«Він, вона і...» — долю цієї універсальної комбінації і характер історії, яка з неї виростає, завжди вирішує третій компонент. А що, як це буде чайний сервіз? Саме над таким варіантом спробував поміркувати сербський письменник Мілорад Павич. Прихильник гри і парадокса, автор романів-словників, романів-кросвордів, п’єси-меню, в якій читачеві на вибір подано кілька зав’язок і розв’язок, Павич лишається вірним собі. Оповідання «Веджвудський сервіз для чаю» являє собою маленький лабіринт з кількома несподіваними сюжетними поворотами, кожний з яких дає змогу побачити події в іншому світлі, відкриває новий сенс.

Спільне студіювання математики, якому протягом кількох років віддаються безіменні герой і героїня, здається, переростає у класичну історію кохання. Але не все так просто. Раптом виявляється, що предметом пристрасті бідного студента є... розкішний чайний сервіз заможної героїні, з котрого голодному студентові так приємно їсти сніданок, який подають у перерві між студіями. В черговий раз точку зору на події кардинально змінюють імена героїв, названі в останньому реченні. Його звати Балкани, її — Європа. Отже, читач потрапив у вишукану пастку, вміло розставлену письменником.

Здається, із цього тексту, підкреслено розрахованого на читання, з виразно літературною «фактурою», досить складно вичленити сценічну ситуацію. Проте Тетяні Шуран це вдається. Цілісність оповіді, голос і тон наратора-героя збережено: актори зачитують текст Павича, одночасно беручи участь у подіях на сцені. Слово непомітно переходить у дію, дістає матеріальне втілення в символічних предметах. Разом із легкою, як повітря, мінливою реальністю Павича активно трансформується сценічне середовище. Скажімо, кімната, що виникає зі спогадів героя, на сцені оповита серпанком тонкої тюлевої завіски, примарний берег моря актори творять із жовтої і синьої тканин просто на очах у глядача, а білий бик перетворюється на солом’яну іграшку. Варто віддати належне ориґінальному сценічному оформленню Марії Волкової.

При цьому Тетяна Шуран доповнює літературне першоджерело власними режисерськими знахідками. Лірична оповідь, в яку доволі органічно вплетено вірші Б.-І.Антонича, Світлани Йовенко, Ліни Костенко та І.Малковича, раз у раз переривається жанровими сценками зі студентського життя, й на кону, окрім героя і героїні у виконанні Олександра Летенка та Анни Хохлової, з’являється цілий гурт персонажів, про яких Мілорад Павич, ясна річ, не мав ані найменшого уявлення. Саме ці вставні сценки, в яких дотепно обігруються університетські реалії, як на мене, надають постановці особливої принадності.

Можливо, не все ще вдається акторам-студентам, для більшості з яких вистава стала першим виходом на професійну сцену. Проте їхні енергійність, житєлюбство і щирий ентузіазм, вміло підкреслені постановником, подеколи можуть позмагатися з відточеною майстерністю. Вистава сповнена руху і ритму, пронизана духом гри і відчуттям дива. Зрештою, хіба не цього очікуєш від мистецтва молодих?