Деконструювання та реінтерпретація класичних творів уже давно стали елементами сучасної культури, яку зазвичай позначають енігматично-недиференційованим терміном «постмодернізм». Згадані творчі маніпуляції можуть відбуватися у різний спосіб, наприклад, шляхом децентрації, коли до класичного, «освяченого традицією» твору застосовується стратегія надання голосу маргінальним (отже замовчуваним, випадково чи навмисно обділеним авторською увагою) персонажам, як, наприклад, у відомій п’єсі Тома Стоппарда «Розенкранц і Гільденстерн мертві», де головні ролі належать товаришам Гамлета, маргінальним постатям шекспірівської трагедії. Ще один можливий підхід — осучаснення першотексту, відсіювання застарілих інтерпретацій шляхом іронізування і пастішу, тобто йдеться про зміну загальної інтонації, відмову від серйозності й усталених остаточних суджень.

Об’єктами такої стратегії нерідко стають творіння вікторіанської епохи. Загалом дослідники констатують особливий інтерес британської постмодерної культури до вікторіанства, в якому сучасні митці знаходять не лише джерело натхнення, але й широке поле для реалізації власних деконструктивістських бажань: вони парадоксальним чином підносять і пародіюють, імітують і руйнують вікторіанські моделі (як, зрештою, і багато інших естетичних моделей, в тому числі й раннього постмодернізму).

Прикладом подібних естетських ігор може бути вистава «Дивний випадок з доктором Джекілом і містером Хайдом» (театр «Велосет») на основі однойменної повісті Р.Л.Стівенсона, яку було представлено на цьогорічному Единбурзькому фестивалі «Фріндж»1. Концептуальним завданням творців вистави було позбавити твір Стівенсона позірної однозначності, наголосити і підсилити моменти, суголосні сучасній культурі з її інтересом до фрагментарної особистості, різних проявів девіантної поведінки і шизоїдного світосприйняття, з одного боку, і до впливів наукових відкриттів на можливості нашого самопізнання – з другого. Власне, акторська трупа поставила досить амбітну мету запропонувати нове трактування цієї повісті, «перепоісти класичну історію з нещадною чесністю»2. Як пояснює режисер вистави Том Дісней: «Головне, що мене вразило в історії Стівенсона, так це те, що її вочевидь помилково інтерпретували; починаючи з першої театральної постановки у ХІХ столітті до Бродвейського мюзиклу, більшість людей просто не розуміли суті цього твору»3. Помилковість творці вистави вбачають передусім у намаганні нав’язати ідею існування «справжнього Я» і, як наслідок, існуючий дисбаланс у репрезентації Джекіла і Хайда, останній з яких завжди виявляється на другому плані, тоді як Джекіл/Хайд — це, по суті, одна й та сама людина. Можна сказати, що у цій виставі фактично пропонується замінити інтерпретацію за принципом антитези «або — або» (або добро, або зло і т.д.) формулою синтезу «і – і» (кожна людина може бути водночас і доброю, і жорстокою, і ніжною і брутальною, питання лише в тому, наскільки сама людина здатна усвідомлювати власну амбівалентність).

Не менш цікаво актори підійшли і до візуального втілення свого задуму. Технічно вистава вийшла досить еклектичною, адже тут сполучаються різні жанри і види мистецтва, є тут і елементи популярного нині фізичного театру. Під час репетицій вистави використовувалися такі, на перший погляд, непоєднувані техніки, як кунг-фу і комедія дель арте, що забезпечило виставі неповторну і майже самодостатню пластику. Настрій вистави відповідав і загальному настроєві фестивалю «Фріндж», перейнятому атмосферою хеппенінгу. Перше, на що звертаєш увагу під час перегляду вистави — це мінімалізм (мінімум декорацій, костюмів, акторів – їх лише двоє). Інколи актори відверто бавляться, зокрема у сценах, де вони використовують одне одного як меблі (наприклад, коли один із акторів зображує крісло або ж коли вони імітують їзду в екіпажі), ніби виставляючи самих себе у ролі ready-made objects. Власне, подібні забавки, гра у вдаване існування неіснуючого доволі характерні для британської ментальності, варто лише пригадати карколомну подорож героїні Льюїса Керрола задзеркальним світом, де видиме і невидиме, реальне й уявне мають однакову легітимність («Ну, тепер, коли ми вже побачились, — сказав Одноріг, — ти вір у мене, а я — в тебе. Згода? — Хай буде так, — відповіла Аліса»)

Окрім ролей стільців і крісел, акторам випало грати ролі основних протагоністів Джекіла/Хайда і його друга-резонера Гебріела Аттерсона, а також маргінальних дійових осіб – інспектора Скотланд-Ярду, слугу Джекіла, стару трактирницю тощо. Діалоги Тома Діснея (Джекіл/Хайд) і Тома Стюарта (Аттерсон) переривалися розпачливими сповідями Джекіла, обличчя якого виринало з темряви і дивно перетворювалося під впливом макабричних тіней і заломленого світла прожекторів, надаючи виставі справжнього готичного присмаку. Не менш важливим моментом у виставі була присутність двох музикантів у сюртуках і циліндрах, що навмисно зухвало переривали хід вистави «недоречними» втручаннями, підсилюючи іронічну тональність дійства. Інструменти для створення «м’якого» музичного епатажу теж були незвичні — язичковий орган, цитра і гармоніка, а звукові ефекти було ювелірно відточені, й вони відтворювали різноманітні мікрозвуки, наприклад, звук кинутого м’ячика, що поступово уповільнюється і затихає, як відлуння якоїсь ідеї чи давній спогад, що пульсує в наших думках. Віртуозне володіння музичними інструментами дозволило музикантам увиразнити невротичний малюнок вистави, який весь час роздвоювався на періоди веселого іронізування над класичним текстом (у такі моменти підкреслювалася комічність для сучасного сприйняття вікторіанських мовних зворотів і загалом романтичного нагнітання пристрастей — зрештою, злодіяння містера Хайда вражають куди менше, ніж злочини, описані іншими авторами4) і періоди готичної атмосфери жаху і фатальної приреченості людини, яка зважилася пізнати свою душу, сягнувши небезпечної глибини.

1 Цей фестиваль, що тривав з 8 по 30 серпня, є альтеративним проектом відносно Міжнародного Единбурзького мистецького фестивалю і є пробним каменем для молодих акторів та авангардних митців з різних країн. Якщо бути точними, то за назвою «Единбурзький фестиваль» ховається сім різних фестивалів, в тому числі — окрім двох згаданих — фестиваль джазу і блюзу, книжковий фестиваль, кінофестиваль, етнофестиваль та військовий парад відомий як Military Tattoo.

2 www.velocet.org.uk

3 Там само.

4 Герой Стівенсона виглядає доволі посереднім злочинцем порівняно, скажімо, з вкрай брутальним героєм «Пісень Мальдорора» французького письменника Лотреамона