Дивно, але Спілка кінематографістів як структура опинилася поза увагою дослідників. Цей огляд, сподіваюся, дасть змогу дещо по-іншому подивитися на певні явища в українському кіно останніх півсотні років.

Обмежусь лише найзагальнішим її оглядом: від створення – до часів перебудови, головно спираючись на матеріали з’їздів і пленумів, основну увагу звертаючи на ігрове кіно.

Спілка працівників кінематографії УРСР (первинна назва) виникла на установчому з’їзді 15 січня 1963 року. Хоч оргбюро з’явилося ще в лютому 1958-го (водночас існувало і Всесоюзне оргбюро Спілки кінематографістів СРСР). На з’їзді в Києві були присутні майже всі працівники кінематографії республіки, які були водночас і делегатами^[1], 267 осіб – це режисери, актори, а також сценаристи, кінодраматурги, редактори, оператори переважно з Києва, частина з Одеси, з Ялти – 6 осіб, зі Львова, Шостки – по двоє, з Вінниці, Луганська, Дніпропетровська по одній особі. З 214 присутніх 115 були членами КПРС і чотири – комсомольцями.

На час з’їзду почав працювати кінофакультет у Київському інституті театрального мистецтва ім. І. Карпенка-Карого з відповідною кафедрою, сформовано відділ кінознавства в Інституті мистецтвознавства, етнографії і фольклору ім. М. Рильського АН УРСР. Очолив студію ім. О. Довженка Василь Цвіркунов. Сергій Іванов став головою Держкіно УРСР. Обидва вони були зацікавлені у кіновиробництві й підвищенні художньої якості фільмів. Тоді в Україні щороку випускали десяток художніх картин, студія науково-популярних фільмів – 64 картини, «Укркінохроніка» – 30–40 документальних картин і 80 кіножурналів. Діяло 240 любительських кіностудій.

Тон виступам на форумі задав Андрій Скаба, секретар ЦК КПУ. У вітанні від того ЦК він сказав: «Мільйони глядачів з нетерпінням чекають від кінематографістів не тільки окремих успіхів, а й великих творчих перемог у відображенні характерних рис нової людини нашої епохи. Народ вимагає створення на екрані таких образів сучасних героїв, у яких могла б вчитися мислити, жити і боротися кожна радянська людина, і, насамперед, молодь»^[2].

Посил виступів на наступних з’їздах кінематографістів партійних ідеологів за посадою, був тотожним. Та й доповідь Тимофія Левчука (1912–1998), голови оргбюро з’їзду, називалася: «Комуністичне будівництво та завдання української радянської кінематографії». Тож він ствердив, що «на всьому своєму історичному шляху українська кінематографія була й залишається вірною партійним, ленінським принципам соціалістичного реалізму» (виділено в стенограмі. – А.Р.). Найскладнішою проблемою українського кіно доповідач назвав проблему новаторства, при якому воно вбирало б найкращі риси сучасного радянського кіно і при цьому мало б національну особливість^[3]. На наступних з’їздах про національну особливість ніхто вже не згадував, принаймні в офіційних промовах.

Національні особливості кінематографістів проявилися прямо і непрямо в інший спосіб: на І з’їзді серед присутніх членів СК українців було 96, росіян – 58, інших – 60^[4] Ці інші були переважно євреями (судячи з імен і прізвищ). Тобто, на установчому з’їзді українці були в меншості. За моїми підрахунками, з 27 промовців лише 9 говорили українською мовою.

На з’їзді було порушено питання дубляжу як українською мовою, так і взагалі, бо навіть російська звучить у фільмах часто досить нездало, зауважував Вадим Собко. Водночас, українська у фільмах часто слабка і невиразна, несоковита, а то й суржик, вказував цей же промовець. Пояснення згаданому явищу він убачав у кількаразовому перекладі з мови на мову, бо сценарії затверджувалися у Москві. А фільми мають бути українські за формою^[5]. Директор картини П. Ф. Нечес був тут різкіший. Він заявив, що прокат (директор Загороднюк) замовляв тільки 50% дубляжу українською, нижче Держплану. Інші фільми, навіть зняті в Україні, подаються російськомовними. Загороднюк взагалі вважав за непотрібне дублювати фільми українською мовою, адже «на Україні тільки бендерівці не знають російської мови, то що ж для них дублювати». Питання дубляжу не знайшло підтримки навіть у вищих інстанціях, заявляв Нечес^[6]. Прокат запевняв, що вони спираються на волю трудящих, які пишуть, що всі розуміють «близкий язык», тож вимога україномовного фільму подібна до українського шовінізму. Тому не дивно, що Головкінопрокат розсилав по Україні навіть фільми, зняті за мотивами української класики на українських кіностудіях, російською: «Лісова пісня», «Олекса Довбуш» та ін.^[7].

Питанню мови фільмів присвятила свій виступ на ІІ З’їзді Спілки Наталія Ужвій, народна артистка СРСР: 14 листопада 1968 року вона сказала, що це неправильно, коли одразу знімається фільм російською мовою чи з української класики, чи з життя радянської України. Адже втрачається національна неповторність картини і народу, митця. Погано справу організовано і з якістю дубляжу на українську мову і на російську^[8]. Присутній на зібранні Федір Овчаренко, секретар ЦК КПУ, зауважив після виступу Ужвій, що на Одеській кіностудії українська мова зовсім не звучить. Актриса Наталія Наум (1933–2004), яка виступала пізніше, сказала, що треба, щоб актори, які працюють у нас, знали українську мову, обґрунтовуючи це закононодавчими нормами (їх насправді не було. – А.Р.), бо на студії (ім. О. Довженка) взагалі якась зневага до української мови^[9].

На тому з’їзді українці становили вже більшість – 183 особи, росіян – 83, євреїв – 59. Це був найбільш український з’їзд за мовою: з 27 промовців 17 говорили українською. На цей і на інші з’їзди Спілки вже обирали делегатів, бо число членів організації зросло.

На кінець 1960-х були збудовані нова студія науково-популярних фільмів у Києві, новий павільйон на студії ім. О. Довженка, розпочато реконструкцію Одеської кіностудії, затверджено проект Будинку кіно в Києві. Тобто розширилася база для випуску фільмів. Тому зросла і їх кількість: науково-популярних і документальних фільмів за 5 років між з’їздами – до 300, кіножурналів – 400. Але обидві кіностудії в УССР випускали не більше 15 ігрових фільмів у рік, тоді як, скажімо, у Франції в кілька разів більше. Варто було б довести випуск повнометражних фільмів хоч би до 30, вважав режисер Володимир Денисенко^[11].

Обговорювалися проблеми творчості і нових фільмів. Перший секретар правління Спілки Т. Левчук хвалив у звітній доповіді «Тіні забутих предків» як «поетичне кіно», «Вечір на Івана Купала», «Камінний хрест», «Сон», «До світла», «З нудьги» – тобто екранізацію класики^[12]. До нього приєднався в оцінці режисерів Василь Земляк, який особливо високо оцінив Сергія Параджанова, що відкрив нову сторінку в кіно, а його «Саят-Нова» є цілком новаторським твором^[13]. Високу оцінку він дав і творчості Юрія Іллєнка, Леоніда Осики, Кіри Муратової. Як можна зрозуміти з матеріалів наступних з’їздів Спілки кінематографістів, обговорення творчих удач чи невдач режисерів залишалося переважно за її незмінним – аж до середини 1980-х років – першим секретарем. На цьому ж з’їзді постало питання про багатоступінчасте затвердження сценаріїв – від студій до Москви і назад: з переписуванням, редагуваннями, переробкою, що, зрештою, могло займати по кілька років^[14].

Чи не на кожному такому зібранні з’ясовувалося, що є дуже мало дитячих фільмів і комедій та пригодницьких стрічок, тому в глядачів велику популярність мають зарубіжні фільми на кшалт «Фантомаса». Зарубіжні фільми, які потрапляли в СРСР, спонукали відповідні партійні структури і кінематографістів напружуватися. Та так, що московські лектори, які ті картини пропагували, одного разу навіть дістали зауваження від Київського обкому КПУ^[15].

(повний текст читайте в паперовій версії журналу «Кіно-Театр»)

1. ↑ Центральний державний архів-музей літератури і мистецтва України (ЦДАМЛіМУ) – Ф. 655. – Оп.1. – Спр. 227. – Арк. 61.
2. ↑Там само. – Арк. 9–10.
3. ↑Там само. – Арк. 28.
4. ↑Там само. – Арк.179.
5. ↑Там само. – Арк. 70.
6. ↑Там само. – Арк. 265. Здається, промова П. Ф. Нечеса була додана до стенограми, але не виголошена на з’їзді.
7. ↑Там само. – Арк. 266.
8. ↑Там само. – Спр. 450. – Арк. 141.
9. ↑Там само. – Арк. 219–220. Н. Наум – відома актриса, дружина Володимира Денисенка.
10. ↑Там само. – Арк. 187.
11. ↑Та само. – Спр. 449. – Арк.160.
12. ↑Там само. – Спр. 450. – Арк. 35.
13. ↑Там само. – Арк. 241.
14. ↑Там само. – Арк. 125–126. – з виступу [В.] Денисенка.
15. ↑Там само. – Спр. 309. – Арк.150.