Автор п’єси стає тепер новою зіркою американської драми, зокрема з-поміж драматургів-афрoамериканців. Він родом із південного американського штату Алабама; там здобув диплом бакалавра з драми, а у Філадельфії – маґістра з театрального мистецтва. Спочатку там же працював актором у різних театрах. За свої ролі 2011 р. дістав нагороду ім. Оттo Гааса та дві нагороди ім. родини Барріморів. Згодом почав сам ставити вистави, і знову отримав нагороду ім. Барріморів, цим разом за найкращу режисуру; були також ще різні відзначення і ґранти. Цього року за п’єсу «Вбивай Іди Рай» Національний мистецький клуб присудив Іджеймсові нагороду в сумі $25 000. Тепер він працює викладачем театрознавства в Університеті Вілланова (поблизу Філадельфії). Починаючи з 2017 року, драму ставили в Нью-Йорку, Філадельфії, Чикаґо і Берклі. Д. Іджеймс є автором ще шести п’єс.

Сама назва драми «Вбивай Іди Рай»^[1] натякає на тему твору, але її граматично ненормативна форма це немов прикриває. У програмці є згадка, що дія відбувається нібито на Єлисейських Полях, куди, за грецькою мітологією, боги слали найкращих померлих героїв. Ці Поля також служили як Рай, отже, саме це слово наче обіцяє, що там ліпше за реальність.

Мистецький керівник постановки Джосеф Річ^[2] звернув увагу на сучасну реальність, яка спонукала драматурга написати драму про тих людей у суспільстві, яких ще й сьогодні дехто трактує як «Інших» (себто, немов гірші під оглядом їхньої раси чи національности, релігії, мови або культури). Він згадує статистику, що у США і розбишаки (чи й «тітушки»), і правоохоронці вбивають чорних чоловіків і хлопців у 2,5 раза частіше, ніж білих, а чорних чоловіків зі зброєю поліція вбиває вчетверо частіше. Такі випадки бувають, зокрема, у більших містах, де є багато афроамериканців, і навіть коли поліціянти є тієї раси. Автор драми зізнається, що він «одержимий американським експериментом» [себто будуванням специфічно демократичної держави з імміґрантів]. А цей твір – немовби його поштовх «до спільної будови громади. <…> Це намагання використати мистецтво для вияву, наскільки [ця громада] не є перфектною». Він оптиміст і вірить, що одного дня цей твір уже не буде потрібним.

Вистава триває 72 хвилини (в однім акті). Відкрита сцена показує немов величезну цементову морську хвилю (від долівки аж до стелі). Ця хвиля-стіна не тільки домінує на сцені, вона є майже єдиним предметом декорації. Зовсім збоку, близько до глядачів, на малому столику – старий комп’ютер весь час щось роздруковує на безконечному звою паперу, що лягає на підлогу. Звук безперервного друку і шарудіння паперу підносить напругу. Перший герой, Іса^[3], спускається з тієї «гори» з вигуком: «Я тут знову!» Він оглядає все довкола себе, підносить один шматок паперу й напружено його читає. Там щось таке, що його явно потрясло, і він, із виглядом заляканої істоти, намагається тікати, себто бігти й лізти вгору, – та ніяк не може. Щоразу зсувається і котиться, немов камінь Сізіфа. Тоді з плачем кричить до глядачів: «Ви мусите нам допомогти!» (тут множина з натяком на майбутнє!). Актор важко дихає, а тоді нервово сміється. Несподівано він щось собі нагадує і до когось промовляє: «Я вас налякав? Пригадую, коли я зрозумів, що я чомусь лякаю людей. Мені тоді було вісім літ». [Сам автор говорив про те, що чорний хлопець у молоденькому віці вперше відчуває, що білі люди бояться чорних хлопців].

Зовсім несподівано з отвору ями вилазить другий актор, Ґріф, і називає своє прізвище й ім’я. Іса впізнає його ім’я з того довжелезного списку загиблих, що комп’ютер далі викидає на долівку. Обидва герої переносять свою увагу на глядачів. Ґріф має досвід стояти перед великою публікою. Бо він був валедикторіаном. (Коли закінчував середню школу, на випускній програмі йому доручили сказати головну промову перед усіма вчителями, учнями й батьками)^[4].

Незабаром з’являється ще один актор, Даз. Він зізнається, що не знає, як він з’явився та що сталося перед цим, бо був під впливом наркотиків. Він запитує, що це за місце тут? Чи це читацький клуб? Чи якась харитативна допоміжна група? Чи, може, вони всі – мертві?! Під час роздуму про своє життя він запитує, де є всі ті книжки, що «чорні не встигли написати перед тим, як їх розстріляли». Він також намагається втекти з цього місця і лізе догори. Також неуспішно. Тоді згадує, що з ним сталося перед самою смертю: він вів авто, і його зупинили на вулиці, бо забув сигналізувати, що буде повертати вбік. У розпуці він запитує товаришів, чи вони мають бути мучениками, чи жертвами, щоби тільки молодша генерація могла жити?

Хоча давніші поселенці вітають Даза словами «ти на один крок ближче до свого остаточного місця, до останнього місця спочинку», вони насправді дещо приховують. Це стає ясно, коли вони перекидаються різними думками, про те, що вони тут обрані і їхнє завдання ще не закінчене, бо їм треба чекати на інших.

Несподівано комп’ютер перестає друкувати нові прізвища, тільки висвітлює їх на горі-стіні, немов на екрані. Кожний актор з болем реаґує на ті прізвища, які їм явно знайомі й близькі^[5]. Актори читають їх уголос, і тоді зовсім близько чути грім і видно блискавки. (Автор твору казав, що це дуже важливо читати ці імена вголос, бо нам треба їх запам’ятати).

З’являється четвертий актор, молодесенький хлопчина Тайні («Малесенький»). Він сповнений енергії та гумору. Чому він сюди потрапив? Він не дуже розуміє чому, а мама казала йому швидко прийти додому. Та він згадав, що вчора, коли він у парку бавився іграшковим револьвером, він бачив, як поліціянт застрелив малу дитину, але тому, що Тайні був свідком цього, той його також застрелив. Далі Тайні переконує старших товаришів погратися в ковбоїв та інопланетян. Тайні каже на свій револьвер, що ця зброя «несправжня, але я є справжнім»; він остаточно стріляє на своїх трьох товаришів. Тоді він повторює слова Іси: «Чи треба мене лякатися? Що таке в мені, що всі лякаються? Ми всі повинні змінитися, щоби комусь зробити більш радісний день».

Деякі режисери цієї п’єси називали місце дії почекальнею, або й космічною почекальнею. Там весь час вичікують когось, що ще прийде і щось змінить (майже у дусі «Чекаючи на Ґодо» Семуеля Беккета). Герої не визнають, що вони приречені навіки бути «Іншими». Тому вірять, що настануть зміни. Натяки на це заховані в самій назві, в наказовій формі дієслів «убивай!» (власні слабкощі?) та «іди!», щоб остаточно осягнути обіцяний Рай.

Багато реплік героїв часом недоговорені, а часом виразно двозначні. Автор твору не малює своїх героїв як святих, для того щоби збільшити їхню втрату; всі вони виявляють як позитивні, так і негативні риси. Режисерка вистави Данієлла А. Дрейкс зуміла втримати цей підхід, щоби вистава не була наявно й наївно дидактичною.

У програмку був укладений листок, який готував глядача п’єси до атмосфери великого напруження, тому театр запросив до співпраці психолога. Театр пропонував вразливим глядачам вийти із зали, де спеціалісти готові надавати допомогу; тоді решту гри можна було бачити там же на екрані. Це, мабуть, перша в американському театрі така спроба допомогти глядачам уникнути травми.

Драма закінчилася. Глядачі, немов заморожені, триває довша мовчанка, а тоді починаються засоромлені тихі оплески. Публіка далі сидить. Тоді дві особи несміливо стають, ідуть до виходу, а за ними поволі й решта.

Чи мають право на однакове існування люди, до яких ставляться як до «Інших»? Це вічне й універсальне питання. Хоча й досить давно вже були намагання такий поділ усунути (християнська релігія каже любити ближнього), а тепер, уже кілька десятиліть, бачимо увагу й теоретичні праці в галузі соціології, філософії й літератури на тему «Іншого». «Інший» має прикмети відмінні від сильнішого, який сам підкреслює, що його власні прикмети є кращими й позитивнішими, тільки тому, що саме він при владі. Це немов дає йому «право» на расовий, ґендерний, національний, релігійний чи й мовний колоніалізм, або й повний ґеноцид. Це і Голодомор, і Бабин Яр, і Сандармох, і Майдан, і нищення кримських татар. Усі герої з цих груп тепер також на Єлисейських Полях. Всім цим жертвам, як і тим у драмі «Убий Іди Рай», ті «сильніші» ділами заперечували людські права «Інших».

Принстонський дослідний форум. США

1. ↑Це буквальний переклад назви, але кожне слово має також різні діалектичні зв’язки з жарґоном мови афроамериканців. «Kill» може також означати «знищ» або «зміни», а «move» – «спіши» або «втікай». «Paradise» може стосуватися Єлисейських Піль або раю для померлих праведників, героїв.
2. ↑Joseph W. Ritsch, «From the Producing Artistic Director», RepStage, «Kill Move Paradise», February 20–March 8, 2020, 3.
3. ↑Ролі виконували: Dylan J. Fleming – Isa, Jonathan Del Palmer – Grif , Christian R. Gibbs – Daz , a Tendo Nsubuga – Tiny.
4. ↑Таку промову доручають учневі, який мав найвищу оцінку у всіх класах.
5. ↑Зокрема завдяки популярному рухові «Black lives matter» [ «Життя чорних важливе»].