У кожної людини є своє минуле і кожен за певних обставин із сумним усміхом, із радісною сльозою згадає раптом якийсь незначний епізод або поворотний момент того назавше проминулого, досяжного лише у спогадах, життя. У спогадах завжди неправдивих, бо неповних і завжди справжніх, бо так, як воно згадується, так воно і є. Зараз у мить спогаду. Зблиски, шматочки, фрагменти почуттів, подій, думок, слів. Згадати щось мимохіть. І ледь-ледь обманути себе. Не все згадати, бо інакше можна поранити себе сьогоднішнього. Може зринути щось страшне і неприємне. Ні, цього не треба.

От у виставі «Варшавська мелодія — 2» постановник власної «театральної фантазії» Ігор Афанасьєв хоче згадати щось «взагалі» миле, ледь щемке. (А може, продати можливість цього спогаду, продати цю територію пам’яті, встигнути продати поки ніхто не здогадався зробити це раніше?) Він хоче нагадати, що була колись вистава «Варшавська мелодія». Грала там актриса Ада Роговцева. Ось вам вона. Подивіться на неї — вона згадує почуття, які колись грала. Актриса може й зараз грати, дивіться. А ось на заднику зірка кремлівська, а ось вона стає зіркою на ялинці. А ось ліхтариками ялинковими натякають нам на силует Москви. Тої радянської Москви, якої ніколи не буде, особливо для тих, хто виїхав до Америки назавжди.

Сценографічне вирішення Михайла Глейзера зручне для гастрольного життя вистави. Ліхтарики не займають багато місця, а меблі, куби, невеличкі підвищення, які виносять монтувальники для означення різних місць дії, можна завжди знайти в чужому театрі. Або в сільському клубі. Чи в «клубі трамвайників», як казала колись незабутня Ірина Молостова.

«Варшавська мелодія–2» — комерційний продукт, розрахований на ностальгуючу публіку, що живе в Америці, і на тих, кому приємно згадати милі дрібнички радянського життя та власну молодість. Нічого поганого тут немає. Кожен заробляє гроші як може і може витрачати гроші за власним бажанням. Але мистецький масштаб цього продукту — концертно-театральна бригада грає драматично-естрадну виставу, — не дозволяє зіграти драму і взагалі повноцінну виставу, гідну імен відомих акторів і самого бренду, перепрошую, першого театру країни, і тих завдань, які постають перед НАЦІОНАЛЬНИМ театром. Але менше з тим. Далі.

Інакша драма та інакший масштаб існують в сюжетах «фантазії», в словах і героїні з літ проминулих — Гелі з року 1948 (Олеся Власова), і героїні з року 1987, яку грає Ада Роговцева. Режисер — автор «фантазії» – склав паразитуючу на першоджерелі драматургічну конструкцію — випадкова зустріч у засніженій перебудовчій Москві дорослої Гелени з Євгеном – напрочуд схожим на її колишнього коханого. Йому можна розповісти свою давню щемку історію. Розповідь перетікає в розігрування фрагментів старої п’єси. Драматург Ігор Афанасьєв дуже програє класикові радянського театру Леоніду Зоріну. Хоча Ада Роговцева радо користується з можливості наблизитися до свого колишнього, можливо, найбільшого, успіху на сцені. Жестом, тоном кількох фраз вона може нагадати глядачам знамениту виставу. Сцени ж справжньої «Варшавської мелодії» віддані молодій актрисі. Це скоріше був подарунок доньці, яка спочатку виконувала цю роль. Та потім почала грати Олеся Власова. Критика відзначила її виконання премією «Київська пектораль». Євген Паперний грає і велике кохання польки Гелени — радянського хлопця Віктора, який через закон Сталіна, що заборонив шлюби з іноземцями, так і не поєднав з нею свою долю у напливах-спогадах, і випадкового знайомого дорослої Гелени Євгена, якому вона розповідає свою історію в часі теперішньому. Показати цю розповідь допомагає Ігор Славінський, стаючи і диригентом, і саксофоністом, і офіціантом, і міліціонером, і співробітником музею.

В тексті Ігоря Афанасьєва багато інформації про «пєрєстройку», про реалії того часу, які можна з усміхом згадати, живучи десь в Америці. Зроблена вистава для них, для жителів колишнього СРСР, які можуть заплатити за ці спогади. Актори грають не без задоволення. Але немає глибини проникнення і в суть миттєвостей приватного життя постатей Зоріна, й у філософські глибини часових співвідношень, які вочевидь присутні в самій драматургічній конструкції «фантазії» і які, можливо, дозволили б зіграти драму. Але маємо «формат» радіо «Шансон». Правда, без агресії та хрипу, але й без піднесення та одкровення. А воно — одкровення, можливе для таких акторів, як Ада Роговцева та Євген Паперний. Вони можуть грати високо, глибинно. В тому разі, якщо вимагатимуть більшого. Від себе, режисера, від проекту. Коли претендуватимуть на інший «формат». Коли зламають приблизний рівний ритм перебігу розповіді, розрахований в першу чергу на те, аби не втомити публіку, аби її потішити.

Вистава рідко, але грається, вона виконує свою функцію — допомагає учасникам постановчої групи вижити. Але чому Національний театр імені Івана Франка виступає партнером Театру Ігоря Афанасьєва у створенні та прокаті вистави російською мовою? Дожилися. Все, як кажуть, можливо в наш час. Але важко погодитися з тим, що все продається. Що можна паразитувати на власній пам’яті, на власних колишніх досягненнях. Справжній театр лише грішми та поїздками до Америки не вимірюється. Коли вже на те пішло, то згадайте один зі слоґанів – «Вимагайте більшого!»