Цю, очікувану вельми давно, без перебільшення омріяну томину майже на дев’ятсот сторінок – «Щоденникові записи» Олександра Довженка – нарешті явлено людям (до того ж, як нас запевняють, у найповнішому, науково вивіреному і прокоментованому, виданні). Адже попереднє, упорядковане Олександром Підсухою, видання «Щоденника» (Київ: Радянський письменник, 1990) таким, на жаль, не виявилось. Тоді як над виданням 2013 року попрацювала ціла група дослідників – їм пощастило зробити низку доповнень, уточнень, виправлень у тих текстах, які збереглися на сьогоднішній день. За це маємо щиро дякувати колективу, який виконав єгипетську, однак украй важливу роботу.

Не знаю, кому це спало на думку, але підготовлений рукопис «Щоденникових записів» було передано харківському видавництву «Фоліо» – всупереч тому, що фірма Олександра Красовицького уславилась регулярними скандалами, а саме: плагіатом, юридичним шахраюванням, махінаціями з авторським гонораром тощо. Аби все пішло на користь видавців, себто видавця. Наслідки красовицької практики маємо перед очима: чи не газетний папір, книгу належним чином не прошито і не склеєно, буквально після першого прочитання розпадається вона, розсипається на частини-половини, одна від одної незалежні. Але, як мовлять галичани, менше з тим: перевидамо і на люксусовому папері, повиправляємо деякі помилки, головне ж – нарешті прочитаємо автентичні тексти, а там є над чим поміркувати, посперечатись, є чого навчитись, є чим надихнутись. Якщо відверто: це найголовніша книга, що з’явилася друком за роки Незалежності.

Вона буквально переповнена сюжетами, темами, спогадами і направду становить кладезь не тільки особистісного, а й загальнонародного досвіду, неоціненний матеріал для висновків, розмислів, пересторог, – за гостротою спостережень, за безстрашністю підсумків. «Щоденникові записи» – явище небувале в контексті української літератури, культури взагалі.

Олександр Петрович прожив надзвичайно важке, трагічне життя. «Хто тільки не вправляв мені мозги, Боже мій, кому не клявся я в вірності партії і соціалістичній Батьківщині, які ментори не поучали мене!» (Запис 10/VII 1953) «О дурнота! Нема тобі краю в нашій Україні!»

Але однією з найбільших його трагедій була творча бездітність – те, що він не залишає по собі мистецьких спадкоємців, «школи Довженкової». Навіть після розгрому його режисерської лабораторії, коли велася підготовка до зйомок «Тараса Бульби», Довженко, не криючись, готував майбутній склад кіногрупи (оператора, художників, акторів). Про це розповідав Євген Матвєєв, якого мали знімати в ролі Андрія Бульбенка. Навіть під час найгрізніших випробувань, у роки війни, Довженко думав про зйомки «України в огні», де на головну роль Василя Кравчини планувався початківець Микола Дупак. І це, незважаючи на висловлену ще 1935 року погрозу «керівника кінематографії» Бориса Шумяцького: «Запам’ятайте, поки я живий, ніхто з рук вашого сірого вовка у кінематографію не увійде!»

Самого Шумяцького репресували і 1938 року розстріляли, втім його місце заступили інші «шумяцькі». Лише за рік до своєї кончини Олександр Довженко набрав режисерський курс у ВДІКу, де було кілька українців (Лариса Шепітько, Микола Вінграновський, Ролан Сергієнко), але в ігровому кінематографі на повен голос заявила про себе тільки Лариса Юхимівна. Хоча, не будемо приховувати, багато хто називав себе «учнем Довженка», «послідовником Довженківської школи», але ж самих заяв чи самовизначень малувато, – потрібний ще й відповідний доробок.

І от минуло кілька бурхливих, але малоплідних для українського кінематографа десятиліть, і вже «модерні сини українські» (вислів, до речі, Довженків) у всеозброєнні нахабства і цинізму з’явилися у Спілці кінематографістів України з пропозицією повикидати за облавок «старий мотлох», себто представників старшого покоління. Котрі, до речі, щось-таки для українського кінематографа додали (в тому числі й Олександр Довженко). Якого, наголосимо, до останніх днів бентежила проблема оновлення кінематографічних кадрів: «Нового будемо чекати від нових людей».

І вони вийшли на авансцену.

Вони гучно заявили про свій прихід у «наймасовіше з мистецтв» двома кіноальманахами «Україно, Good bye!» і «Мудаки», що їх верескливо підтримали українські журналісти і велемудрі члени журі деяких європейських кінофестивалів. А ще доволі ексцентричний теоретик Станіслав Чернілевський: «Кінофорум у Локарно, що входить у п’ятірку найпрестижніших кінофестивалів світу. Невже там сидять ідіоти, які присудили фільму М. Слабошпицького срібну нагороду?» Ні, там сидять далеко не ідіоти, але махінатори, які навряд чи прихильно ставляться до України, до її вступу в ЄС. А на запитання, чи він бачив цей фільм, Станіслав Чернілевський відказав: «Ні, але я його обов’язково подивлюся».

Ноу коментс, як висловлюється нині молоде покоління.

І не знайшлося на них Довженка, що сказав би: «Який занепад! Яка дегенерація! Якщо таке можна вчиняти безнаказанно, про що може йти мова?!» (Запис 7/XI 1956). Або, як слушно зауважує в своєму коментарі Сергій Тримбач: «В інтер­нетівському “супермаркеті” є все, чого тільки душа забажає!» Втім, напередодні чергового з’їзду кінематографістів було вирішено взагалі не порушувати питання про сенсаційно-компрометаційні кіноальманахи: нехай усе затихне. Справді, чи варто збурювати громадську думку! Зрештою, так воно й сталося. Підсумки голосування останнього з’їзду («за» – 401, «проти» – 14) цілком задовольнили нинішнє-попереднє керівництво НСКУ. Для мене ж то є ознакою глибокої внутрішньої кризи українського кіносередовища, яка змушує пригадати благословенні роки владарювання Тимофія Левчука. Все нібито непогано... але чи не занадто нагадує радянську епоху? Щоправда, неподобства на кшталт «Мудаків» тоді були б неможливі: за подібні каверзи-витівки мали б і з КПРС вичистити, і з роботи вигнати. Не те сьогодні: гуляй, душа, без кунтуша!

Голова НСКУ взяв безсоромних бешкетників не більше й не менше як під свій захист. «Нагадаю ще дещо з історії, – заявив Сергій Тримбач. – Колись саме високі моралісти домагалися, аби з Довженкової “Землі” вирізали епізоди з оголеною нареченою загиблого героя, із заправкою трактора тощо. Певна зухвалість, викличність у проекті “Україно, гудбай!” справді закладалася – а як інакше, коли хочеш пробудити вітчизняне спляче царство. ...Скільки було крику щодо “голої баби” в тій самій Довженковій “Землі”, її вирізали з усіх копій – і що ж? Геніальна картина... Поет Михайль Семенко – той узагалі погрожував спалити Шевченків Кобзар “як такий, що гальмує розвиток української літератури”». Тут у зовні логічний текст ловко вмонтовується певне лукавство, дає про себе знати професійна спритність рук. По-перше, по-друге і по-третє, ніхто ще не ризикнув ототожнювати Олександра Довженка з Мирославом Слабошпицьким (чи навпаки), ніхто не наважився «Відходи» Слабошпицького ставити поряд із «Землею», картиною епохальною і таки геніальною. Щось таки в цій псевдоісторичній казуїстиці «не теє». І якось не дуже віриться, щоб лауреат премії імені О. П. Довженка не усвідомлював принципової відмінності між «Ядерними відходами» і «Землею»: не настільки ж він простодушний! Отже, шановний Сергію Васильовичу, будь ласка, кінчайте базар, поговорімо краще про суттєве! Довженків фільм пронизано від першого до останнього кадру відчуттям краси, любові до природи і людини, – ось чого не можна закинути Мирославу Слабошпицькому! Йому б попросити пробачення за своє, так високо в європейських кіноколах поціноване, «новаторство», але... фільм Мирослава Слабошпицького задекларовує існування в Україні якоїсь нової ери – ери бездумних, бездушних механізмів, – і це, як бачимо, декому навіть смакує. Проте я не належу до таких гурманів: мені подобаються набагато більше часи гуманніші й естетичніші. «І гола дівчина, яка кидається по хаті, штурляючи в ікони подушки – навряд щоб навіть сам автор усвідомлював у той момент, коли з великої художньої необхідності творив цю сцену, – навряд щоб навіть сам він усвідомлював, що вступає у сферу мистецтва, представлену Венерою Мілоською чи Венерою Джорджоне», – писав письменник Іраклій Андронников. Гадаю, що Сергій Тримбач також не згадує Елладу чи Ренесанс, переглядаючи на DVD чи в переповненій залі «Ядерні відходи».

«Двоє дивляться вниз. Один бачить калюжу, другий зорі. Що кому». (Запис 18/V 1942.)

І помилиться той, хто уявлятиме Довженка таким собі простакуватим прекраснодушним поетиком. Ніколи не був він наївним бовдуром: не виходило це в нього, хоч би як старався. І хоч би яким сонячним було сприйняття довколишнього світу, чорне хмаровиння дійсності не зникало з його очей: «Величезні зграї вороння піднялися з-за соняшникового лану. Такі, яких ніколи і не мислив ніхто, не те що не бачив». Чим це відрізняється від видінь Франсіско Гойї чи Василя Верещагіна?

На відміну від маршала Георгія Жукова, котрий дуже полюбляв воювати, бо «на війні, – як він казав, – повітря свіже», Довженко дотримувався протилежної думки: «І скрізь трупний сморід».

«Я чув цілий день запах смороду. Всі простори, всі чудесні поля, дороги, села, – скрізь сморід гниючих тіл». «Розтав сніг. На полях трупів видимо-невидимо. Сморід. Німці зігнали бідних наших жінок убирати трупи. Жінки непритомніли од смороду».

А то вже повоєнні «Аморальні міркування»:

«[...]війна – дурна. Жорстокість і дурість, одягшися в атавістичні одіяння, оволодівають масами злочинців, затикають на час своїх злочинів рот мистецтвам, себто тим, чим людина одрізняється од тварин. Освячується сей кретиничний акт невмирущим твердженням: коли стріляють гармати, музи мовчать.

І сам ідіотизм убивства і найганебнішого масового ґвалту возводиться в ранг – мистецтво війни! Воєнне мистецтво!

Воно таке ж мистецтво, як шизофренія!» (Запис 5/I 1946).

Як ілюстрації – картинки з натури.

«Біля літака лежав льотчик, обсмалений, без ніг, чорний, з білим черепом, без рук, голі білі кістки стирчали з плечей. Він пах печеним. Це була страшна незабутня картина. Другий льотчик лежав на віддалі, його викинуло, у нього була розбита голова. Його рожевий мозок, обидві половинки, лежали окремо на стерні, і по мозку повзали великі зелені мухи».

Або: «...п’ятдесят дівчаток українських, веселих і до краю щасливих визволенням з неволі, були передані американцями до нас на нашу зону. Вони були гарненько вдягнені, кожна з двома валізками. Додому, до матері, до батенька! Їм сказали, що немає транспорту, і вони мусять іти пішки. Пройшли 50 кілометрів, покидали чемоданчики. Потім їх кудись завели, замкнули, і так поґвалтували наші солдати і офіцери, що вони, деякі з них поґвалтовані по 25 і більше разів, не могли підвестися на ноги. Вони плакали, проклинали своїх визволителів-ґвалтівників, вони казали, що як їм не було тяжко в неволі, як не морили їх голодом і трудом, ніхто, ні один ворог не осквернив, не опоганив їх. Вони плакали, оплакуючи свою долю, проклинали, ненавиділи і голосно висловлювали свою ненависть і жаль, і відчай. Їх заразили трипером і сифілісом. Двадцять з них не витримали ганьби і муки ґвалтування і покінчили життя самогубством. Решту кудись, схаменувшись, а й просто на основі практики чи інструкції, кудись препроводили для відправки не додому, а далеко повз домівку через Україну, далі й далі на Схід на все життя». (Запис 13/IX 1945).

Наводимо ці приклади, щоб читачі усвідомили міру обізнаності Довженка з реальністю. А проте: «Війну в мистецтві треба показувати через красоту, маючи на увазі великість і красоту людських вчинків персональних на війні. Всякий інший показ війни позбавлений всякого смислу.

Се парадокс, один з найбільших в історії людства». (Запис 5/I 1946).

Звертаю на це увагу, бо під час чергових відвідин Берлінського кінофестивалю Сергій Тримбач здибав там Сергія Лозницю, який проживає постійно в Німеччині. Поспілкувавшися з цим білоруським (якщо не помиляюсь) заробітчанином, голова НСКУ дійшов несподіваного висновку: саме добродій Лозниця мав би екранізувати багатостраждальну «Україну в огні». Про це своє відкриття Сергій Тримбач негайно поінформував слухачів української радіомережі (щоправда, не навівши переконливих аргументів на користь свого вибору). Тож я, з певним острахом думаю: з якого дива? Чому написану власною і народною кров’ю «Україну в огні» треба конче віддавати до рук промітного заробітчанина? Який навіть зі свого «Щастя» зробив стандартизовану чорнуху? Тоді на що він оберне Довженкову безталанну сповідь про винищувальну війну? Головне – і найсумніше: за нинішньої каламутної ситуації саме так воно й може статися. Тим паче, що намітилось порозуміння між керівниками обох кінематографічних структур. «Тільки дуже хочеться, – зізнається Сергій Тримбач, – аби обходилося без політиканства, якоїсь облудності... Бо ж дехто, критикуючи фільми молодих, за справжню мішень тримає голову Держкіно України Катерину Копилову. Мовляв, на що витрачаються державні кошти, вони ж народні. Їх би краще...»

Нищівний сарказм висловлювань Сергія Васильовича зрозумілий, але він якийсь нещирий, бо всім відомо, на що витрачає державні (вони ж народні) кошти Агенція (Держкіно) України з питань кіно. Отже, на словах виступаючи проти політиканства, проти облудності, шановний Сергій Васильович бере під свій захист неодноразово демасковану пані Копилову, фактично утворюючи з нею «спільний фронт», себто – чого ж ми ще не вияснили і не збагнули?

До сказаного ще можна додати, що Михайль Семенко згадується всує. Так, це був помітний баламут і провокатор мистецького процесу. Так, він демонстративно палив «Кобзар», обзивав Миколу Зерова недоученим гімназистом, несхвально відгукувався про класиків і сучасників, але був значно талановитіший і зухваліший, аніж сьогоднішні «збурювачі» сонного царства. До речі, сліди свої Семенко залишив не тільки в літературі, а й у кінематографі. Нині мало хто пам’ятає, що значною мірою завдяки добродію Михайлові Довженко перейшов працювати на Одеську кінофабрику – став, отже, кінематографістом. Але повторюю: то була особистість зовсім іншого виміру, аніж переважна більшість «мудаков». Через що і залишається він в історії українського мистецтва.

Мені пощастило поспілкуватися з його донькою, Іриною Михайлівною. Вона спеціалізувалася в російській поезії пушкінської доби, написала дослідження про свого тата, приятелювала з удовою Осипа Мандельштама Надією Яківною, а її чоловіком був Елеазар Мелетинський, літературознавець і фольклорист (завдяки йому з’явився на світ фундаментальний двотомник «Мифы народов мира»). Я відвідував подружжя в їхній московській квартирі. Мелетинський здебільшого відмовчувався, а Ірина Михайлівна розпитувала мене про те, що діється в Україні, в Києві. Звісно, виясняла мою обізнаність з творчістю Михайля Семенка: «А ви це читали? А таке видання бачили?» Коли ж переконалась, що я непогано підкований, раптом замислилась, а тоді мовила: «Як добре, що його вчасно розстріляли. Бо я не знаю, що б він ще понаписував». 

Пригадую, мороз у мене пробіг поза шкірою.

Та повернімося до улюбленої Довженкової цитати з Анатоля Франса: «Якщо вибирати між красою і правдою, я вибираю красу. У ній більш глибокі істини, ніж у одній лише правді. Істинне тільки те, що прекрасне.

І коли ми не постигнемо краси, ми ніколи не зрозуміємо правди ні в минулому, ні в сучасному, ні в майбутньому. Краса нас всьому учить. [...] У всьому людському я хочу шукати красу, себто істину» (Запис 30/IV 1944).

Отже, всупереч стражданням і трагедіям, приниженням і зрадам: «Вперед, вперед, душе моя! Не падай, не засни. Вперед, ізгнаннице! Вперед до краси!» (Запис 2/VI 1944).

* * *

Як воно й передбачалося, величезна (майже на дев’ятсот сторінок) томина, недбало склеєна і прошита, розпалася, розвалилася після двох–трьох прочитань. Сучасне суспільство продемонструвало ставлення до Олександра Петровича: зневажливе, образливе, вороже. Про це свідчить навіть тираж: 2000 примірників ­– малувато як на дві країни – Росію й Україну. Втім, переживем і цю кривду: головне – маємо книгу Велику, глибинну, фундаментальну. Надзвичайно правдиву і точну в своїх характеристиках. Можливо, найголовнішу, центральну книгу нашої літератури XX століття. Вона є – і вона пребуде в нашому серці довго, назавжди, поки як народ ми ще існуємо. А існуватимем, дасть Бог, ще не одне покоління.

А щодо вад, недоліків, дефектів рецензованого видання – то не біда. Видрукуємо Довженкові «Щоденникові записи» і на якісному папері, і значно більшим накладом: щоб цю книгу можна було прочитати, простудіювати в будь-якій бібліотеці України. Важливо, щоб там вона була. А то вже справа сучасників і наступників – завчити напам’ять і дійти необхідних висновків.

15.07.2013