Брюховецька Лариса. Майстри кінозображення. – К.: Редакція журналу «Кіно-Театр», Вид. дім «Києво-Могилянська академія», 2020. – 208 с.

Висловлюватись про операторську майстерність, критично осмислювати її можна лише за наявності категоріального апарату та спеціальних знань. Тому статей, а тим більше книжок про неї, не тільки в Україні, а й у світі дуже мало, точніше сказати – одиниці. Продовжуючи розробляти цю тему, редакція журналу «Кіно-Театр» услід за першою книгою «Українська кінооператорська школа. Вибране» (в серії «Бібліотека журналу “Кіно-Театр”. Кінематографічні студії») випустила наступну – під назвою «Майстри кінозображення».

Якщо у першій – колективній – уміщено тексти кінооператорів і кінознавців, які осмислюють українську кінооператорську школу від її початку в1920-х роках, а також чинники її формування, визнання у світі та актуальні проблеми щодо нинішньої ситуації з цією професією, то друга – це галерея портретів українських кінооператорів, аналіз їхньої творчості, а також інтерв’ю з ними авторки Лариси Брюховецької.

Так сталося, що, крім необхідності спеціальних знань, операторське мистецтво й з інших причин нечасто потрапляє у фокус критичного мислення. Коли фільм талановитий, то кілька рядків, можливо, й присвятять людині, яка першою побачила життя в рамці екрану; коли ні – то ніщо не змінить оцінки працівника, який «перебував за камерою». Талант оператора оцінюють через призму режисерського (чи інколи акторського) успіху. Якщо ж такої удачі не стається – навряд чи хто наважиться сказати про оператора добре слово. Та все ж герої Лариси Брюховецької, майже кожного з яких вона знала особисто, є професіоналами високої проби, навіть коли їхній фільм не викликав значного резонансу. Тому що є чинники, які змушують переглянути загальне сприйняття фільму і в оцінці операторської майстерності прийти до дещо неочікуваних висновків.

У книжці постають дванадцять кіноособистостей – тих, хто вже пішов, і тих, хто працює нині, – дванадцять «апостолів» українського кінооператорства останніх 60-ти років: Сурен Шахбазян, Вадим Іллєнко, Юрій Іллєнко, Сергій Лисецький, Вілен Калюта, Валерій Квас, Валерій Башкатов, Віталій Зимовець, Юрій Гармаш, Богдан Вержбицький, Сергій Борденюк, Сергій Михальчук. На прикладі їхньої творчості авторка демонструє, скільки потрібно хисту, відданості й любові до своєї професії, аби змусити техніку працювати нетривіально – адже саме в неповторності сенс мистецтва. Загальний висновок, який можна зробити, прочитавши книгу: операторська майстерність – це не просто уміння технічно знімати, а, насамперед, як наголошує Лариса Брюховецька, висікати іскру поезії з елементарної дійсності.

Серії інтерв’ю і творчих портретів передує вступна стаття «Мистецтво на базі техніки», де подано стислий, але переконливий історичний контекст кінооператорства. Достатньо уваги приділено спробам збагнути суть професії, здісненим у різний час різними авторами. В статті окреслюється масштабне коло чинників, які впливають на те, аби робота оператора стала саме майстерною. Утім, основну увагу Лариса Брюховецька зосереджує на українській школі, висловлюваннях операторів та режисерів, внесок яких у національне й світове кіномистецтво не підлягає сумніву.

Завершується книжка переліком нагород, здобутих українськими кінооператорами. І цей список, окрім справедливої гордості, вселяє впевненість, що національна операторська школа, яка вважалась вельми потужною, залишатиметься такою й надалі, і, можливо, ми станемо свідками значних досягнень, які продовжать традиції старих майстрів або відкриють оригінальні мистецькі шляхи.

Стилістично книга справляє відчуття легкого дихання. (Але не треба думати, що ця легкість дається легко.) Внутрішнім критерієм став для авторки здоровий кінематографічний глузд. Це відчутно і в суто авторських матеріалах, і в питаннях, які вона ставить героям книги. Досить неочікувано деякі з них розкриваються у відповідях на одні й ті самі питання – тож про певних кінооператорів і сьогодні хочеться говорити не в минулому, а в сучасному або навіть у майбутньому часі, аби зрозуміти чи бодай інтуїтивно відчути: чудеса цифрових технологій не знімають проблем майстерності, а лише загострюють їх. До такої міри, що, звісно, породжують «несвоєчасні думки»: а чи насправді ми живемо в цифрову епоху, в більш розвинутій кінематографічній цивілізації, ніж та, в якій жили герої доцифрового часу? Чи, може, – в страхітливому творінні суверенного дилетантства, по суті, феодальному середньовіччі з диктатурою непрофесіоналів і культом невміння, в якому майстерність – курйозна забавка. Принаймні такою її, очевидно, вважають безвідповідальні студенти-оператори, слова яких «зараз легше знімати, ніж говорити» з болем наводить старійшина операторського цеху Сергій Лисецький.

На противагу таким «думкам» Лариса Брюховецька згадує сучасних українських операторів, які не копіюють телевізійну «рухливість», а мають свій стиль та методами знімань забезпечують гармонію змісту і форми. Зокрема, Володимира Іванова, Олександра Кришталовича, Юрія Короля, що прийшли в кіно вже в часи Незалежності, й інтерв’ю або творчі портрети яких не ввійшли до книги. Тож розмову про операторське мистецтво є сенс продовжити. Адже традиційна для вдалих українських стрічок і загалом для вкраїнського мистецтва вишуканість зображення співзвучна аксіомі Орсона Веллса, слова якого на початку наводить авторка книги: «фільм може бути справді хороший тільки в одному випадку: коли камера – око поета. Прокатники, природно, вважають, що не поети змушують купувати квитки в кінотеатри. Вони не здогадуються, кому ми зобов’язані самою мовою кіно…».