Восени цього року на екрани Польщі виходить новий фільм славетного Анджея Вайди «Валенса. Людина з надії», що стане завершальною частиною кінотрилогії про становлення польської демократії. У центрі – традиційно – людина, яка бореться з несправедливістю, – президент Польщі Лех Валенса.

– Ми зустрічаємося не вперше, і я завжди рада нашим зустрічам. Сподіваюся, наступного року ви приїдете до Києва зі своїм новим фільмом, адже кожен ваш фільм – це подія в житті наших глядачів. Та спершу – про МКФ «Єврейські мотиви», де ви виголосили вступне слово. Як виникла ідея цього фестивалю?

– Уже дев’ять років я його відкриваю. Мені дуже приємно, що на мене покладено таку місію. Не завжди можу переглянути всі фільми-учасники фестивалю. Я ж і сам ще багато знімаю. А коли створюю фільм, то поринаю в роботу повністю, не хочу розпорошувати увагу на чужі стрічки. Не належу до тих людей, які байдуже дивляться кіно, тому хороший фільм будить у мені море емоцій і впливає на мою роботу. Але я йду своїм шляхом і намагаюся відсторонитися від чужої творчості, поки не закінчу власного твору. Нині моя група працює над фільмом «Валенса», трудимося дні й ночі, хотіли б показати його на якомусь міжнародному фестивалі, перш ніж він вийде на екрани Польщі.

– Єврейські мотиви виразно відбилися у вашій творчості. А квінтесенцією є фільм «Корчак», який демонструвався в Києві минулого року. У Польщі 2012 рік був оголошений роком Януша Корчака. А в Києві йому було відкрито меморіальну дошку. Як виник цей фільм? Що означає для вас ця постать?

– У часи так званого соціалістичного виробництва за нас вирішували, які будемо знімати фільми. Сила польських кінематографічних спілок полягала в можливості реалізувати власну ініціативу. У Польщі тоді було два важливих чинники: сильні – і в творчому, і в політичному плані – кінематографічні спілки, що дозволило нам, полякам, знімати фільми на гострі теми. По-друге, в польському кіно не існувало посади «редактор». Ми вважали, що режисер керує процесом створення фільму також і з політичної точки зору, тож не потребує ні заступників, ні помічників. У «Попелі і діаманті» як мінімум сім найвидатніших сцен народилися просто під час зйомок. У нас на майданчику був сценарист Єжи Анджеєвський, який із задоволенням приїжджав на зйомки, дивився, писав діалоги, залежно від того, в якому напрямі я розвиваю сюжет, спостерігав за грою Цибульського. Я сам чекав дванадцять років, аби реалізувати цей задум. Навіщо я все це розповідаю? Бо це пов’язано і зі створенням «Корчака». У 1968 році в Польщі виникла ганебна політична криза. Польські націоналісти почали боротьбу проти євреїв, що прийшли в країну після Другої світової війни разом з радянською армією. Вони боролися проти фашизму, перемогли і посіли керівні посади в польському уряді. Націоналісти хотіли вигнати євреїв і увійти до уряду. Представники ж польської наукової та творчої інтелігенції прагнули витіснити таких людей, аби не утвердився дикий націоналізм. І в цей час створили першу Школу кінематографії в Лодзі, завдяки якій розвинулася сучасна польська кінематографія. Крім боротьби з антисемітизмом, вони вели аматорські кіноклуби, підтримували аматорів кіно. У Польщі кіно було підпорядковане комерції, польські фільми були копіями розважальної німецької кінопродукції, типу «Що мій чоловік робить уночі», «Пані міністр танцює» тощо. Коли в 1968-69 роках багато євреїв емігрували з Польщі, серед інших і Олександр Форд, я на кіностудії у Варшаві випадково побачив готові декорації до фільму «Корчак», який збирався знімати Форд, але не встиг. Декорації розбирали. І я тоді подумав, що настане день, і замість Форда я зніму цей фільм. Минув час, наприкінці 1980-х до влади прийшла «Солідарність», польське кіно зміцніло, стало самостійним і вільним. Можна було приступати до зйомок. Агнешка Холланд, яка робила свої перші кроки в кіно, написала сценарій. Алан Старський був сценографом.

Фільм усім нам приніс величезне задоволення і гордість. Тільки поляки, і ніхто інший, повинні були знімати цей фільм про свого героя, про людину, що стала уособленням великого жалю й великого гуманізму, людину, яка поєднала своє походження і свою місію. Адже Януш Корчак керував двома дитбудинками – один для єврейських сиріт, а другий для безпритульної молоді польського походження. У фільмі розповідається тільки про дитбудинок для єврейських дітей, про Варшавське ґетто в роки Другої світової війни. Ті, що тоді були дітьми і вижили, виросли і написали мемуари. Багато з них пізніше емігрували до Ізраїлю, що врятувало їм життя. Документів для зйомок у нас було достатньо. Агнешка збирала матеріали, я шукав світлини. Знімали у Варшаві. На другому березі Вісли тоді ще збереглися вулички, якими вони були в часи Корчака. Алан подбав, щоб точно і детально відтворити вигляд міста тих років, над вулицями побудували переходи, які існували за часів Варшавського ґетто. Люди з великим подивом дивилися на наші декорації. Я усвідомлював, що ми створюємо не просто кіно, а історичний документ. Тим паче, що виконавець головної ролі – Войчех Пшоняк, який грав у мене в театрі, з великим розумінням і серйозністю поставився до ролі. На дитячі ролі ми відібрали жвавих розумних хлопчаків, їх було небагато, але всі вони відмінно впоралися із завданням. Сподіваюся, що образ, створений нами на екрані, вийшов правдивим і людяним. Це підтвердив показ «Корчака» на фестивалі в Каннах поза конкурсом. Фільм дуже добре прийняли глядачі. Але розгромна рецензія наступного ранку у «Le Monde» вирішила його долю. Річ була ось у чому: я не хотів показувати, як діти йдуть у газову камеру. Існувала легенда, що діти, яких повинні були отруїти газом, кудись зникли, немовби розчинилися в повітрі. Через те, що у фільмі не показано смерть, газові камери і дитячі трупи, а діти немов розпливаються у повітрі, мене звинуватили в антисемітизмі. Після цього жоден із серйозних дистриб’юторів не захотів братися за прокат картини за межами Польщі. До речі, у Польщі фільм пройшов з великим успіхом. Як недавно мені стало відомо, Міністерство шкільної освіти Ізраїлю включило мій фільм в обов’язкову шкільну програму. Мабуть, символізм кінцівки їм не заважав. Ось так закінчилася справа з фільмом про доктора Корчака. Але я щасливий, що створив цю картину.

– Ви призначили мені зустріч на студії монтажу, де закінчуєте роботу над фільмом «Валенса. Людина з надії». Що це буде за фільм, і чому саме про Леха Валенсу?

– Ще ніколи не було в Польщі такого, щоб простий робітник зіграв керівну політичну роль у житті своєї країни, де влада нібито вже давно належала пролетаріатові. Сталося це тому, що влада звикла мати справу з інтелектуалами, а в цьому випадку довелося спілкуватися з простими робітниками. В дуже важких умовах – економічних, соціальних, технічних та інших – робітничий клас працював з ранку і до пізньої ночі, а влада їм платила мінімальну платню. Коли ситуація зайшла в глухий кут, коли виявилося, що зарплати безнадійно низькі, а полиці магазинів катастрофічно порожні, почалися перші вуличні народні виступи. Це був 1970-й рік. Під час вуличних маніфестацій у Гданську було підпалено Воєводський комітет. Влада застосувала силу – і танки, і зброю. Невідомо, скільки загинуло людей, тому що ніхто не знає місця їхніх поховань, їх ховали вночі і таємно. Частково про ці події я розповів у своєму фільмі «Людина із заліза». Я вже не боявся знімати фільми на гострі теми, адже мене захищала «Солідарність», яку очолив електрик Гданської судноверфі Лех Валенса. Виявилося, що в подіях 1970 року брали участь безліч політиків, був створений Комітет оборони робітників (КОР). Інтелігенція активно їм допомагала, і це було чудово – виникла нова політична ситуація. У тому, як довго не починався генеральний страйк і як довго Лех Валенса намагався домовитися з владою, а не протиставляти їй силу, і була його головна заслуга. У результаті він домігся того, що саме на судноверфі Гданська почалася перша дискусія з владою з приводу прав робітників самим управляти підприємствами. Права робітників представляли страйкові комітети судноверфей Гданська, Гдині та Щецина, а також багатьох вугільних шахт, тобто підприємств, які відправляли свою продукцію до Радянського Союзу. У цьому випадку було не до жартів. Тому владі довелося піти на поступки, а потім виконувати обіцянки, дані страйковим комітетам. Влада так неохоче і так важко виконувала обіцянки, що в 1981 році генерал Ярузельський запровадив у країні надзвичайний стан у надії, що йому вдасться опанувати ситуацію, придушити заколот і нормалізувати життя. Населення повернеться на свої робочі місця і буде працювати, як і раніше, а забезпечення продуктами і товарами буде таким, яким і було, і всі з цим погодяться. Надзвичайний стан у країні тривав дев’ять років. Військовий режим Ярузельського зрозумів, що зобов’язаний знайти з робітниками спільну мову. За цей час вже виникла потужна і добре організована десятимільйонна організація «Солідарність», до якої належали майже всі прогресивні поляки, і я в тому числі. Коли почалися вибори, то виявилося, що Лех Валенса на всі пости від «Солідарності» призначив відомих людей. Я поїхав у Сувалки, де всі мене добре знали. Таким чином я був обраний до Сенату. Моїм політичним супротивником був місцевий генерал. У передвиборній кампанії він використав листівку, на якій було написано «Чи зможе режисер здалеку зрозуміти просту людину?» Звісно, ні йому, ні іншим представникам військового режиму це не допомогло, «Солідарність» посіла всі призначені їй місця.

І після того, як ми зайняли польський Сейм і польський Сенат, країна вийшла на дорогу змін, дорогу миру і демократії. Все, що відбулося в ті далекі часи, стало можливим тільки завдяки Леху Валенсі. Його постійно намагалися змістити, щоби він разом із десятимільйонною організацією відмовився від влади. Але він пам’ятав танки і розумів, що треба отримати якомога більше голосів на виборах. У цьому була його найбільша перемога. Тож ненормально, що ми, поляки, досі не створили фільму про цю людину. Якщо задуматися, то Валенса є і нашим продуктом, це ми, польська інтелігенція, виховали робітників до рівня державних діячів. Виховали нашою літературою, нашими фільмами. Це було нашим досягненням, вони повірили нам, захотіли підвищити свій рівень освіти. І тому Лех Валенса є істинно народним героєм, героєм нашого часу, символом. Все, що трапилося після, мене як режисера вже не цікавило. Мене цікавить, завдяки якій силі він зміг подолати всі труднощі. Він потрапляв у різні ситуації, але завжди приймав власне рішення. Це не означає, що він не слухав Герека або Мазовецького, вони давали слушні поради, але рішення Валенса приймав особисто. Його супротивники стали жертвою власного самообману. Вони належали до освіченої інтелігенції і були впевнені у власній непогрішності, вони дивилися на Захід, читали розумні книжки, дивилися правильні фільми, а робоча людина була вихована державною системою, яка знала тільки один метод виховання – палицею по спині. Розмови Леха з представниками влади – це найцікавіше у фільмі. Ще до початку переговорів він знав, що йому скажуть. Такого ніхто не передбачав. Влада вважала, що, розмовляючи з робітником, вони його зможуть переконати на свою користь і знову буде так, як вигідно їм. Але ні. І це найважливіше в образі Валенси. Більше не хочу розповідати про фільм. Краще подивіться його, і вам багато чого стане зрозумілим.

– Хочу запитати про акторів, з якими ви працювали у цьому фільмі.

– Роберт Вєнцкевич і Агнешка Гроховська – прекрасна пара, фантастичні актори! Із великим задоволенням зазначаю, що в польському кіно з’явилася ціла плеяда яскравих акторів. Я задумався, звідки ж вони беруться, і дійшов висновку: професія актора нині не престижна і не приносить багато грошей. Раніше акторські школи були не особливо популярні серед молоді, були модні інші професії. У творчі школи, які є в Варшаві, Кракові та Лодзі, завжди приймали обмежену кількість студентів, а заяв зазвичай декілька тисяч. Професори і педагоги, заслужені актори старої польської школи вибирають найбільш обдарованих і самобутніх. І після навчання виходять дивовижні актори. Польщі завжди щастило на талановитих акторів, але раніше їх було небагато. Сьогодні ж у кожному фільмі – нове обличчя. У телесеріалах – свої зірки, на сцені театрів – свої, отож несподівано народився пласт чудових акторів. І приємно, що молоді актори не просто талановиті – вони дуже серйозно ставляться до своєї професії.

Я навіть не думав, що на екрані можна створити портрет Валенси такою мірою проникливий і правдивий, як це вдалося Роберту Вєнскевичу. Дуже рідко з невеликої та загадкової ролі виходить такий виразний образ, як це вдалося Агнешці Гроховській у ролі Данути Валенси.

– Школа режисерської майстерності Анджея Вайди відома в Україні, тому до вас часто приїжджає наша молодь, щоби навчитися великому мистецтву кіно у таких майстрів, як Яцек Блавут, Войчех Марчевський, Марцель Лозинський.

– У новій політичній ситуації відкрилася безліч можливостей для розвитку. Войчех Марчевський і я вирішили відкрити Школу режисерської майстерності для тих, хто вже закінчив навчання в кіношколі і приступає до перших самостійних робіт. Хтось повинен був допомогти їм у цьому. До нас на навчання потрібно їздити на один тиждень вісім–десять разів протягом року. Ми вчимо працювати над сценарієм, над окремими сценами, потім студенти переносять деякі сцени на екран, ми їх дивимося і обговорюємо результат. Чимало знаменитих акторів знімалися в короткометражках наших студентів. Чимало видатних режисерів з інших країн проводили семінари. Це і є наша Європейська програма тренінгів «ЕКРАН» для зарубіжних студентів. Такий же курс проводимо і для польських студентів – його відвідує не більше дванадцяти–п’ятнадцяти осіб. Другий курс у нас розрахований тільки на польських студентів. Є і школа документального кіно, куди приймаємо не обов’язково тих, що закінчили школи кінематографії. І ще у нас є особлива група, так званий «кінематографічний дитсадок». Молодь, яка готується отримати шкільний атестат і захоплюється кіно, приходить до нас. З них ми відбираємо близько тридцяти осіб. У стилі жартів та ігор знайомимо підростаюче покоління з процесом створення фільмів, допомагаємо їм визначитися з вибором, адже у світі існує безліч цікавих професій, і вони можуть захопитися чимось іншим. Ми даємо їм можливість написати сценарій, попрацювати з камерою, монтажем, дивимося, що в них виходить. Вчимо їх самі, тут немає шкільних педагогів, спілкуємося з ними, як із дорослими людьми, як із колегами. Це корисний досвід і для нас – спілкуючись з молоддю, ми знаємо, яким фільмам вони віддають перевагу, чим вони цікавляться і що хочуть бачити в кіно.

– А чи вчите ви їх правильно дивитися фільми? Чи навчаєте їх робити вибір?

– Так, звичайно. Але це не основне. До нас приїжджають відомі люди, наприклад, Шведов або Сокуров, ці поїздки оплачуємо ми. Вони демонструють фільми, іноді свої, іноді чужі. Ми намагаємося познайомити молодь з таємницями режисури і акторської гри. Кілька днів тому був Сокуров, фантастичний митець і цікава особистість, я ним захоплююся. Найважливішим для мене в Школі майстерності є її приватність – фінансують нас спонсори. Ми тільки почали розвиватися, тому, як завжди на початку, зазнаємо труднощів, але я впевнений, що все у нас вийде. Нині ми працюємо над створенням перших етюдів, хочемо зняти свій перший незалежний фільм на знімальному майданчику школи. І не обов’язково на сучасній цифровій апаратурі, можливо, це буде традиційна плівка. Але поки що основна проблема – брак коштів. Наші документалісти тішать досягненнями, вони вже зняли чимало хороших фільмів, які демонструються на фестивалях. Наші кінематографічні етюди також беруть участь у показах в багатьох країнах світу. У чому полягав мій задум? Я хотів, щоб саме Польща збирала людей на фестивалі, щоб до нас приїжджали митці з країн великого, справжнього кінематографа: Москви, Києва, Вільнюса, щоб це була група, яка зустрічалася б з групою з Парижа чи Сілезії і так далі. Тоді б вони мали свій творчий союз. Могли б з’явитися спільні фільми. Цей союз міг би мати величезний вплив на європейський та світовий кінематограф. Але, на жаль, навіть якщо нам вдається знайти творчих молодих людей на Заході, найчастіше вони не мають фінансових можливостей для навчання. Потрібно шукати спонсорів. Адже бюджет нашої школи покриває тільки невелику частину плати за навчання. Навчання тут відрізняється від традиційного. Є школи, які вчать, як робити фільм, а ми даємо можливість відчути весь процес на практиці, для цього потрібні гроші. Сподіваюся, що щось зрушиться і з вашого боку. Це дуже потрібно нам і вам! На останньому міжнародному кінофестивалі були присутні представники Литви та Естонії, було б дуже корисно для кінематографії розвивати відносини також із представниками України.

– Можливо, наступне запитання дещо вас здивує, стосується воно фільму «Пейзаж після битви». Я люблю цей фільм, навіть у своїй дипломній роботі присвятила йому цілий розділ. У «Пейзажі після битви» маленьку роль зіграла Анна Герман. У часи СРСР вона була дуже відомою і улюбленою у нас співачкою. З моєю колегою ми знайшли інформацію, що коли вона потрапила в автокатастрофу в Італії і її відмовилися лікувати через брак коштів, то ви дипломатичними каналами звернулися за допомогою. Чи справді так було? Розкажіть трохи про Анну Герман, про зйомки у вашому фільмі?

– Так, я взяв її у свій фільм, тому що вона мала вигляд справжньої американки: висока блондинка в мундирі. То були роки, коли важко було отримати дозвіл на зйомки за кордоном, ми все знімали в Польщі. Я переживав великі проблеми з цим фільмом. Фільм створювався за новелами Тадеуша Боровського, письменника «під ковпаком». Мені вдалося екранізувати його повісті. Нам потрібен був хтось «з іншого світу». Анна Герман виглядала саме так. Вона у нас не співала, але у своїй маленькій ролі вона виглядала добре. А чи мав я стосунок до вирішення проблем з її здоров’ям – я не скажу, просто не пам’ятаю. Я брав участь у вирішенні багатьох проблем і допомагав багатьом, мені й досі часто телефонують або пишуть з проханнями про допомогу. Просто не пам’ятаю деталей у цьому конкретному випадку.

– 2008 року ви відвідали Київ та Харків з фільмом «Катинь». Наш тодішній президент Віктор Ющенко нагородив вас орденом Ярослава Мудрого. Пам’ятаю ваше вступне слово перед показом «Катині» у Києві, коли весь зал аплодував вам стоячи. Тоді ви сказали, що дуже пишаєтеся орденом, отриманим у країні, багатій кінематографічними традиціями. Ви також згадали Олександра Довженка. Ви добре знаєте його фільми, і вони справили на вас велике враження. Чи знали ви його особисто? Чи знайомі з українським кіно? Кого з українських майстрів кіно знаєте і хто з них вам подобається? Можливо, Параджанов?

– Так, я знаю Параджанова. На жаль, ми жодного разу з ним не зустрічалися, ми розминулися в Москві, потім знову розминулися в Україні. Але я більш-менш знайомий з його творчістю, бачив його фільми, щось мені подобалося, щось дуже схвилювало. А Довженко зацікавив мене насамперед як особистість. В Україні фантастично вміють розповідати, будь-яка історія перетворюється у великий прекрасний літературний твір. У 1950 році я бував на «Мосфільмі», і там почув історію про Довженка, про те, як він створював фільм «Мічурін». Над режисером здійснювався жорсткий контроль: навіть вийшов наказ не давати знімати у Києві, а тільки на «Мосфільмі». Тоді «Мосфільм» володів величезною вільною територією, і Довженко перед кіностудією посадив яблуневий сад. Навесні яблуні почали квітнути, зйомки теж добігли кінця. І тут почалися проблеми, бо треба було вибрати, що вирізати з готового фільму. Директор фільму позначив, які саме сцени слід прибрати, Довженко з ним був абсолютно не згоден. Тоді йому наказали вирізати квітучий яблуневий сад. Йому запропонували одне з двох – або вирізати кадри з картини, або ж зрубати дерева. Такої жорстокості ніхто не зміг би витримати, адже всі знали, з якою любов’ю і благоговінням ставився Довженко до природи. Ця історія схожа на казку. Режисер сам посадив цей сад, дочекався, коли він зацвіте, відзняв фільм, а хтось далекий від творчості віддає наказ вирізати ці кадри. Звичайно ж, він не погодився! Для мене Довженко назавжди залишився героєм цієї історії. І другу, не менш зворушливу історію, було розказано, коли ми йшли по сходах Будинку літераторів. Хтось пригадав, як Ейзенштейн після свого виступу, дуже емоційного і натхненного, йшов цими сходами в компанії своїх колег. До нього підійшов Довженко і сказав: «Якби я знав стільки, скільки знаєте ви, я б помер!» Тож Довженко в мені живе як герой дивовижних подій, які відбуваються тільки з неординарними людьми. Кіно – це вічний вибір: смерть або життя. Довженко мав у собі життєствердне джерело. Він був простим учителем, викладав у школі, але чого б він не торкнувся, усе перетворювалося у щось дивовижне, і це всі помічали, він умів побачити те, чого не дано було іншим. І головне – для нього була важлива унікальна цінність людського життя.

Квітень, 2013. Варшава