Композитор – як терапевт.

Він вислуховує ту мішанину, що у режисера в голові, й дістається до суті.

Джеймс Кемерон

Американський документальний фільм Метта Шрейдера «Партитура» (2016, «SCORE») – цікава й пізнавальна мандрівка у творчу лабораторію відомих американських кінокомпозиторів, яка проводить глядача по химерних лабіринтах і незнайомих закутках дивовижного світу. Це перше масштабне дослідження в історії кінематографа про створення музики до фільмів та невидиму копітку роботу її авторів. Режисер залучив до участі понад шістдесят композиторів, режисерів, музикознавців, кінознавців, зокрема Джона Вільямса, Говарда Шора, Ганса Ціммера, Олександра Десплу, Браяна Тайлера, Стівена Спілберга, Джеймса Кемерона, Енніо Морріконе, Мобі та багатьох інших, навіть доктора наук, професорку з психології Лю-Лан Тан.

Передмова доволі поетична: над безмежними пагорбами і рівнинами шелестить вітер, налаштовуючи слух глядача і ніби натякаючи, що звуки музики беруть першопочаток у лоні природи, народжуються з її гармонії. Після медитативного занурення в атмосферу лунає промовиста заувага, що синтезує й відбиває ключову ідею: «Музика – серце і душа фільму». Адже, на відміну від зображення, вона здатна встановити глибший і щільніший контакт з глядачем і часто-густо навіть може «витягнути» фільм.

Далі починається аналіз-подорож у часи німого кіно і перших експериментів братів Люм’єр, коли музика була потрібна, щоб заглушити проектор. Але, як зауважує історик кіно Леонард Малтін: «Німе кіно ніколи не було суто “німим”. Як мінімум завжди було піаніно». Тобто в німому кіно лунала заздалегідь написана партитура або піаніст імпровізував.

Надалі простежується вируюча кіномузична історія впродовж бурхливого XX ст. від джазових та інструментальних мелодій Алекса Норта («Трамвай бажання» режисера Е. Казана, 1951 р.; «Спартак» режисера С. Кубрика, 1960 р.; «Клеопатра» Дж. Манкевича, 1963 р.), інструментальної музики Енніо Морріконе, що стала емблемою вестернів 1950‑х рр.,  до заміни старомодних оркестрових партитур на мелодії у стилях панк, соул, фолк, зокрема ліричні, задушевні композиції у 1960–1980-х роках.

У цьому історичному контексті цікаве зізнання сучасних кінокомпозиторів: сьогодні часто доводиться грати на «нормальних» музичних інструментах (приміром, фольклорній калімбі) і часом узагалі обходитися без лептопа.

Окремий наголос зроблено на співпраці культового режисера Альфреда Гічкока з композитором, лауреатом «Оскара» Бернардом Германном, йдеться, зокрема, про фільми «Запаморочення» (1958) і «Психо» (1960). Музика цих стрічок наганяє острах, тримає напругу, але основна її новаторська відмінність – у використанні композитором невеликих, рвучких музичних фраз, які змушували глядача шаленіти.

Професорка психології Лю-Лан Тан зауважує: «Різноманітні аспекти музики обробляються в різних частинах мозку. Завдяки своїй емоційній силі, музика являє неабиякий інтерес для нейробіологів. На музику у фільмах зазвичай не звертаєш особливої уваги, але її вплив на нас величезний». Адже музика здатна настільки посилити емоції, що глядачі згадуватимуть фільм ще довго після того, як промайне останній кадр. Також психолог відзначає, що, згідно з дослідженнями вчених, «у людському мозку реакції на музику ідентичні з реакціями на шоколад».

Думки митців зі світу кіно ілюструються кадрами з відомих фільмів, зокрема, це «Трамвай бажання», «Психо», «Добрий, поганий, злий», Бондіана, «Щелепи», «Інопланетянин», «Список Шиндлера», «Втеча з Шоушенка», «Хоробре серце», «Зоряні війни», «Володар перстнів», «Темний лицар», «Шалений Макс: дорога люті» та безліч інших.

У стрічці вдало поєднано інформативність і захопленість, у ній чимало цікавих фішок – від професійного аналізу режисерів, композиторів і музикознавців до подробиць створення славнозвісних мелодій і саундтреків. Наприклад, у «Щелепах» Спілберга грає цілий симфонічний оркестр, але запам’яталися і стали легендарними усього дві ноти, а саме – наближення акули; завдяки медіафраншизі «Зоряні війни» Дж. Лукаса публіка заново відкрила для себе класичні оркестри тощо. Автор музики цих бестселерів – Джон Вільямс. Узагалі, 1970‑ті роки в Голлівуді називають епохою Джона Вільямса. А композитор Браян Тайлер («Нестримні 3», франшиза «Форсаж») поділився таємницею: на прем’єрах стрічок, музику до яких він написав, автор ховається в залі кінотеатру і спостерігає за реакцією глядачів, пильнує за мімікою і зміною емоцій.

Наостанок лунає епічний підсумок: музика в кінематографі – безперечно, одна з форм мистецтва XX–XXI ст. «У ній є щось, що композитор привносить завдяки інтуїції. Ця природність, неповторність комбінацій – ось що робить її такою сильною і загадковою. І, вірогідно, це невловимо для нас, учених», – зазначає Лю-Лан Тан.

Фільм Метта Шрейдера отримав високу оцінку і позитивні відгуки. Зокрема, кінокритик Річард Ропер з «Chicago Sun-Times» влучно зауважив, що «Партитура» – це «свято митців, які створюють музичне серцебиття улюблених нами стрічок». Він завоював вісім нагород на міжнародних кінофестивалях, а також був обраний як найкращий документальний фільм на Чиказькому кінофестивалі критиків 2017 року.