Театр часто порівнюють із кораблем, державою, храмом, монархією, планетою, інститутом і навіть комп’ютером. Назва Київського академічного театру «Колесо» апріорі спонукає до асоціації з колісним транспортом. Дехто ототожнює його з велосипедом, інші – з мотоциклом чи автівкою. А от фундатор «Колеса» народна артистка України Ірина Кліщевська бачить свій театр як середнього розміру автобус моделі Mercedes-Benz. І саме вона є його керманичем (директором, художнім керівником) уже 30 років. Окрім того – режисером і актрисою.

Від початку свого творчого маршруту «Колесо» міститься на найбільш туристичній вулиці столиці – Андріївському узвозі. Спершу екіпаж театру налічував усього 10 осіб, нині – 50. Починали з однієї сцени, тепер грають на трьох: Основна сцена, Камінна зала, сцена в кафе. А ще є Мистецька зала, де проводять виставки, презентації і музично-поетичні вечори. Цього літа облаштувати внутрішній двір для вистав, музичних вечорів і концертів.

За тридцять років театр здійснив понад 40 постановок, з якими побував у багатьох містах України, Європи, Азії і навіть у США. Серед трофеїв – премії, відзнаки на багатьох національних і міжнародних конкурсах, фестивалях.

Ж.-Б. Мольєр, О. Вайльд, П. Кальдерон, П. Саксаганський, Я. Стельмах, Р. Шіммельпфенніґ, П. Гандке, А. Шніцлер – репертуар театру збалансований, складається з класичної та сучасної, української та зарубіжної драматургії. Незрідка «Колесо» ставало першовідкривачем або маловідомої вітчизняної літератури, або іноземних текстів.

Серед останніх прем’єр: документальна вистава «Ми, Майдан» Н. Симчич, (режисер І. Кліщевська), детектив «Мишоловка» А. Крісті (режисери М. Грунічева та І. Кліщевська), трагедія «Антігона» Софокла (режисери І. Кліщевська та Е. Куцуреліс), комедія «Блаженний острів, або Отак загинув Гуска» М. Куліша (режисер М. Грунічева) та романтичний трилер «Double double» Е. Еліса та Р. Рііса (режисер І. Кліщевська).

– Ірино Яківно, створення власного театру було вашою мрією?

– Не так мрією, як душевною потребою. Закінчивши Київський інститут театрального мистецтва імені І. Карпенка-Карого, я поставила кілька вистав у Житомирському, Мукачівському та інших українських театрах, працювала кілька років асистентом режисера на телестудії «Укртелефільм». Зауважу, що професія режисера серед жінок тоді була не такою популярною, як сьогодні. Серед найвідоміших – Ірина Молостова, яка ставила в Київському оперному та Театрі імені Лесі Українки. Ми з нею багато спілкувалися. Ірина передбачала зміни, які принесла перебудова в країні. Поява численних студій – це неймовірний сплеск театрального руху. Тільки в Києві виникло близько 80 колективів. Театри-студії стали двигуном мистецького розвитку. Такий бум відбувається й нині.

Моя команда на той час вже була сформована. Як ансамбль ми показували концерти, дитячі й дорослі вистави, влаштовували рок-фестивалі в Куренівському парку. Коли почалося розселення мешканців комунальних квартир на Андріївському узвозі, тодішній голова Подільського району Іван Салій вирішив зробити з цієї вулиці мистецьку Мекку. З’явився вернісаж, художні майстерні, відкривалися музеї. І нашому колективу запропонували теж тут оселитися. Навіть давали два приміщення: друге – трохи вище по узвозу. Але на той час для нас і один будинок був розкішним подарунком, тож я відмовилася. На жаль (усміхається).

– Як виникла назва і який напрям обрав новостворений театр?

– Щоб вирізнятися з-поміж такої кількості студій, ми шукали оригінальний формат, якусь родзинку. Зупинилися на кафе-театрі. Ідея була запозичена з Парижа, де чимало схожих кафе-театрів виникло в повоєнний період. Їхня афіша складалася здебільшого з легких комедій, скетчів, музичних вистав. А ми вирішили розвиватися в напрямку традиційного репертуарного драматичного театру. Тому згодом із назви зникло слово «кафе». Хоча в репертуарі досі є три вистави саме цього формату: «У Києві на Подолі… або “Гдє ві сохнітє бєльйо? ”» за мотивами водевілю Миколи Янчука «По ярмарку», «Пристрасті дому пана Г.-П.» за п’єсою Олени Пчілки «Сужена – не огужена» і «Любити, палати та бути таким, як раніше…» за поезією П’єра-Жана Беранже. Вони дуже популярні. В наступному сезоні плануємо ще одну прем’єру такого формату створити. Щодо назви, то це колективна ідея. Слово асоціюється з рухом. І мені хотілося б, щоб його напрям був лише вгору і без зупинок.

– З якої вистави почалася історія Театру «Колесо»?

– Першою прем’єрою була «Ку-ка-ре-ку» за п’єсою Віктора Москаленка. Незважаючи на таку дитячу назву, це була сучасна і дуже актуальна на той час драма. Історія про те, як сторож намагався перевиховати хлопця, котрий скоїв крадіжку. До речі сторожа грав Валерій Шептекіта (актор Молодого театру. – В.К.). Саме цією виставою 28 травня 1988 року ми офіційно відчинили двері нашого театру.

Загалом, щоб вирізнятися з-поміж інших театрів, ми завжди шукали і продовжуємо шукати ексклюзивну драматургію. Більшості п’єс, за якими було поставлено вистави в «Колесі», немає в жодному столичному театрі. Приміром, «Скандал з публікою» Петера Гандке, «Портрет планети» Фрідріха Дюрренматта, «Золотий дракон» Роланда Шіммельпфенніґа, «Приборкання норовливої» Францобеля. Нещодавно ми зробили галерею портретів драматургів, за п’єсами яких у нас ідуть вистави. Її можна побачити одразу при вході в театр, піднімаючись сходами на другий поверх. Розмаїття прізвищ: від давньогрецького Софокла до сучасного українського драматурга Надії Симчич.

Просто в мене особливе ставлення до драматургів. Люблю читати п’єси, вивчати біографію авторів. Потім я з ними ніби починаю спілкуватися: намагаюся зрозуміти особистість, яка писала той чи інший текст, її думки, погляди, світобачення. За таким принципом починав працювати над виставою Георгій Товстоногов. До речі, Георгій Товстоногов приїжджав до нас на показ дипломних робіт. А навчальну практику мені пощастило проходити на репетиціях Анатолія Ефроса. Я, наприклад, не люблю сторонніх на репетиції. Порушується певна інтимність процесу, тонкого зв’язку між режисером і акторами. А от у Ефроса навпаки: актори звикли до того, що на кожній репетиції присутня якась публіка. Не даремно ж він потім випустив книгу «Репетиція – любов моя».

– Хто з акторів «Колеса» працює від першого дня, а хто недавно приєднався?

– Галина Зражевська, Валентина Бойко, Вадим Лялько, Олександр Бірюков, Олег Лепенець – ті, хто зі мною від початку історії театру. Серед молодих: Аліна Проценко, Ольга Васинюк, Анна Артем’єва, Олександр Дідик, Едуард Кіхтенко, Дмитро Соловйов, Денис Драчевський. До речі, саме в нашому театрі робили свої перші кроки як актори Стас Жирков, Дмитро Шарабурін, Ірина Ткаченко, режисер Вахтанг Чхаїзде.

Нині в «Колесі» працюють 30 акторів, серед яких 20 – у штаті і 10 – за контрактом. Відзначу: навіть серед технічного персоналу в нас чимало творчих особистостей, які танцюють, пишуть вірші, грають на музичних інструментах. Вони всі – особливі люди, які «дихають» театром.

– «Колесо» проводило театральні фестивалі: «Слов’янські зустрічі», «Подія», «Відлуння», Фестиваль до ювілею Миколи Куліша. Цього літа ви провели ІІ Міжнародний фестиваль камерних вистав AndriyivskyFest. Яка з цього користь для театру?

– Фестиваль – це можливість встановити нові стосунки, поновити контакти, познайомитися з різними людьми, побачити, яких традицій театрального мистецтва вони дотримуються і які розвивають. Країни всього світу, особливо Європи, вже багато років їздять на фестивалі одне до одного. Це така внутрішня духовна потреба, як фізична – їсти й пити. Це спілкування вкрай необхідне людям. Червень 2018 року