«Валенса: людина з надії» /

«Wałęsa: Człowiek z nadziei»

Режисер – Анджей Вайда

Сценарій – Януш Ґловацький

Оператор – Павел Едельман

У ролях: Роберт Вечкевич, Агнешка Ґроховська,

Марія Розаріо Омаджо, Збіґнев Замаховський

Польща, 2013

43-й МКФ «Молодість» відкрився біографічною стрічкою Анджея Вайди про, мабуть, найвідомішого польського політика й суспільного діяча минулого століття – Леха Валенсу. Перший демократично обраний польський президент, один із ініціаторів та лідер славнозвісної «Солідарності» – руху, який зі страйку окремої ґданської корабельні поступово переріс у протест у масштабах цілої країни і заклав початок політичним змінам не лише в Польщі, а й усьому східноєвропейському регіоні. Саме зі «Солідарності», а відтак і Валенси, як уважається, й почався розпад комуністичної імперії.

Та якщо в очах Заходу Валенса традиційно постає безумовним героєм, ледь не прометеєм, котрий приніс світло демократії своїй країні (врешті йдеться про нобелівського лауреата миру, чию промову в Конгресі США 1989 року вітали оваціями стоячи), в самій Польщі ставлення до його постаті є неоднозначнішим і дедалі рідше – безапеляційно-захопленим. Валенсі закидають чимало: й «підігравання» владній верхівці в пеенерівські часи, й нехтування культурою (його дещо зверхнє висловлювання про «вічно нерішучих інтелектуалів» звучить і у фільмі), й надмірний нарцисизм, ба ледь не зраду національних інтересів(1). У кожному разі, взятися за таку тему й таку постать у Польщі наважився б нині далеко не кожен кінематографіст. І водночас не дивно, що на це наважився саме Анджей Вайда.

Своєю стрічкою 87-літній режисер завершив власну трилогію сучасної історії Польщі, до якої значно раніше вже ввійшли «Людина з мармуру» (1976) – про каменяра-ударника сталінських часів Матеуша Біркута та «Людина з заліза» (1981) – про його сина Мацея Томчика, котрий працює на тій-таки ґданській корабельні й активно залучений у профспілкову діяльність. Обраний Вайдою для Валенси «матеріал» (здавалося б, значно «ніжніший» та ефемерніший за залізо чи мармур), виявився, вибачте за тавтологію, найнадійнішим. Адже саме Лехові Валенсі, електрикові за першим фахом, випало стати втіленням великої епохи змін.

Фільм, сценарій до якого написав відомий польський письменник Януш Ґловацький, охоплює понад десятилітній період із життя Валенси – з початку 1970-х, коли після кривавого придушення ґданського повстання того змушують підписати угоду про співпрацю з СБ і до середини–кінця 1980-х (з відсиланням до знаменитої промови у Вашинґтоні, якою, власне, стрічка й завершується).

«Людина з надії» – аж ніяк не панегірик Валенсі-людині чи, тим паче, Валенсі-діячеві. Це радше спроба просто розповісти історію найдинамічнішого відтинку його життя – без особливої критики вже з позиції нинішньої Польщі, але й без надмірного захоплення (хоч, поза сумнівом, із симпатією). У фільмі є своєрідна рамкова конструкція – розбиті на кілька фраґментів інтерв’ю, яке у вже відомого політика бере італійська журналістка Оріана Фаллаччі. І з багатьох Валенсиних відповідей видно людину, сповнену відчуття власної значимості, вже дещо зверхню, а почасти й таку, що не в усьому зуміла зберегти тверезе сприйняття реальності.

Вочевидь, саме такою, за Вайдою, і є ціна слави. Режисер уміло простежує, як зі звичайного робітника й щасливого сім’янина, на початках далекого від будь-яких лідерських амбіцій, виростає профспілковий, суспільний і нарешті політичний діяч, дедалі впевненіший у собі та власних силах. Розплачуватися ж за активність доводиться не лише героєві (якого в ті часи неодноразово звільняли, а то й брали на допити), а і його родині, й передусім – дружині Дануті (чудово зіграній Агнешкою Ґроховською): їхня квартира в звичайному панельному домі, де відбувається левова частка подій фільму, невдовзі стає неофіційним штабом страйкарів, а потім і просто «прохідним двором», у якому вільно почуваються і робітники, й опозиціонери різного рівня, й репортери. Режисер дає глядачеві недвозначно відчути й очима Данути побачити, наскільки важкою і часто невдячною може бути «професія» дружини політика.

Вайда чергує вибрану хроніку подій з епізодами життя самого Валенси, а фраґменти «макроісторії» (реальні та «реконструйовані» сцени масових виступів, демонстрацій та страйків) з «мікросюжетами» життя політика та його родини (і тут, крім моментів напруги, не бракує і гумору, й сентиментів). Цікаво, що саундтреком до свого фільму режисер обрав польський панк-рок 1980-х, а не улюблену, за власними словами, класику, сподіваючись на те, що фільм сприйме також – або й передусім – молода аудиторія(2). Власне, Вайда і справді показує історію Леха Валенси і «Солідарності» не так навіть як факт минулого, а радше як реальний у будь-яку епоху приклад критично-активного ставлення до дійсності й – хоч би як заяложено це прозвучало – свідчення того, що не тільки історія формує людей, а й люди здатні писати історію.

І в контексті численних «кольорових» революцій останнього десятиліття цей чи то діагноз, чи то прогноз звучить більш ніж оптимістично.

1) Див., скажімо, коментарі до фільму відомого польського дисидента Анджея Ґвязди: «Wałęsa jest uosobieniem zdrady. Wajda kończy karierę, jako sługus starego systemu». Andrzej Gwiazda o filmie Wajdy // wPolityce.pl. – URL: http://wpolityce.pl/wydarzenia/62940-walesa-jest-uosobieniem-zdrady-wajda-konczy-kariere-jako-slugus-starego-systemu-andrzej-gwiazda-o-filmie-wajdy-nasz-wywiad

2)«Лех хотел бы совершить еще одну революцию».

Интервью с польским режиссером Анджеем Вайдой о его новом фильме «Валенса. Человек надежды» //http://www.gazeta.ru/culture/2013/09/06/a_5640681.shtml