Прем’єра «Народного Малахія» відбулась у колишній українській столиці 75 років тому. Провінційний філософ та за сумісництвом листоноша Малахій Стаканчик забажав негайно реформувати людину, і насамперед українського громадянина. Він проповідником ходив по харківських вулицях, побував у Раднаркомі і в результаті потрапив на «Сабурову дачу» (давня назва відомої психіатричної лікарні). Сумну притчу Куліша розуміли неоднозначно. Хто доводив, що людей з такою простакуватою вірою в Маркса та Біблію, акафіст та «Анти-Дюринг» взагалі не існує. Хто бачив у п’єсі приховану антирадянщину (може, саме тому її заборонили), а через п’ять років після прем’єри, в 1933 році, один із прототипів Малахія, «держпромівський мрійник» та народний комісар Микола Скрипник, пустив собі кулю в серце.

Ще раніше Курбас виношував ідею поставити на березільській сцені забороненого на той час «Хулія Хурину». Назва п’єси нагадувала про героя роману І.Еренбурга. Його ім’я використовує у творі авантюрист на зразок Остапа Бендера. У майже гоголівському сюжеті виникає низка соціальних масок, породження небувалої міщансько-політичної демагогії. До неіснуючих могил таких вигаданих ідолів і досі покладають квіти.

І, нарешті, «Мина Мазайло», один із шедеврів Куліша, особливо актуальний в останнє десятиліття. Живі та злободенні його герої, на кшалт тьоті Моті з Курська, яка згодна скоріше бути зґвалтованою, ніж «українізованою», «шароварника» дядька Тараса та майже блаженного Мокія, закоханого в українську мову, як Арлекін в Коломбіну. Реальну й водночас неправдоподібну історію харківського службовця Мини, що мріяв змінити своє прізвище Мазайло на зрусифіковане Мазєнін, зіграли молоді «березільці», які працюють у колективі й досі, — вистава стала етапною у житті театру. І, мабуть, неперевершеною в історії нових прочитань творів М.Куліша.

В новій сценічній версії «Народного Малахія» режисер Микола Яремків та художник Олександр Зеньківський наполягають, що всі герої Куліша живуть у штучно створеному, насильницькому соціумі, схожому чи то на курник, чи то на пам’ятник епосі конструктивізму. Виникають дивовижні аналогії з акторами-маріонетками, яких обрав для своїх постановок нинішній метр «Березоля» Андрій Жолдак. Ще дивовижніше, що у першому випадку, більш виправданому для характеристики епохи, актори важко підкоряються задуму постановника. В другому з природнішою «механічністю» грають шекспірівських та тургенєвських героїв. Але так вже склалися реалії сьогоднішньої березільської сцени.

Можливо, саме тому в постановці М. Яремківа більш вдалим виявився епізод «На Сабуровій дачі» — тут актори потроху згадують прийоми психологічного театру, примушують глядачів співчувати. Якби режисер обрав саме цей шлях — показати нашу колишню державу велетенською «психушкою» для нормальних громадян, а не використовувати досить знайому стилістику «людей-гвинтиків», результат постановки міг бути більш вражаючим. Але й без того гра Олександра Гави — Стаканчика, що задає тон спектаклю, переконує в утопічності миттєвих перетворень та нездійсненності прожектів. Колись героя «Народного Малахія» за це засуджували, але насправді це трагедія Дон Кіхота, який не хоче знати, що прекрасна Дульцінея існує лише у його уяві. Так зітхав та марнів за прекрасною незнайомкою Розою Люксембург герой платоновського «Чевенгура». В автора ці страждання означали таємне розуміння нездійсненності комуністичного майбуття.

З «Хулієм Хуриною» все інакше. Його уже обирали для дебюту молоді режисери. На театральному фестивалі «Березіль—93» у Харкові таким був вихованець Харківського інституту мистецтв С.Кузик, який уперше поставив цю Кулішеву п’єсу на кону Сумського театру імені М.Щепкіна. Пам’ятаю гнітюче враження від постановки — хвацько поданої, проте еклектичної, причепливої, сповненої несмаку. Глядачі, які нічого не знали про долю автора та його твору, уявити не могли, скільки драматичних подій приховано за анекдотичною ситуацією.

Зрозуміло, до будь-якої давньої п’єси або інсценізації потрібен особливий жанровий ключик. Так, в новому мюзиклі «12 стільців», нещодавно поставленому в Москві, автори переглянули й образ самого Остапа Бендера й причини його соціального викриття, усталені в радянській сатирі. Кажуть, що в результаті вистава не переконує. Можливо, але я її не бачив. А ось чим зумовлений успіх «Хулія Хурини» режисера Ігоря Ладенка, спробую пояснити.

Молодий режисер починав у новому «Театрі 19» постановкою «Павла I» за Д.Мережковським. Такої серйозної вистави, що не розрахована на комерційний успіх і, що не заграє з глядачем, давно не доводилось бачити у дебютанта. Природним було питання: що ж далі? А далі була заявлена п’єса Куліша з рекламою у вигляді перформансу та з очевидною орієнтацією на молодіжну аудиторію, котра сьогодні переважно чекає від театру щохвилинних «приколів». Такий винахідливий КВК, розіграний молодими професіоналами О.Дідиком, С.Бабкіним, А.Маркіним та Н.Цванською, отримали глядачі вистави «Хулія славлю».

Постановник визначив новий жанр «комедійки» М.Куліша як «фантасмагорію». Проте все перетворилося, як це буває у молодіжних видовищах, на вавілонську мішанину різних мов та засобів: інтонацій Вєрки Сердючки, Юхима Шифріна, Геннадія Хазанова, пародійних прийомів у дусі мешканців телевізійного «Городка», репу та відверто глузливого контексту виконання Й.Кобзоном пісні про «єдину Україну».

У виставі були надувні телефони та інші предмети побуту, як у Асісяя — В.Полуніна, ефектні виходи напівоголеної дівулі, як у перервах між боксерськими раундами. У дусі «пофігистського» настрою сучасної молоді вирішено момент, коли за місце поховання «народного героя» Хулія Хурини приймається дивом збережена табличка з трьома нерозбірливими буквами. Кожний має домислювати цю ситуацію самостійно. А закінчувалась вистава роздачею рулончиків туалетного паперу — натяк не вельми зрозумілий, але сприймався він молодіжною аудиторією цілком схвально. Ось, мовляв, як ми славимо нікчемних ідолів. Хоча особливої зухвалості тут нема, носити дулю в кишені вже стало річчю звичною.

Що ж залишається від Куліша з розхристаної і вивернутої навиворіт п’єси? Мабуть, все той же анекдот, подарований Пушкіним Гоголю і розказаний останнім у «Ревізорі» та обраний Миколою Кулішем у 1926 році як зразок живучого потягу до уявної значущості пройдисвітів з природи та мимоволі. І.Ладенко та його молоді сподвижники побачили у тексті Куліша заросле бур’яном і занедбане «кладовище ідей», котре час від часу намагаються виставити священним місцем. Їм же на це, м’яко кажучи, начхати. Але не досить, на мій погляд, роздавати глядачам туалетний папір, аби вони приєднались до процедури «переоцінки минулого». У тім то й річ, що герої такого драматурга, як Куліш, подібно до персонажів Мольєра, Гоголя, Квітки-Основ'яненка та інших класиків, себе ще покажуть і в наш час, і в майбутньому.

Харків.