Таїсія Литвиненко

Литвиненко Таїсія Йосипівна. Актриса Львівського академічного драматичного театру ім. Марії Заньковецької. Народна артистка України. Закінчила акторський факультет КДІТМ ім. І.К.Карпенка-Карого, курс професора І.Чабаненка. Студенткою знялася у фільмах «Назар Стодоля» (Галя), «Штепсель і Тарапунька» (Галя), «Максим Перепелиця» (Василинка). Після інституту знову зйомки: «Григорій Сковорода» (Параска, режисер І.Кавалерідзе), «За двома зайцями» (Химка, реж. В.Іванов). 1979 року знялася у фільмі «Вавилон ХХ» Івана Миколайчука, в ролі Прісіньки — акторський дует з Б.Брондуковим. Серед ролей, зіграних за 40 років в театрі: Анна («Украдене щастя» І.Франка), Нора («Нора» Г.Ібсена), Маклена («Маклена Граса» М.Куліша), Філумена («Філумена Мартурано» Е. Де Філіппо), Гертруда («Гамлет» В.Шекспіра), Ваніна («Житейське море» І.Карпенка-Карого) та багато інших. Успішно працює як режисер: в її постановці йдуть вистави «Неповторність» за віршами Ліни Костенко та «Два кольори» за поезією Д.Павличка. Таїсія Литвиненко — керівник курсу акторського відділення філологічного факультету Львівського національного університету ім. І.Франка. Лауреат премії ім. Марії Заньковецької (2002).

— Скажіть, будь ласка, кому ви завдячуєте тим, що стали актрисою?

— Очевидно, українській пісні, отій драматургії, яка в ній закладена. Моя тітка Одарка так виконувала жартівливі пісні, що це був цілий театр. Та й мама прекрасно співала, мала дуже високе сопрано, і її хотів брати до себе в хор сам Григорій Верьовка. Він тоді набирав співаків так: приїжджав у село, тиждень чи два жив там, ходив по полях, слухав, як жінки співають, записував пісні. А в моєму селі — це Погреби, Броварського району, недалеко від Києва — жив у нашій хаті. Але мати не поїхала, бо тільки місяць як вийшла заміж.

— Акторська професія ще й досі відлякує батьків...

— Та й мені батьки сказали: «Будеш учителькою». Я пішла в педагогічний інститут, провчилася рік і... втекла в театральний.

— Все ж таки ви повернулися до педагогічної роботи. Чи повторюють ваші студенти ті помилки, яких і ви припускалися в юності?

— Помилки роблять всі. Наприклад, так само мають комплекс меншовартості. Треба створити таку атмосферу, щоб діти перейшли від зніяковілості до творчості, особливо коли хтось не так подивиться на їхній одяг, на старі черевички. Адже в актори йдуть діти голі-босі як церковні миші — тут багачів нема. А ще тепер дівчатка ходять у джинсах і абсолютно не вміють ходити в довгій сукні. А в театрі треба вміти носити довгу сукню, тримати віяло чи парасольку, дивитися крізь вуаль, коли носиш капелюшок. Вчу ходити, потім сидіти, вчу слухати і почути, і вміти відповісти. Часто буває так, що найталановитіша людина сходить з дистанції – і тут немає рецептів, навіть якщо пробую бути і матір’ю, і катом. На вступних іспитах дивлюся на зовнішні дані. Перший раз, коли ми з Федором Миколайовичем Стригуном набирали курс в університеті й говорили про акторську фактуру, то тамтешні педагоги дивувалися: «Як ви можете так образливо говорити про людину, що значить фактура?!» А ми говоримо професійно, дивимося на очі, профіль, чоло, статуру.

— Кажуть, студент на першому курсі –«народний артист», на другому «заслужений», на третьому вже поступово стає студентом. Ви теж спостерігаєте таку тенденцію?

— Ні, я б так не сказала, хоча сама була такою. Ще не розпочавши навчання в театральному інституті, одразу після вступних іспитів, я знімалася в фільмі «Назар Стодоля», грала головну роль. Режисерові Віктору Івченку для цієї ролі була потрібна не актриса, яка знає систему Станіславського, а молоденька дівчина. Пробувалось дуже багато актрис, а Григорій Чухрай, який добирав акторів, вибрав мене. Так трапилося, що спочатку знімали масовку, вечорниці і для цього набирали молоденьких студентів театрального інституту, котрі щойно вступили. І мені дали епізод, якісь словечка. Потім переглядали матеріали, побачили мене, я сподобалася. А далі на другому курсі роль, на третьому, на четвертому... Так що я вже тоді була кінозірка, багато грошей мала. З Тарапунькою і Штепселем поїхала на прем’єру фільму в Москву, жила в готелі «Пекін». Уявляєте, що таке для студентки, сільської дівчинки, така висота?

— Актриса кіно і актриса театру — це ж різні професії...

— Я б не сказала, що є велика різниця, хоча кіноактори кажуть, що їм у театрі важко. А от коли актриса театральна, то можна простежити, як вона вміє побудувати роль. Є й винятки – Іван Миколайчук не набивався в театр, а в кіно він Бог. У голлівудських фільмах часто не побачиш глибини акторської гри. Там спираються на інше — на сюжет, на швидкоплинність кадру, на спецефекти. Нам покажуть тіло актриси, ноги, груди – і не покажуть виразу очей. Можливо, для тих, які обрали собі спочатку кіно, а потім театр, існує ця проблема. Для мене не існує. Я тільки шкодую, що мені пророкували велику кар’єру в кіно, а не склалося.

— Та ви все-таки знімалися...

— Після фільму «Григорій Сковорода», коли Іван Кавалерідзе зняв мене в ролі Пріськи Сагури, я не знімалася вісімнадцять років. Потім Іван Миколайчук без проб запросив мене на роль Прісіньки у «Вавилоні ХХ». Я зіграла її дуже вдало, бо на фільмі була виняткова творча і дружня атмосфера, Миколайчук зібрав прекрасних акторів. Єдина, хто вибивалася з нашого колективу, — це Люба Поліщук, вона і характером була трошки інша. Це московська школа, у «москвичів» і ставки були величезні, а ми знімалися майже задарма. Іван запросив мене і каже: «Тасю, я знаю, що ми мало тобі заплатимо, але що тобі треба, кажи?» Я кажу: «Телевізор!». От Іван мені й заплатив кольоровим «Електроном» за свої гроші.

— А коли переглядаєте «Вавилон ХХ», згадується щось таке, що знаєте тільки ви і чого ніколи не побачить глядач?

— Ніколи глядачі не побачать ролі Федора Стригуна, хоча він є в титрах. Він грав причмеленого голову сільради, якого висунули на цю посаду за те, що добре холостив кабанчиків. От дали йому будьонівку й печатку, він безперестанку реготав, бо був божевільний, і всім ставив печатки на будь-які документи. Матеріалу було знято на два фільми. Іван Миколайчук казав мені, що відомий карикатурист Жан Еффель, коли подивився цей фільм, був так вражений, що захотів купити його: «Скільки він коштує?» А на кіностудії Довженка пожартували: «От скільки копії важать, стільки й золота платіть!» Еффель погодився. Але зробити цього йому, звичайно, не вдалось. Може це Іван так пожартував зі мною, але я повірила...

— Ви вважаєте, що хороший актор може зробити все чи є все-таки якісь рамки?

— Амплуа існує. Є актори комедійного дару, які хочуть зіграти, наприклад, короля Ліра. Може, внутрішньо вони і зроблять це, але в їхній зовнішності є щось таке, що цей актор ще нічого й не зробив, тільки вийшов на сцену, а люди вже сміються. Є жінки-простачки, кажуть: «дані буфетниці». І що ти не роби, як ти її не вбери, а фактура вилазить. Адже часто це ще й внутрішній стан людини. Якщо брати мене особисто, то більшість ролей я зіграла завдяки своїм зовнішнім даним: середнього зросту, гарненька, зелені очі, довга коса, привабливий голос, тонка талія... Значить, всі молоді героїні, всі Олі, Оленьки, Олюньки, Галюньки, Галочки, Галюсі — були мої. Чомусь вважається, що важче зіграти комедійну роль, аніж героїню. Колись Руфіна Ніфонтова казала: «Важко отримати роль драматичної героїні, а коли ти її отримала, ти її зіграєш, бо всі грають на тебе». Якщо всі довкола на сцені кажуть, що ти красива, то й публіка теж повірить. В театрі так заведено. Крім того, героїню найкраще одягають. Візьміть «Маскарад» Лермонтова — Ніна завжди буде в розкішній сукні, найгарніша.

— Яку роль ви вважаєте своїм «зоряним часом»?

— Анна в «Украденому щасті» і Ваніна в «Житейському морі». Тепер ці вистави не йдуть — я вже перейшла в іншу вікову категорію. Граю багато, але вже пішли ролі характерні, навіть гострохарактерні. Був період, коли я грала «гадючні характери» — Кочубеїха, Ганна в «Безталанній». Я дуже люблю такі ролі, бо там безмежна можливість для імпровізацій. А з натури я взагалі — клоунеса. І шкодую, що не спробувала себе на естраді.

— В іншій віковій категорії для вас як для актриси, напевно, відкрилися нові обрії?

— Звичайно. Я вже пробую себе як режисер. Я тепер більше заспокоїлася, а коли людина спокійна, вона має можливість творити. Тепер мені не треба нікому доводити, що я талановита, поспішати, наздоганяти когось у роботі. А колись кожна обсада — це ж була трагедія, якщо вивішують розклад ролей, а ти не зайнятий. Це страшно. Актрисам не давай зарплати, не давай їсти — дай роль і все. Я рано зіграла маму. Тетяна Магар у тридцять п’ять років дала мені Кайдашиху. Я обурилася, а вона каже: «Порахуйте, скільки Кайдашисі. В шістнадцять вийшла заміж, в сімнадцять народила Карпа, йому вісімнадцять, от і порахуйте!» А ми чогось думаємо, як Кайдашиха, то треба малювати борони під очима, одягати сиву перуку. Жінки тоді рано виходили заміж, рано старіли, а ми ні. Сучасна жінка тримається гарно.

— Коли ви самі почали ставити спектаклі, це допомогло вам краще розуміти режисерів?

— Я інколи злюся, як це так, що актор не може одразу виконати завдання режисера. А я ж сама теж не виконую його одразу. І є багато чинників. Для мене, наприклад, в роботі над роллю дуже велике значення має світло і костюм. Здається, що вже все зроблено, я знаю п’єсу, з чого я починаю, до чого приходжу. Але якщо невдалий костюм — роль не вдається, тікає...

— Яких режисерів ви найбільше любите?

— Тих, яких я розумію.

— Коли їздите на гастролі за кордон, бачите різницю у сприйнятті вистав?

— Краще сприймають, ніж тут. Там люди не бояться засміятися — «ще хтось не так подивиться». Вони дуже вільні, вони живуть в радість. Ми возили в Англію «Наталку Полтавку». Її подивився племінник англійської королеви, великий театрал, котрий пише театральні статті, рецензії. Його приятелька Галя, українка, намагалася щось перекладати, а він каже: «Не треба! Все зрозуміло — любовний трикутник». Він навіть сказав, що імпровізують наші українські актори краще, ніж французи, бо ми танцюємо і співаємо, одночасно граючи, проживаючи, скажімо, монолог Наталки. В «Наталці Полтавці» справді серйозні вокальні партії.

— Якого автора ви не грали, а хотіли б?

— Ой! Я стільки не зіграла! Я не зіграла Мавки, Офелії, Джульєтти. Це ж все мої ролі.

— Чому п’єси Лесі Українки досі вважають несценічними?

— Думаю, режисерам, які так вважають, не вистарчає фантазії поставити їх так, щоб вони були сценічними, фарб не вистарчає, розуму знайти в цих п’єсах те, що буде хвилювати глядача зараз.

— Який кумедний випадок згадується з вашої творчої роботи?

— Багато було! «Вавилон ХХ» знімали в селі Витачів, сорок кілометрів від Києва — покинуте село, дороги нема, в селі тільки бабки, розібрали акторів по хатах. От знімаємо з Брондуковим відому сцену в соломі. Хитається солома — «український секс». А бабки стоять збоку і коментують: «Ні, то не так робиться. Це занадто швидко. Треба повільніше!» Були кумедні випадки й у фільмі «За двома зайцями». Дуже прикро було почути по телебаченню, на відкритті пам’ятника Голохвостому і Проні в Києві, що, крім Маргарити Кринициної, нікого в живих зі знімальної групи фільму не залишилось.

— Що таке невдячний глядач?

— Невихований. Тепер велику шкоду театрові роблять естрадні співаки: «Я не чую вас! Де ваші руки?!» Фонограму включили, і співачці байдуже, чи слухає публіка слова пісні, бездарні здебільшого. Головне, що вона сама ходить по сцені в диму. А спробувала б вона заспівати тут і зараз, щоб оцей натовп на 60 тисяч слухав її. Тоді я б хотіла побачити, де її руки були б, а де ноги.

— А ви доброзичливий глядач?

— Дуже, хоча завжди так заздрю, коли хтось на сцені! Чому не я, чому я цю роль не зіграла, чому не я на сцені?

— Які у вас вимоги чи застороги до партнера на сцені?

— Я узурпатор. Дуже вредна, але ніколи не прискіпуюсь даремно. Люблю, щоб на сцені все було акуратно, завжди перевіряю декорацію, меблі, реквізит — так привчена, щоб не було ніяких несподіванок. А під час вистави люблю, щоб мій партнер працював «на повну котушку», так само, як і я. Злюся, коли хтось працює у «півніжки». Хоча мені здається, що на сцені абияк не можна працювати, я не вірю, що актор хоче навмисне зіграти погано, — значить, просто не може або щось йому заважає.

— Як себе почуває класичний, камерний театр у сучасних технологічних умовах?

— Мені здається, чим більше буде технологій, тим краще, бо все воно допомагатиме актору. Я кажу студентам: театр — це «життя ніби». Споконвіку в театрі, коли ще не було електрики, а були гасові лампи, але ж лампи, а не сонце, не місяць чи зорі, був дах театру, а не небо. Все одно це уява наша. От Станіславський каже: «як у житті», а я кажу: не «як у житті», а «як на сцені». Тільки почувати треба, як у житті, бо якщо будеш прикидатися, як у театрі, — нічого не вийде.

— А актор повинен бути розумним?

— Аякже! Дурня видно здалеку.

— А на яке запитання вам хотілося б відповісти? Чого я у вас не запитала?

— Про Стригуна!

— Легко чи важко співіснувати в одній сім’ї двом таким творчо наснаженим людям?

— Дуже легко. Взагалі прекрасно, коли двоє людей працюють разом 24 години на добу. Хоча це велике випробування на якість стосунків. Велике щастя, що я маю Стригуна, що ми зустрілися, пройшли і йдемо такий довгий життєвий шлях. Незважаючи на його зовнішню могуть, він дуже добрий і з ним дуже легко спілкуватися. Немає таких тем, яких би ми не обговорювали вдома, хоч трапляються і творчі суперечки, бувають же абсолютно протилежні думки. Але це не відбивається на нашому сімейному житті. Правда, Федір Миколайович мені зауваження робить делікатно, а я можу й різкувато сказати. Бо ніхто до нього не ставиться так уважно і ретельно, як я, і ніхто так не підкаже, як я. І ще я дуже люблю його як партнера, бо він ніколи не зробить дурниці на сцені. Бог наділив Федора Стригуна прекрасними акторськими даними. Тепер такі фактурні мужчини просто не йдуть у театр. А може, таких і немає взагалі.

— Ви фаталістка?

— Думаю, що так. Але якщо сліпо вірити у фатум, можна мляво плисти за течією, а людині треба боротися за життя, треба його вибудовувати самій.

Львів.