«В тумані»

Режисер – Сергій Лозниця

Оператор – Олег Муту

У ролях: Володимир Свірський,

Владислав Абашин, Сергій Колесов

Росія–Німеччина–Латвія–Нідерланди–Білорусь, 2012

Друга світова війна досі залишається актуальною темою для багатьох режисерів із різних країн світу. Фільмів про неї, знятих із окремих національних (як і групових чи й індивідуальних) перспектив, можна нарахувати вже не одну сотню. І здається, в найближчі десятиліття їх кількість ще зростатиме.

В окремих країнах колишнього Радянського Союзу, де Другу світову й досі часто називають «Великою вітчизняною», а спроби переглянути раніше незаперечні уявлення або й просто розкрити сфальшовані факти нерідко сприймають за наругу над пам’яттю загиблих, до остаточного та беземоційного (пере)осмислення цього періоду ще далеко. Як і до примирення колишніх ворогів.

Утім, помилкою було би стверджувати, що процес ревізії історичної пам’яті щойно починається. І кажу не лише про історичні дослідження чи документальні фільми, яких у різних країнах із кожним роком з’являється дедалі більше. Ідеться й про дещо інше.

Власне, вже в часи СРСР, поряд із офіційною версією подій з обов’язковим наголошенням величі радянської армії та героїзму самих воїнів супроти беззаперечно «поганих» фашистських загарбників, існувала приватна – зазвичай набагато неоднозначніша – пам’ять про воєнні події: тисячі окремих родинних історій, із власним списком постраждалих і загиблих. Історій, у яких поділ на героїв та негідників був не таким однозначним.

Василь Биков, білоруський радянський письменник-класик, сам учасник бойових дій, належав до тих авторів (як і, скажімо, Григір Тютюнник в Україні), хто, ніби й існуючи в рамках «офіційної» літератури, писав про війну так, що мимоволі, й на перший погляд непомітно, «підривав» ту-таки офіційну, соцреалістично-героїчну, версію війни. У його пізній повісті «В тумані», написаній наприкінці 1980-х, що й лягла в основу однойменного фільму Сергія Лозниці, здавалося б, нема нічого антирадянського. Тут ідеться про звичайного білоруського селянина-залізничника Сущеню (В. Свірський), несправедливо запідозреного в зраді «своїх»: німецькі поліцаї стратили двох його спільників, причетних до підриву поїзда, його ж без жодних пояснень відпустили додому. Та, уникнувши насильницької смерті, Сущеня опиняється в значно гіршій ситуації. Відтепер він – уявний зрадник – відчуває недовіру або й відверту ненависть усіх навколо – односельців, колишніх друзів і навіть дружини: в одну мить світ безпричинно став до нього ворожим. Драматичний конфлікт зав’язується тоді, коли радянські партизани вирішують стратити «зрадника», виславши на цю місію двох чоловіків, один із яких – Буров (В. Абашин) – виявляється давнім знайомим Сущені. І якраз тоді й відбувається буквальна, а не метафорична, зустріч двох поглядів на події – загального та приватного (точніше, кількох приватних). Що й призводить до несподіваних драматичних наслідків.

У повісті Бикова події подано почергово з перспективи кожного з персонажів: спершу самого Сущені, згодом Бурова і нарешті третього партизана – Войтика (С. Колесов). Сценарій фільму Лозниці дуже близький до оригінального тексту, за винятком першої сцени, доданої режисером: у ній двох залізничників-підривників ведуть на страту (в такий спосіб режисер відсилає глядачів до вже класичного фільму Лариси Шепітько «Сходження», 1976, також знятого за повістю Бикова). Глядач теж бачить історію кожного з головних персонажів, а ретроспективні «вставки» з минулого фрагментовані звичайним затемненням екрану.

Загалом Сергій Лозниця, якому після «Щастя мого» неодноразово закидали «чорнушність» і ледь не замилування насильством, тут дуже стриманий і спокійний, як і сам пейзаж фільму – осінньо-туманний, майже рівнинний та приглушено-зелений (над таким зображенням режисер довго працював із оператором – тим самим Олегом Муту, котрий знімав і «Щастя моє»).

Власне, як на воєнний фільм, «У тумані» дуже камерний: тут нема батальних сцен або й звичайних сутичок із ворогом (більшу частину фільму троє персонажів ідуть безлюдним лісом); звуки пострілів, за винятком однієї сцени, теж чути лише звіддаля; і навіть смерть – спершу Бурова, а згодом і двох інших його супутників – приходить майже непомітно і спокійно.

Та саме ця «непомітність» і створює найбільшу драматичну напругу – як в повісті Бикова, так і у фільмі. Адже і письменник, і режисер дають добре відчути, що смерть, хай навіть зовсім тиха і спокійна, завжди означає незворотний кінець, а кожне втрачене людське життя – це загибель окремого світу, цілісного та самодостатнього. Тож зрештою немає особливого значення, йдеться про близьку нам особу, якогось незнайомця чи навіть ворога.

При такому погляді на війну акцент, як неважко здогадатися, повністю зміщується з героїчного полюса до драматичного або й трагічного. Адже під цим кутом зору і справедлива помста, і героїчне сповнення обов’язку втрачають свою незаплямованість.

Власне, зміна кута зору уможливлюється вже в ту мить, коли погоджуєшся вислухати і зрозуміти Іншого, – саме так, як Буров урешті вислухав Сущеню і повірив його словам. Інша справа, що, за іронією долі, це сталося вже тоді, коли Бурова смертельно поранили; та й сам Сущеня на той час був уже так чи так приреченим.

Здається, Сергій Лозниця і в ігрових стрічках залишається великою мірою документалістом: звідси його «маломасштабність» (хоч і з далекосяжними висновками), інтерес до окремих людських історій, до малопомітних фактів і деталей. Втім, як і колись Кшиштоф Кесльовський, Лозниця теж добре знає про «страх справжніх сліз» і відчуває відповідальність за своїх «реальних» персонажів. Тож із якогось часу простір ігрового кіно, де переступ меж приватності не є таким буквальним і безпосереднім, як у документалістиці, став для нього значно комфортнішим.