9 жовтня минув рік відтоді, як пішов із життя Марко Матвійович Бровун – директор і художній керівник Доне- цького музично-драматичного театру. Рік колектив живе без нього: ставить і грає вистави, бере участь у фестивалях, їздить на гастролі, підвищує відсоток відвідуваності. Робить все це з думкою, а що б про це сказав він?. Проте зараз не про театр, а про особистість, яку неможливо відділити від театру. Його називали лицарем, господарем, ангелом-охоронцем. Ангелом-охоронцем залишається, вірю, й досі. У кожного, хто його знав, є своя історія «про Бровуна», але майже всі сходяться на одному – керівник від Бога, людина на двісті відсотків віддана своїй справі.

Він умів вражати, захоплювати, надихати – його очі горіли, а голова була повна ідей. Інколи зухвалих, нереальних, навіть фантастичних. Так, він був мрійником, але мрійником, який від задуму одразу переходив до справи й умів так захопити своїми ідеями, що ними надихалися найостанніші скептики. Тільки мрійник міг уявити, що розвалений провінційний театр стане одним з флагманів театрального процесу в Україні, тільки людина з гострим розумом та сталевою волею могла це реалізувати. Він мав ці якості.

Його життєве кредо – «перемагати з явною перевагою» – давно стало девізом театру. Але і в роботі, і в житті, а для нього це було одне і те саме, мав правило: «перемігши, йти далі». Повернути й утримати глядача, створити сильну трупу, добитися звання академічного, здобути Шевченківську премію, вибороти статус національного... Він завжди прагнув розвиватися, знаходити і відкривати щось нове, вважав, що людина все своє життя має вчитися. Вже в досить солідному віці майже з нуля вивчив українську, а потім кожен день працював над вимовою, і навіть отримуючи компліменти від носіїв, постійно повторював: «Я хочу знати мову краще». Або ще – уже як авторитетний керівник пішов вчитися на режисуру. Ні, ставити не збирався, хоча, мабуть, і це б у нього вийшло, – просто вирішив, що художній керівник має володіти цією професією.

Та він не тільки вчився, а й учив, щиро і відкрито ділився досвідом. Учив молодь, створюючи нову команду («Вам далі тут працювати, за вами майбутнє»), вчив колег («Треба, щоб в Україні було більше хороших театрів»), вчив працювати, керувати, любити роботу і колег.

Був талановитим керівником. Але мало хто знає, що він був талановитим майже в усьому. Ті, кому довелося чути, як Марко Матвійович читав вірші, дивувалися: чому він не став актором? А деякі режисери навіть пропонували взяти участь у постановках – його харизма, потужна енергетика та вроджена природність легко б компенсували брак акторської школи.

Був творцем не тільки театру, а й багатьох людських доль. Міг надихнути, вселити впевненість, подарувати крила, боровся за людину, якщо бачив потенціал. Він давав шанс і можливість реалізуватися, підтримував і майже примушував рухатися вперед. Скільки разів заступався за акторів, яких вважав найважливішими людьми в театрі, скільки робив для своїх колег! У театрі знали: для колективу він суворий батько, який може і насварити, але власну дитину образити нікому не дасть. До нього йшли з проблемою, а виходили з рішенням. Він допомагав навіть тим, хто, здавалося б, цього не заслуговував, – просто не міг відвернутися від людини, яка просила про допомогу.

Був відданим справі. Заради свого театру пожертвував багато чим: кар’єрою (його неодноразово кликали і в Київ, і в Москву), відпочинком (останні десять років не ходив у відпустку), хобі (залишив тільки плавання), і навіть здоров’ям – вже через кілька днів після складної операції взявся за складання репертуару на наступні місяці, по телефону керував підготовкою до відкриття нового сезону.

А ще був надзвичайно скромним – про досягнення театру міг говорити годинами, але про те, що все це, передусім, його заслуга – ніколи. Він знав на ім’я кожного в театрі – від народного артиста до новенького працівника цеху. Полюбляв просту домашню їжу і комфортний одяг. А ще він ніколи не дозволив би публікувати цей текст – нескромно. Він був щирим і добрим, мудрим і далекоглядним. Порадником, учителем. Він був Бровуном. Він був…