Повість «Про мишей і людей» американського письменника Джона Стейнбека (1902 — 1968), удостоєного Нобелівської премії «за реалістичний і поетичний дар, поєднаний з м’яким гумором і гострим соціальним баченням», давно перейшла до розряду літературної класики.

Історія про зворушливу дружбу батраків Джорджа і Ленні, що мандрують з місця на місце в пошуках заробітку, та їхню нездійсненну мрію про власну ферму, попри оманливу ясність і простоту, залишає широке поле для різноманітних прочитань.

Не випадково, вона вже багато років поспіль привертає увагу режисерів, кожен з яких акцентує ті або інші моменти, пропонуючи своє трактування подій. За повістю «Про мишей і людей» неодноразово ставили вистави в театрах Америки та Європи, а в 1992 році голлівудський актор і режисер Гаррі Сініз зняв однойменний фільм, де сам зіграв Джорджа в дуеті з Джоном Малковичем, якому дісталася роль Ленні. Кілька років тому до повісті Стейнбека звернувся і російський режисер Михайло Горевий, створивши в театрі ім. Моссовєта антрепризну виставу «Люди і миші» з Дмитром Харатьяном і Олександром Балуєвим у головних ролях.

По-новому стейнбеківські колізії зазвучали в останній постановці Віталія Малахова «Про мишей і людей» (черговий проект театральної компанії «Бенюк і Хостікоєв»), прем’єра якої відбулася 24 серпня в Театрі російської драми ім. Лесі Українки. У своїй виставі Малахов проводить виразні паралелі між Америкою часів Великої депресії, де відбувається дія повісті, та сучасною Україною, нагадуючи про мільйони наших співвітчизників, котрі внаслідок економічної кризи змушені шукати праці в інших містах і країнах.

Цілком відповідно до цього контексту Джордж у виконанні Богдана Бенюка постає типовим українським заробітчанином. Спритний і кмітливий, стійкий до життєвих негараздів, практичний і дещо сентиментальний, він над усе мріє про власне господарство: невеличкий будинок, корову, качок і цілу зграю пухнастих кроликів для свого єдиного друга Ленні (Анатолій Хостікоєв) — безмежно довірливого, трохи недоумкуватого здорованя, який так палко любить гладити все м’яке, що подеколи ця любов обертається фатальними наслідками для об’єктів його почуттів. З помітними труднощами долаючи звичне амплуа героя-коханця, Анатолій Хостікоєв поки що не досить переконливо передає наївність і безпосередність свого персонажа, подібного до великої дитини.

Мрія про власний клаптик землі у творі Стейнбека розгортається у своєрідну метафору пошуку раю. «Нікому не потрапити на небо, і ніхто не матиме своєї землі,» — говорить один із персонажів повісті. Чи не всі герої нагадують двом друзям про численних мрійників, яким так і не вдалося втілити в життя свої утопічні плани. Практично неможливо з випадкових батрацьких заробітків зібрати кошти на придбання ферми. Проте стається диво: старий робітник-каліка, що за життя таки відклав трохи грошей, пропонує Джорджеві та Ленні об’єднати зусилля й придбати ранчо втрьох. Лишається дочекатися платні за місяць, аби остаточно зібрати необхідну суму.

Дружба — рідкісне явище у суспільстві, в якому щоденно точиться боротьба за виживання. «Яка тобі з цього користь?» — резонно запитує власник ранчо Ковбой (Сергій Бойко), здивований тим, що його найманий робітник Джордж самовіддано піклується про розумово неповноцінного друга. Важкі умови життя поглиблюють одвічне відчуження між людьми, посилюють агресію і жорстокість. Практично безправні, залежні від волі хазяїна батраки, в свою чергу, презирливо поводяться з конюхом-негром (Володимир Абазопуло) – істотою, яка перебуває на нижчій сходинці соціальної ієрархії. Всі конфлікти на ранчо вирішуються за допомогою фізичної сили, а лінчувати людину так само просто, як застрелити собаку.

Кожен із героїв по-своєму страждає від самотності, відділений від інших стіною байдужості й недовіри. Не виняток — молода дружина Ковбоя, по суті замкнута в стінах власного дому без права спілкування. Вона відчайдушно намагається налагодити контакт хоча б із робітниками (яких у глибині душі зневажає) єдиним відомим їй способом — одверто кокетує, демонструючи свою жіночу привабливість. У виконанні Наталі Сумської ця безіменна героїня з’являється на сцені в білій сукні а-ля Мерилін Монро, наслідуючи манірну пластику американської кінозірки. Вона навіть співає загальновідому пісеньку Мерилін, пританцьовуючи на столі перед здивованим Ленні, що мав нещастя привернути її увагу. Забава закінчується трагічно: не розрахувавши сили, наївний здоровань випадково вбиває жінку так само, як колись мимоволі душив улюблених мишей.

Таким чином, спрацьовує назва повісті, взята з вірша Роберта Бернса про безсилля звірів і людей перед силами природи. Безглуздою волею обставин обривається життя людини, за крок до здійснення руйнується заповітна мрія Джорджа і Ленні. Немає раю на землі. Але Джордж бачить вихід для свого друга. Знайшовши Ленні на галявині, він стріляє здорованеві в потилицю, рятуючи його від помсти Ковбоя і життєвих негараздів. Ленні вмирає у щасливій упевненості, що його сподівання ось-ось здійсняться. Останнє, що бачить герой, — уявне ранчо, де він годує власних кроликів.

Універсальний трагізм існування, гранично оголений у Стейнбековій повісті, у постановці Малахова суттєво згладжений. Це радше побутова драма, щедро здобрена гумором і музичними номерами, що розігрується в яскравих декораціях Сергія Шевцова. Можливо, саме такою має бути вистава для глядача, який, втомившись від життєвих трагедій, шукає в театрі передусім відпочинку.