– Ваша картина «Війна. Український рахунок» була серед інших семи претендентів у галузі кіно на здобуття Шевченківської премії. Ви вірили в перемогу?

– Відверто кажучи, я не думав про це... Колись на фестивалі у Лейпцигу, де був представлений 20-хвилинний фільм «Дах», я отримав «Золотого голуба», це найвища нагорода фестивалю. Було це через кілька тижнів після падіння Берлінської стіни... Були друзі, гуляли містом, пили пиво; лише одного разу ми зайшли у зал, подивилися якийсь фільм, і знову пішли собі гуляти містом. Тоді на вулиці було значно цікавіше, ніж у залі... А потім в останній день кажуть: «Прийдіть, вас нагороджують». Пам’ятаю, Герц Франк (видатний латиський документаліст – він отримав тоді «Золотого голуба» за повнометражний фільм) пожартував: «Ти віз лише дві коробки, я – вісім, а гроші дали однакові!». Це, безумовно, приємно, коли тебе нагороджують, але я цьому ніколи не надавав великого значення. От ви говорите, було сім претендентів, а я навіть не знаю, хто вони... І все ж не хочу справити враження байдужого до визнання «митця» – я справді пишаюся цією відзнакою.

– Чи задоволені ви тим, як працює ваш фільм, тобто його дистрибуцією?

– Дистрибуція – це темна справа, я – не власник, і це справа каналу «1+1». Хоча була певна зацікавленість, приїжджав один дистрибютор з Канади, намагався, я знаю, його купити... Там є безліч спеціалізованих каналів (PBS – це мережа громадського телебачення, історичні канали), де фільмом, як він говорив, зацікавились. Чому вони не змогли домовитись з каналом, я не знаю... Більше той пан до мене не телефонував.

– А ви як автор не можете вплинути?

– Ні в якому разі. Я підписав контракт, в якому всі права належать виробнику. Я можу відправляти фільм на фестивалі, показувати його на зустрічах з глядачем. Але для фестивалів треба було зробити англійські субтитри. Це – додаткові витрати, певно, канал не вважав це за потрібне. Я зробив лише російський дубляж, але чи буде серіал показаний в Росії – мені не відомо. До речі, на премію висував мене не канал, а журналісти – газета «Голос України» і ви.

– Але дуже дивно, що приватна студія, вклавши гроші, не хоче їх повернути...

– Під час показу на телебаченні будь-який фільм розбивають рекламою кожні 20 хвилин, та якщо в 26-хвилинному фільмі тричі показати рекламу, то вже не зрозуміло, що ти дивишся – рекламу чи фільм. Тож, я думаю, що студія, мабуть, повернула свої витрати. Я не знаю повного кошторису, але, певен, що бюджет нашого фільму був досить скромний.

– Вертаючись до попереднього питання: чи не здається вам, що причиною такої нереалізації є небажання представляти Україну в світі саме через кіно? Так само чинить і дистриб’ютор фільму «Молитва за гетьмана Мазепу». Власники не бажають просувати фільми за кордон саме через те, що вони говорять про минуле України чесно і з болем. І так само, до речі, було й за радянських часів. Як тільки «Тіні забутих предків» були усипані нагородами і фільм купило багато країн, жоден український фільм більше за кордон не потрапив.

— Я не думаю, що у цьому є якась продумана ідеологія. Навпаки, мені здається, що просто про це ніхто не дбає. Наведу приклад особистий. Позаминулого року на студії «Кінематографіст» я зробив фільм «Червона земля». Кошти надало Міністерство культури і мистецтв України. Ми знімали на 16-мм плівці. Так от, копія цього фільму існує лише на відео. На плівку вона не переведена – не вистачило коштів. А коли продюсер хотіла знайти їх на стороні, то не змогли домовитись з Міністерством про права. Та й на фестивалі з тієї ж причини фільм не міг потрапити – нам приходили листи, в яких говорилось, що потрібна фільмокопія. Отже, зловмисних дій тут не має, я певен. До того ж, якщо в тебе є бажання, ентузіазм та хист просувати себе, дорогого, то будеш цим займатися. Мені досить того, що я зняв фільм. Нещодавно я спілкувався з Віталієм Коротичем, і він навів такий приклад: у Москві є Український культурний центр – там у кіоску продають газети двотижневої давності. От, наприклад, поляки минулого року зробили документальну добірку фільмів, архівів, хроніки, возять по всьому світу...

– А хто, на вашу думку, повинен це робити?

— Ясна річ, потрібно, щоб це робила держава – саме вона мусить бути зацікавлена, аби нас знали у світі. Ми ж з вами платимо податки, тобто платимо заробітну платню оцій величезній армії чиновників, а що вони роблять? Оце для мене найбільша таємниця...

– А ви не зверталися з такою ініціативою до Міністерства закордонних справ? Там є відповідна служба, яка займається просуванням українських культурних цінностей за кордоном.

– Насправді я – лише режисер. І мені не притамана ця риса – ходити, щось просити, комусь щось доводити... Я не почуваю себе громадським діячем. Був час, коли на початку перебудови багато діячів культури взяли на себе місію її «прорабів». На мій погляд, і культура від того втратила, і політика не знайшла. Отже, я хочу займатися своєю справою. Як то кажуть, кесарю – кесареве...

– Мабуть, багато залежить від того, хто пропонує. Скажімо, з ініціативи Оксани Пахльовської відкрито кафедру україністики в Римському університеті. Тобто якщо хтось ініціює і послідовно працює над цим, то все виходить.

– Певно, що так... Але мені важко уявити себе ініціатором... Мені просто не притамані якості борця, «трибуна, главаря». Я не хочу себе насилувати, взагалі, мені легше уникнути конфлікту, ніж у нього втручатися. Я лише констатую факти, свідком яких я є... От, наприклад, літопис нашого часу знімався на плівці. Нещодавно на Солом’янці в архіві я шукав матеріали: по 1995 рік є, а далі – нічогісінько. Все, нашої історії нема, вона майже відсутня впродовж останніх 10 років.

– Тобто можна тільки на телебаченні шукати, чи це річ безнадійна?

– Можна, але це зовсім інший погляд на реальність. Ти береш коробку з кіножурналом, то це кадр. Береш касету з відеоматеріалом про якусь подію – там вибрати нема чого: інший підхід до відображення реальності. Сказати б, його зовсім не існує. Ви коли-небудь вдивлялись уважно в новини? Я маю на увазі не слухали про перебіг подій, а ще й при цьому дивились уважно на екран? Що там, у всіх без винятку, сюжетах? Можу з усією відповідальністю подати перелік знятих планів посюжетно. Якщо про ВР, то загальний план будівлі, крупно – стяг, загальний план залу з верхньої точки, крупно: золота ручка дверей парламенту, перебивки (залежно від власника каналу) – хтось з депутатів читає газету чи спить, оратор на трибуні тощо. А якщо ви візьмете радянські кіножурнали, навіть розкритиковані вщент, то знайдете там так званий другий план, де побачите плин життя, якісь цікаві деталі, зняті дуже продумано...

Чим старша хроніка, тим більше матеріал естетизується, і це вже стає образом, це наша документальна спадщина. Наприклад, ми не кожен день заходимо до музею Шевченка у Каневі чи в Києві, до Львівської картинної галереї, чи до Софії Київської, але... ми знаємо, що це є, і це робить нас людьми, представниками саме цієї держави і нації. Ми знаємо, що ми можемо туди прийти. Саме цим формується наша національна свідомість. Ми – володарі усих цих пам’яток, це наша спадщина, ми пишаємося нею і залишимо її нашим нащадкам. Те ж саме і з документальним кіно. Я не вірю, щоб не знайшлись два оператори, які б знімали, одна монтажерка та один редактор. Треба написати, що саме знімається, яка подія і здати в архів. Це не такі великі витрати – купти на квартал 20 коробок плівки і хай знімають. Але «Укркінохроніка» розташована в центрі Киява, і от-от, я певен, знайдеться на неї господар, її продадуть. Бо державним службовцям байдуже, є в нашій країні кінолітопис, чи ні.

– У нас вирішили, ніби телебачення замінює все, і ніхто не думає, що цього недостатньо. Але недавно мені як експерту Міністерства потрапило кілька сюжетів літопису. Наскільки я зрозуміла, він буде відроджуватися. Звичайно, цих п’ятьох сюжетів мало на таку країну.

– Наведу приклад з однієї з серій фільму «Війна. Український рахунок» – битва за Дніпро. Якщо пам’ятаєте, там є останні кадри: стоять хлопці, на грудях у кожного – Зірка Героя. (Сталін пообіцяв присвоїти звання Героя Радянського Союзу тим, хто першим ступить на правий берег). Вони стоять, ці вчорашні діти, палять, хочуть здаватися дорослішими... і раптом іде дощ, дощ починається просто у кадрі. Я вклоняюся перед цим геніальним оператором, – не знаю його імені, – він не виключає камеру, і це все в кадрі, і краплі падають на погони, а хлопці стоять, ніяковіючи дивляться у камеру... І ти читаєш їхню долю, у цьому кадрі. Подумки додається ще й інша драма: це 1943 рік, до кінця війни ще два роки, хто із них вийшов живим з того пекла? Чи можна скласти ціну цим 50-ти метрам плівки. Я поставив у фільм її повністю...

– А через 60 років хтось шукатиме за такими образами наших днів... Ви за це вболіваєте і ви авторитетна людина, тож ваше звернення до урядовців мало б відгук. Наш журнал готовий вас підтримати у поновленні літопису, документа нашого часу. Сьогодні мистецьке життя можливе тільки на ініціативі окремих людей, тому що чиновникам це зазвичай не болить, а люди, в яких є гроші, далекі від таких речей. Але тут ідеться про справу державної ваги, переконувати у необхідності кінолітопису треба. До речі, чи стежите ви за молодою зміною в кіно?

– Є молоді, безумовно, але ви знаєте, вони роблять перший фільм, а потім, як правило, йдуть на телебачення. Наприклад, Таня Калужна, прекрасний режисер, зняла фільм-сповідь «Порода». Тепер працює на телебаченні, власне, на мою думку, такі, як Таня збагачують телебачення – вона профессіонал високого ґатунку. А кіно тим часом втрачає... Є Максим Сурков, є той самий курс Олександра Коваля – чи вони не вміють працювати?

–Розкажіть, над чим ви зараз працюєте, чого чекати найближчим часом?

– Зробив пілот для серіалу на телеканалі ICTV, робоча назва проекту – «Тим часом...». Про новітню нашу історію, без ведучого. Одна серія – один рік. Почали з 1986 року: 30 хвилин про 86 рік, як я його пам’ятаю. На жаль, пілот не влаштував керівництво... Що ж, у кожного своє бачення...

– А як це без ведучого, тобто без коментаря?

— Ні, дикторський коментар є — і він справді дикторський, а не авторський – тільки події, дати, люди... Я дуже люблю працювати в архіві, до того ж, коли це твій час, ти все пам’ятаєш... Архіви – цікаві, але я просто не знаю, що можна буде зробити через 5-6 серій. Там справді проблеми. Спочатку в архівах ідуть великі папки, а далі менші й менші, за рік усього три карточки.

Нешодавно в Будинку кіно я дивився німецький ігровий фільм «Гуд бай, Ленін!» – він теплий, і з яким ставленням до свого минулого! Це наше життя, це наші ілюзії, ми жили в тому часі, мали друзів, працювали... Не можна все викреслити, я певен – нічого не потрібно викреслювати: часи не обирають – в них живуть і помирають, як сказав поет...

– І ще одне. «Війна. Український рахунок» – це епопея, панорама втрат України, які дуже великі. Ви це показали, ви це розібрали, і картина просто вражає.Чи не хотілося б вам зробити фільм про здобутки як альтернативу до втрат? Тому що нашій ментальності властиво плакатися...

– А все це віктимізація, тобто ми уявляємо себе весь час жертвами. Ми самі здебільшого у цьому винні, але весь час кажемо, що хтось дурний. Взагалі, це наша така риса, не тільки українська, а слов’янська.

– А чи хочеться вам показати нас хоч у чомусь переможцями?

– Знаєте, я не ставлю перед собою ніколи таких завдань. Я роблю те, що мені зараз цікаве... Звичайно, мені, як глядачеві вже обридли ці безкінечні вурдалаки, нові руські й українці з прасками на животі... Я часто дивлюсь старе кіно: там – про людей! От, наприклад, американці цю проблему у кінотеатрах розв’язали – американець – завжди позитивний герой!

– Так, навіть коли показують фільм про дезертира, то він все одно переможець, настільки впевнений в тому, що робить правильно і що інакше робити не можна. Тобто вони вміють піднести свою людину.

– Думаю, що це взагалі серйозна проблема. Дивіться, наприклад, яка Вєрка Сердючка популярна, і це формує уявлення наших громадян про самих себе і тиражує його далі, за межі України. Цей образ починає виростати до символу. Але даймо можливість тим, хто хоче слухати й дивитись інше. Європа?.. Вірю, що іншого шляху в нас немає, раніше чи пізнішеми все ж таки належатимемо до Європи не тільки географічно... Тим більше, що українці – індивідуалісти, а це, як на мене, європейська риса, і тому українці зможуть вписатися в європейський контекст.

– А хто для вас є переможцем, в минулому або в сучасному? Чи бачите ви таку постать?

– Не сотвори собі кумира... Я не думав над цим... Шкода, звісно, що відбувається перекачування мізків: багато хто залишає країну, і це дуже сумно.

Дивлячись що розуміти під словом «переможець». Принаймні, для мене – це просто щаслива людина, яка живе у суспільстві, де не потрібно зраджувати своїй улюбленій професії, аби прогодувати себе й близьких...

24 лютого 2004.