Ще наприкінці липня 2013-го на прес-конференції ОМКФ на питання, чи не збирається Держкіно почати дієво втручатись у кінопроцес тематичним плануванням і держзамовленням, аби в українському кіно перестали домінувати непритомні маргінальні персонажі, а з’явились хоч якісь натяки на героїв, керівник установи К. Копилова пафосно обурилась, що не збирається. Бо «хто знає, який він, той національний герой»(?!). Потім усупереч необдуманому твердженню як приклад відчайдушної роботи в цьому напрямі вона згадала казкового Силу з однойменного фільму. Але казку залишмо дітям, дорослі ж утямили: перейматися тематичним плануванням Держкіно не бажає.

Це не дивує, бо в чиновників на Лаврській, схоже, дві мети: утриматись біля «азаровських мільйонів» і максимально ослабити Національну спілку кінематографістів як перешкоду освоєнню цих мільйонів. Чергові призови морально безхребетних під орудою продюсерських кланів, що пасуться у Держкіно, мають стати вагомою альтернативою гоноровим і здатним до самостійного мислення членам Спілки середнього і старшого поколінь. А тому зв’язувати творчу молодь бодай якимись тематичними ланцюжками, звичайно ж, немає сенсу – хай скубе траву вільно на кам’янистих ґрунтах і не перешкоджає бізнесменам-«патріотам» (від «відкатного» смеркання і до рання) бавитись на привабливих чорноземах.

Але у вересні щось трапилось у владних кабінетах, бо Держкіно раптом явило нам План. До його змісту ми ще повернемось, спершу про «розклад роботи» чергового пітчингу: з 30 вересня по 11 жовтня – проведення консультацій; з 14 по 25 жовтня – прийом документів; з 28 жовтня по 28 листопада – оцінювання Експертною комісією. Не треба бути фахівцем, аби зрозуміти, наскільки стислі строки тендеру під проекти, тематика яких має бути відома «обранцям» заздалегідь; ті, що продовжують наївно вірити в удачу, не встигнуть навіть зібратися з думками, як укотре впіймають облизня.

Взагалі планування – то палиця в колесо творчого процесу, але парадокс часу в тім, що без палиці процес не рухається. Тематичне планування комусь може здатись «пережитком тоталітарної епохи» чи «поверненням радянської ідеології». Так і є, але існує і зовсім інше – держзамовлення на дебютне кіно у Франції в останні десятиліття.

Чіткі правила гри, встановлені державою, могли б означати, що кошти будуть виділятися не за «щиру усмішку», а за певні ідеологічні сигнали: є сигнал – є кошти. Звичайно ж, що кон’юнктурна халтура існуватиме завжди й скрізь, але відомо немало випадків, коли й воля партії, наприклад, була виконана, й кінематограф збагатився чудовими фільмами. Таким чином, коли вже держава зібралась опікуватися власним кінематографом у надії, що він стане її «голосом», то тематичного планування нема чого лякатися. Крім того, чітке(!) тематичне планування зупинило б волюнтаризм, бюрократичні маніпуляції, пітчингові фокуси, адже бодай один формалізований критерій роботи нинішньої Експертної комісії з’явився б.

Отже, Держкіно визначило п’ять тематичних та ідейних блоків, що формулюють пріоритети держави в галузі кіно: три документальних і два «вільних». Гаданням, чого хоче влада від кіно, закінчилися? Ніби так… Проте п’ять жовтневих тез засвідчили, що запитувати нема сенсу. Ні, в Плані вже промальовується не бажання «умити Голлівуд!» «Іваном Силою» чи «Параджановим» і не «жанрове захоплення» українською бабусею піратських фрегатів. Не потурає він (єдине досягнення) панівній дебютній тенденції, де банальність, нанизана на темряву, замість чітко визначених громадянських позицій висловлює гіперсексуальність, жагу експресії та «рухавки»; здається, зникла молодіжна тема «страху й ненависті в Україні». Актуальних тем тези не торкаються. Наприклад, корупції (Україна посіла п’яте місце в світі в цьому неприємному виді спорту). Ні «втрачених можливостей» – для молодого покоління, ні «великих почуттів» – для старшого; і навпаки. Взагалі, нічого суттєвого тези не зачіпають. Здається, єдиний сенс їх у тому, що їх написано. Адже Держкіно правил не тільки не встановило, а й навіть не спробувало.

«80-річчя від дня народження Л.М. Кравчука» – що це? Чому не галерея документальних образів державних діячів, що досягли значних успіхів у творенні української державності? А серед них – не в останню чергу, першого Президента нинішньої України? І чому тільки державних? Були ще й військові, культурні, освітні – чиї постаті жили й продовжують жити в історичній пам’яті народу. І чому «80-річчя від дня»? Це що – вшанування за те, що дожив «від дня» до поважного віку? Окрім того, і це головне, «датські» фільми ніколи не належали до документальних, тому що йдеться не про неупереджене аналітичне дослідження, а про панегірик. Уявити документальний фільм аналітичної оди неможливо. Як і критерії оцінювання такого жанру Експертною радою.

«Подвиг героїв бою під Крутами та боротьбі за державну незалежність України в 1917–1920 роках». Тут щось на зразок «казнить нельзя помиловать». Подвиг героїв бою під Крутами, можливо, «в» боротьбі за державну незалежність?.. Якщо так, то тоді зрозуміло: є тема та є оцінка, якої чекають від автора. Якщо ж словосполучення «та» стоїть на правильному місці, то в слові «боротьба» друкарська помилка, а автори мають на увазі вже дві не врівноважені теми. Перша – «бій під Крутами». Друга – «боротьба за державну незалежність України в 1917–1920 роках», що враховує той самий «бій». Але знову-таки: мається на увазі військова складова боротьби, як у «бою під Крутами», чи річ іде й про інші види боротьби українських патріотів за державну незалежність?.. Зрозуміло, що при такій «прозорості» формулювань проекти можна відхиляти чи приймати на свій розсуд. Чого тут більше – свідомого жонглювання темами чи школярської неграмотності? Спробуємо збагнути це на інших прикладах.

«80-ті роковини Голодомору в Україні та вшанування пам’яті жертв геноциду Української нації 1932–1933 рр.» Святий матеріал, від якого неабияк холоне кожне серце, але чому в центрі «роковини», а не власне Голодомор та Геноцид? З точки зору підсвідомості мови це речення акцентує сприйняття недавньої трагедії як історичної даності, як події 80-літньої давнини, веде до згладжування її актуальності, сьогоденної оголеної конфліктності, нав’язує підлу елегійність тону замість аргументованого питання чому? Чому трагедія сталася й що потрібно, аби жахіття не повторилося? Але активні запитання з огляду на запропоновану ювілейність проекту тут недоречні. Мета документалістики не в тім, аби розбурхувати людські пристрасті й підливати оливи в огонь. Річ про чітку аналітику, гаряче серце й елементарну справедливість – свідки трагедії ще живі.

До вищеозначених тематичних та ідейних блоків приліпився позачерговий – шевченківський. Неігровий – ключове його слово. В оголошенні на сайті Держкіно два рази підкреслюється, що це конкурс саме неігрових проектів. Нагадаймо, йдеться про конкурс, присвячений життю й творчості Т.Г. Шевченка до 200-річчя з дня його народження. Але найбільше життя генія концентрується в його творах. Однак про творчість словами творчості – ні слова. Що ж лякає владу в ігрових художніх проектах за творами Тараса?

Що бентежить, наприклад, в ігровому проекті екранізації поеми «Гайдамаки», якому п’ять експертів виставляють п’ять двійок. Те, що він зібрав коло українських режисерів середнього віку, які мають по кілька успішних, визнаних на міжнародних фестивалях повнометражних ігрових проектів, а серед виконавців – відомі артисти України та Східної Європи; помірний бюджет та дистриб’ютор в особі американської компанії, що володіє, за різними рейтинговими оцінками, більшістю російського кіноринку; та значний комерційний потенціал як сюжетне й видовищне кіно (й не тільки для України)? Безумовно ідеальну шевченківську сюжетну основу?! Але проект не проходить навіть у другий тур конкурсу. Тоді як на кожному пітчингу Держкіно безсюжетні мільйонні проекти маргінальних напівосвічених режисерів та самодіяльних артистів отримують масове «експертне» схвалення й щедро фінансуються.

Соціологія твердить, що загальний вплив ігрового кіно на глядача в сотні разів сильніший, ніж вплив документального, яке в переважній більшості не може сподіватись на прокатну долю. Тому вкладання державою грошей у «неігрові» стрічки – це відвертий блеф, сублімація чесних прагнень художників з наміром їх концентрації в архівах. Згадаймо Вергілія: «Все змінюється, ніщо не зникає».

І ще дві теми: «Подвиг воїнів-інтернаціоналістів», «70-та річниця Перемоги у Великій Вітчизняній війні 1941–1945 років». Тут уже йдеться про фільми ігрові й документальні. Але знову констатація, аж ніяк не спонукання до дії. Ну «річниця», а далі що? Автори тем вірять, що лакувальне кіно поєднає роз’єднані народи? Крім того, якщо знімати відповідальне кіно, то не уникнути фільмів про напругу й внутрішні конфлікти, що супроводжували кожен крок до Перемоги. Тоді знову – бездарно антирадянський дискурс і реклама «особістам»? Знову нав’язування історико-мілітаристського образу українському суспільству? Ми що, воювати чи втягувати себе в якусь нову війну збираємось? Навіщо такий образ нашої історії, ніби вона вся складалась лише з однієї війни й одного «інтернаціонального подвигу». «Воїни» були, й «інтернаціоналізм» був, але з «подвигом» щось не склалося. Навіщо брехня, коли відомо, що не вмінням, а переважно кількістю воювали радянські командири (за ціною не стояли). З якого дива міфологізувати запилений образ війни, що призвела до катастрофи великої країни? І чому «інтернаціоналізм»? Це що – метафора Придністров’я, Кубані й Ставропольського краю? Беручи до уваги аморальний характер локальних війн, доходиш висновку: навряд чи такі фільми згуртують народ. Крім того, пропагандистська функція вже давно перейшла до телебачення.

Якщо вже так подобається мілітаризм, то задля психоаналітичної компенсації можна було б зняти кілька фільмів антимілітаристського характеру. Світовий досвід переконує: важливішими, ніж фільми про війну, є фільми про повернення з війни, про адаптацію ветеранів до цивільного життя, про те, як війна змінює людей. Наприклад, «Таксист» Скорсезе, «Білоруський вокзал» Андрія Смирнова, «Брат» та «Кочегар» Олексія Балабанова. У молодих українських кінематографістів є бажання з тим кінематографом позмагатися? Мабуть ні, адже знімати про порухи душі завжди важче, ніж про хрускіт кісток та брязкання зброї. Та й про брязкіт теж треба зняти професійно. У нас так багато режисерів, що професійно розуміються на зброї?

Чому ж плануються саме мілітаристські фільми? Тому що ця тема нагодує зарубіжних режисерів і бездарних сучасних сценаристів, чи тому, що неможливо порахувати бюджет, витрачений на «солярку й піротехніку»? Чи, можливо, є намір створити розгорнутий, деталізований, об’ємний – благоліпний комп’ютерний атракціон десь на тридцять мільйонів доларів. На зразок «Сталінграда» Бондарчука–Роднянського, що стирає межу між «своїми» й «чужими» й усе в світі красиво перетворює на бездушну функціональну гру. За енергійного освоєння тих самих бюджетних срібняків, у яких всякий дух неодмінно перетвориться на сутінки.

Одна «70-та річниця», три «80-тих річниці»… Якщо вже екранізувати календар, то як забути століття Першої світової війни. 1914 рік – рік світової катастрофи, загибелі старого світу з усіма його цінностями й ілюзіями. Сучасний світ і, зокрема, Україна в її нинішніх кордонах – результат тієї війни. Чи, може, обійтися без календаря, екранізувавши, наприклад, інструкцію-сюжет Льва Троцького комуністам-агітаторам, що від’їжджали в Україну: «Товарищи! Ни для кого не секрет, что не Деникин принудил нас оставить пределы Украины, а грандиозное восстание, которое подняло против нас сытое украинское крестьянство. Коммуну, чрезвычайку, продовольственные отряды, комиссаров-евреев возненавидел украинский крестьянин до глубины души.

В нем проснулся спавший сотни лет вольный дух запорожского казачества и гайдамаков. Это страшный дух, который кипит и бурлит, как самый грозный Днепр на своих порогах, и заставляет украинцев творить чудеса храбрости. Это тот самый дух вольности, который давал украинцам нечеловеческую силу в течение сотни лет воевать против своих угнетателей: поляков, русских, татар и турок и одерживать над ними блестящие победы. Только безграничная доверчивость и уступчивость, а также отсутствие сознания необходимости постоянной крепкой спайки всех членов государства не только во время войны – каждый раз губили все завоевания украинцев»(1).

Чим не сюжет-метафора існуючого життя? Чи стану українського кіно? Чи не краще – про долю будь-якого козацького гетьмана чесно розповісти? Чи про драматичні долі членів українського Уряду 1917–1920 років – поіменно, якщо така вже жага ювілейних фільмів? Чи основні сюжети класиків – Гоголя, Шевченка, Лесі Українки, Франка взяти – в них вікова мудрість народу. У Великобританії своїх – а часто й чужих класиків – оновлюють на екрані кожні 25 років. А в нас сюжети Шевченка півстоліття не знімались. Про сучасну українську проблематику в плані й мови немає.

Врешті, не страшно, що Держкіно народило той план, який народило. Страшно інше: фільми, створені в рамках цього плану, ймовірніше за все, будуть настільки ж осмислені й професійні, як і він сам. Ціну Держкіно – його інтелекту, професіоналізму й патріотизму – цим планом складено. Активізувати ж інтелектуальну тематичну діяльність за гострого дефіциту інтелекту буде, звичайно, проблематично. Тим паче, що реакція на кожен заклик до такої активізації – або жалюгідна посмішка, або злісне шипіння. І все ж режисерам, акторам, продюсерам, прокатникам, критикам, журналістам рано чи пізно треба буде вирішити, яке кіно нам потрібне. Яке потрібно заслужити і яке необхідно відстояти. Як це було завжди.

1) Цит. за: Праці Українського Наукового Інституту. – Варшава, 1932. – С.149–151. Троцкий Л. Инструкция агитаторам-коммунистам на Украине. – К., 1990. – ч.12