мій викладач). По-друге – учень Курбаса у третьому поколінні». Барсегян навчався у Валентини Чистякової, тому знання від Курбаса передалося й мені. Я відчуваю, що є місток між тим, що робили Куліш і Курбас, і тим, що тепер намагаюся робити я…

Ще студентом у Дніпропетровську я працював в ансамблі «Козаки-запорожці» і був знайомий з Володимиром Яланським, онуком Нестора Махна. Саме тоді зрозумів, що козацький дух був присутній і в махновському русі. Усе це вирувало в моїй душі, але ще не знаходило виходу. Тому я вдячний долі, що вона звела мене з Полтавою, де задум реалізувався завдяки збігу обставин: з одного боку, моє велике бажання, з другого – люди в театрі ім. М. Гоголя, котрі відчували брак музичних вистав.

«Традиція і небажання рухатися вперед – це різні речі»

– Дехто звинувачує вас у тому, що ви руйнуєте традиції Полтавського театру, де переважала класика у звичних для естетики соцреалізму постановках.

– Традиція може відігравати як позитивну, так і негативну роль. До того ж, традиція – це не велетенська нерухома брила. Вона розвивається, змінюється… Розуміємо, що вона інколи не відповідає часу… Тоді її слід повертати на іншому рівні. Не можна жити в координатах естетики лише минулих часів. Традиція має бути живою, творчою. Не треба підмінювати поняття: традиція і небажання рухатися вперед – це різні речі.

Якщо повернутися до «Легенди про Тараса», то спочатку ця історія виливалася в якесь таке класичне прочитання з використанням матеріалу опери Миколи Лисенка «Тарас Бульба». Але, при всій моїй повазі до Лисенка, я зрозумів, що драматургія «Тараса Бульби» за багато десятиліть зазнала таких нашарувань, що найліпше буде створити власну версію.

– У вашій виставі немає довгих пафосних промов, а ключові фрази звучать у потрібних місцях і так природно, що запам’ятовуються: «Що ж ви зігнулись? Чи, може, ласки захотіли чужинської?»; «Хто нехтує козацькою честю – той хай іде куди хоче». Для глядачів це – кому окріп гарячий, кому – душ холодний. Думаєш: ми, сьогоднішні, – Січ чи тільки її посічені хмизини? Багато дискусій викликає фінал лайт-опери. Власне, не сам фінал, він – бездоганний, вихлюпнутий піснею «Чорна земля ізорана», яка ось уже кілька століть рве українські серця болем і змушує стискати уявне руків’я шаблі навіть нас, жінок... Але деяким глядачам важко змиритися з тим, що не прозвучало «Я тебе породив, я тебе й уб’ю», а іншим, навпаки, хотілося, щоб наш полтавський Тарас відпустив Андрія з його полячкою цілими й неушкодженими…

– Гоголь писав повість, а не драму. Не завжди те, що написано в повісті, годиться для сцени, та ще й коли маємо такий специфічний жанр, як лайт-оперу. Ми ж не створювали виставу про непорозуміння між батьком і сином… Ні, це було б надто просто. Я хотів сказати, що «в Україні біда, в Україні лихо». І вся історія – привід, щоб підкреслити драматизм нашої української натури, який часто впливає на рівні підсвідомості на життя кожного з нас.

Пригадуєте новелу Проспера Меріме «Матео Фальконе»? Гоголь, мабуть, читав її. Там батько так само вбиває сина. Тому що є принципи, від яких не можна відступати. Син зрадив переслідуваного владою втікача, і батько йому не пробачив, бо син таким чином зрадив і батька, і себе самого. Яблуко виявилося з червоточиною, а коли таке яблуко лежить разом з іншими, то поступово заражає й інші. Постріл Тараса – це навіть не вбивство Андрія, це постріл у самого себе. Це величезна трагедія, і якщо в повісті її можна передати авторськими коментарями, то в театрі – лише дією. Я намагаюся наприкінці будь-якої вистави ставити знак питання…

Зрештою, радий, що вистава викликає дискусії, адже це означає, що вона зачіпає за живе, хвилює. Якщо ти все глядачеві розжуєш, така вистава вивітриться з пам’яті через п’ять хвилин.

– Коли у фіналі звучить «Чорна земля ізорана», коли стають перед тобою і батько, й мати, і Остап, і Андрій, і воєвода з донькою, вихоплюється нереалізована історична альтернатива – життя у своїй хаті та в злагоді з сусідами – без ошалілих конфедератів, без біснуватих царів, без «дядьків отечества чужого» в Україні. Що вас підштовхнуло до такого сценічного вирішення?

– Це виникло несподівано. Це мов алхімія. Алхіміки шукали золото, а знайшли стільки цікавих речей! Сьогодні, коли всі схиблені на золоті, тільки мистецтво може дати альтернативу душі, яка прагне чогось більшого, ніж підніжний корм. Я до мистецтва так і ставлюся: справжнє мистецтво – це алхімія.

«Бачу наш театр духовним осердям Полтави»

– Одні від Коломійцева в захопленні, інші, зокрема деякі старі актори, бурчать, що «женете з полтавської сцени класику». Це справді так?

– Мої опоненти перебільшують. Моя посада передбачає піклування про театральні настрої в суспільстві. Якщо якась із вистав Полтавського театру мені не подобається, то це не значить, що вона не подобається нікому. Ми не викорінюємо класику, навпаки, оновлюємо старі вистави, даємо їм друге дихання. Це «Ніч перед Різдвом», «Сватання на Гончарівці», «Шинель», далі у планах – «Тев’є-Тевель». Тим часом набираємося сил для нових постановок, для створення театральної лабораторії. Не всі розуміють, навіщо потрібна така лабораторія. Та творчість повинна мати вихід, навіть тоді, коли керуєш процесом. Студійна форма роботи – це насамперед кисень, без якого театр ХХІ століття не може існувати.

– У «Легенді про Тараса» задіяно практично всю трупу театру. Здавалося б, артистам нема на що нарікати. Але декому важко розлучатися зі звичним амплуа, яке вже приросло до обличчя, мов маска героя Кобо Абе…

– Стосунки режисера й акторів, на мій погляд, – це взаємопроникнення і взаємовиховання. Завдяки цим імпульсам і трансформується все навколо. Якщо залишити все, як є, то ми ніколи не подякуємо один одному. Зміни світ, зміни кут зору, зроби так, щоб я сказав: «Чому я цього раніше не розумів?» Театр – це джерело. Тут постійно має бути свіжа вода. Й акторам, і режисерові, кожній творчій людині, яка віддала своє життя театру, потрібен ковток свіжої джерельної води.

Я хочу відійти від стереотипів, які склалися в театрі. Ось, наприклад, Катерина Філатова. Якщо знову їй доручити роль Хіврі, то вона продовжуватиме грати роль «бой-баби», яку їй нав’язали. Звісно, є типажі. Кажуть: ось «вилитий» Тарас Бульба, або «вилитий» Гамлет, або Голохвастов… Але актори повинні прагнути більшого. У багатьох артистів Полтавського театру є більший творчий потенціал та бажання його реалізувати. Я не думав, приміром, що в мюзиклі «Пригоди пана Мюнхгаузена» Богдан Чернявський так співатиме головну роль. Його ж використовували лише як драматичного актора, нівелюючи його музикальні здібності. Тож коли людина талановита і має що сказати, ми намагатимемося дати їй таку можливість.

– Кілька слів про вашу другу роботу на полтавській сцені – ґранд-мюзикл для всієї родини «Пригоди пана Мюнхгаузена»…

– Я завжди ставлю ті речі, від яких у мене душа болить. Якщо тобі не байдужа доля твоєї держави, доля сучасного покоління, – тоді маєш право той біль винести на люди. Наша історія не про Мюнхгаузена, він лише погляд збоку. Головне – це те, які трансформації відбулися під час розгортання сюжету: два юнаки, двоє задерикуватих хлоп’ят, діти нерозумні, до фіналу перетворюються на справжніх козаків. Така мораль потрібна саме дітям, адже дорослих уже не переробити. Показати вектор розвитку можна лише дітям, які сприймають театральне дійство не на рівні інформації, а на рівні підсвідомості.

– Ми говорили про те, як Полтава сприйняла вас. А як ви сприйняли Полтаву?

– Я бачу наш театр духовним осердям Полтави. Театр – дзеркало міста, того середовища, де він існує. Він має передавати глядачеві інформацію осмисленою, пронизаною сучасним ритмом і сучасним болем. Полтава – консервативне місто. Певно, їй нелегко було виживати на витолоченому полі програної Полтавської баталії. Але знаю, що тут багато справді інтелігентних і небайдужих людей. Хотілося б, що театр став для них місцем постійних зустрічей – як те було в часи Котляревського чи Курбаса.

Театр – це мистецтво не компромісне. Якщо ти як митець ідеш на компроміс, то перетворюєшся на «камеді-клаб» чи КВН. Я не проти цих жанрів, але ж у них пріоритетною залишається кон’юнктура, тоді як театр – це передусім те, що в глибині твоєї душі, тебе самого. Якщо стане сил, то я хотів би зробити з Полтавського театру не театр Льоші Коломійцева, а такий театр, про який можна було б сказати словами Ліни Костенко: «Збудуйте храм, а люди в нього прийдуть». Я знаю, куди я йду, але поки що не знаю, чи дійду... Та сподіваюся, доки є енергія і рішучість – не зупинятимуся.

Лютий, 2013. Полтава

Замість післямови

Про червоні труси і міни в штатному розписі

До Дня театру гоголівці зі своїм художнім керівником готували сатиричну оперу Дмитра Шостаковича «Антиформалістичний райок». Наближалася до завершення і робота над мюзиклом «Фемінізм по-українськи» за мотивами п’єси Г. Квітки-Основ’яненка «Бой-жінка». Беручи участь у Лабораторії музичних театрів у Москві, Олексій Коломійцев отримав дозвіл на постановку на полтавській сцені лайт-опери «Мертві душі» в композитора Олександра Пантикіна. Весна несла багато праці і обіцяла нові творчі перемоги.

І раптом 18 березня, за лічені дні до прем’єри опери Шостаковича, директор театру О. Андрієнко відміняє свої чотири лютневих накази про постановку згаданих двох вистав, а також оперети Імре Кальмана «Баядера» та драматичної вистави «Поступись місцем завтрашньому дню» за твором Віньї Дельмар. 19 березня з’являється наказ заступника директора О. Бондаря – за 20 років незалежності України, мабуть, аналогів такому не знайдеш: «заборонити художньому керівнику театру Коломійцеву Олексію Володимировичу репетиції витав (так в оригіналі) «Антиформалістичний райок», «Фемінізм по-українськи», «Баядера» та «Поступись місцем завтрашньому дню» до прийняття остаточного рішення по цих виставах». Оце так свобода творчості!

А наступного дня директор Андрієнко виплоджує щось таке ж чудернацьке. Називається «Про зміни в штатному розписі». Цим наказом з 1 квітня 2013 року посада художнього керівника виводиться зі штату. Вводиться посада режисера-постановника (мабуть, за задумом – безправного виконавця чиновницьких вказівок). Про порушення законів, вчинені посадовцями в запалі цього «крючко- творства», можна писати юридичний трактат. Або позов до суду.

Офіційна причина таких рішень у наказах не роз’яснена. Про неофіційну Коломійцев у доповідній начальникові управління культури облдержадміністрації Г. Фасієві сказав дуже влучно: це або економічний злочин, або банальна цензура, або особиста зневага з боку директора О. Андрієнка.

Словом, Орфей прагнув творчого раювання в колі парнасців, а потрапив у пекло антиформалістичного райка. «Як це так, вони ж у тому «Райку» в червоних трусах співають!» – перелякано лупить баньки пильний культуртрегер, у якого під костюмом службовця Української держави – такі ж червоні комуністичні труси персонажів опери Шостаковича.

…У травні минулого року, до Коломійцева, Полтавський театр показав лише три вистави, а орендних заходів було 20! Минулорічного лютого спромоглися на 8 вистав, а цьогорічного, з Коломійцевим – уже на 16! Та, схоже, когось влаштовувала ситуація, коли театр жив лише орендою. «Червоні труси» не хочуть поступатися місцем не лише завтрашньому дню, а й сьогоднішньому.

Давно не відчувала такого сорому за своє місто. Полтаву намагаються зробити брудною ковбанею, де мистецтво помре. Бо театр – це таки джерело, а не болотна трясовина.

22 березня 2013 р.