Устина Вовк Перейти до переліку статей номеру 2018:#1
Життя коротке, мистецтво вічне


«Божественна комедія». Режисер Олексій Кравчук. Автор задуму Надія Крат. Художник Ельвіра Босович. Львівський театр естрадних мініатюр «І люди, і ляльки»

Ах, ці милі серцю маленькі сцени дитячих театрів… У них є особлива атмосфера довіри, притишеності, дитинного світосприйняття замкнутого простору сцени в ірреальному контексті. Коли і сцена, і глядацький зал окреслені невеликою відстанню, дійство – ніби зовсім поруч, за крок від глядача, актори і ляльки перед очима, як на долоні. Це дає можливість акторам використати і простір залу як ігровий, покласти ляльку на глядацьке плече, обійняти, поспілкуватись.

…Та вистава «Божественна комедія» не для дітей, хоч інколи її споглядають і діти. Це вистава для дорослих, дуже глибока, філософська вистава про зміст людського буття і стосунки між Чоловіком та Жінкою ще з часів легенди Старого Завіту; про створення перших людей та історії їх вигнання з райського Едему. А паралельно – історія дорослішання кожного з нас, від пелюшок до могили. А попри те все, це історія людства в цілому, з революціями, війнами, змінами суспільних формацій – все йде у своєму особливому, заданому Ним, Всевишнім, ритмі – від простішого до складнішого, від світла до грози людських стосунків, від безтурботної радості дитинства – щебетливих дівчаток із традиційними кісками і невигадливих, сором’язливих хлопчаків – до дорослішання, спочатку романтичного залицяння, одруження, а далі – безпросвітних життєвих буднів, серед яких – трафаретні сценки сімейних стосунків на тлі неминучих вікових змін зовнішності (з деякими іронічними анатомічними акцентами), стереотипної для побуту замороченості неважливими дрібницями, чоловічим потягом до чарки, галасливою веремією дітей та внуків і зрештою, кінцевими акордами старості, де на зміну сміховинним ноткам та сценкам приходить тужлива щемлива сцена смерті спершу одного з Подружжя (Діда), а по тому й другого (Баби).

В такі миті хочеться плакати над нами, людьми, над нашою суєтною сутністю. Над летючістю Часу, в якому всі ми – проміжні, минущі, але все ж кожен із нас – НЕПЕРЕСІЧНА особистість. А ще… кожен з нас – представник свого етносу. Про це нам говорить мова українських народних пісень та обрядів, що безперервно звучить як музично-ілюстративне тло вистави (тут слід відзначити ансамблевість акторського складу театру, їх професійну багатофункціональну гру, адже поза тим, що вони актори-ляльководи, всі чудово зіспівані; задіяно в грі й живий етнографічний оркестр). Керівник, режисер і натхненник Олексій Кравчук протягом вистави постійно перебуває з ударними на сцені, він – усміхнений – ніби добрий дух театру, споглядає гру іскристими радісними очима.

Коли ще тільки зародився задум «Божественної комедії», Олексій Кравчук розповідав журналістам: «В нас виникла така ідея в колективі створити виставу про людське життя, про стосунки чоловіка і жінки, бо нічого більш божественного і кумедного в цьому світі нема. В різні періоди життя: відколи ми маленькі і далі, коли стаємо такими старичками, як наші бабусі і дідусі, – тому виникла така назва «Божественна комедія». Тут йдеться про стосунки чоловіка і жінки відколи вони ще не народились на цей світ, бо це божественне начало, коли вони з’являються на світ, коли вони ще хлопчик і дівчинка… потім, коли вони сваряться, потім, коли вже старенькі, і потім, коли помирають. Але насправді – це такий божественний задум: і що чоловік, що жінка має прожити своє життя, мати свій досвід, ми не говоримо помилки, ми не говоримо гріх, ми говоримо досвід, бо без цього людини немає».

У театру «І люди, і ляльки» є щось від театру вертепників та скоморохів: у минулому році творча трупа проїхалася з виставою «Божественна комедія» на возах селами Львівщини, починаючи із села Лопушна. В інтернет-ресурсах є відеокадри, як селяни-глядачі тішаться з переїзного театру на колесах, як реагують, як ридма плачуть. У ті незабутні червневі літні дні Міжнародного фестивалю «І люди, і ляльки» 2016 року театр намотав на колеса 240 км, побував, окрім Лопушної, в селах Суходіл, Глібовичі, Вільхівець, Будьків та Старе село. Називали себе жартома театром «Волоцюги і ляльки». Це були незабутні миті спілкування з природою, з простими щирими робітніми людьми, які підтвердили давно відоме гасло театрального світу «ars longa, vita brevis», і також те, що кожна вистава має мати свого глядача, дорослого чи маленького, бо завдання театру – дати людям поживу для роздумів, створити для них емоційну віддушину, що в мудрих підручниках з театрознавства зветься «катарсисом». Хочеться вірити, що це творче піднесення в театрі «І люди, і ляльки» триватиме довго – бо діти (і дорослі теж!) ще ой як потребують цієї особливої атмосфери театрального балаганного світу з чудо-лялькою в руках.


Корисні статті для Вас:
 
Олег Новохацький: «І люди, і ляльки»2004-02-11
 
Поетика неігрових фільмів Сергія Маслобойщикова2002-12-10
 
Узяти до рук ляльку, щоб уже не випустити її ніколи...2012-12-16
 

 

 

Перейти до переліку статей номеру 2018:#1

                        © copyright 2024