Ми, абітурієнти кінорежисури Інституту театрального мистецтва, не могли знати, що під час вступних іспитів відбувся ідеологічний партійний з’їзд «Про непримиренність двох ідеологій» як реакція на статтю В.Некрасова у журналі «Искусство кино» про спільні з нашими загальногуманітарні проблеми у митців Італії, США, і, можливо, ненавмисне нам запропонували прорецензувати один із трьох документальних фільмів, серед яких був фільм, знятий за сценарієм згаданого автора. Зрозуміло, що тим, хто обрав для рецензії цю стрічку, понизили бал — певно члени комісії перестрахувалися. Для тих, хто склав іспити з прохідними балами, останнім випробуванням був колоквіум-співбесіда на світоглядні та мистецькі теми. Комісію здивувало, що автор цих спогадів не був комсомольцем — поголовний обов’язок школярів у тодішній УРСР — в сибірських школах таке членство було добровільним і участь у спорті та самодіяльності компенсувала позакласну активність учнів. Особливо спровокував закид про брак патріотизму через незнання творчості Скорика, тоді ще невідомого поза Україною. Напевно, спрацював фальстарт від абсурдності цього закиду, бо уся процедура іспитів відбувалася російською мовою, а неукраїнський Київ, порівняно з естонською Естонією, був першим розчаруванням після райдужних уявлень про рівноправність республік-сестер. Всі ці враження вилилися на членів комісії: про мову спілкування на іспитах і в столиці і що тоді розуміти під дефініцією «патріотизм». Дух пленуму, як перший дзвін по «відлизі», очевидно, обережніших членів комісії насторожив щодо передбачуваності такого студента, але керівник курсу порадив додатково скласти ще два іспити на театрознавчий вечірній факультет і навіть посприяв довідкою на прописку у Києві, що формально було порушенням приписів. Влаштувався на студію ім. О.Довженка, що стало другим розчаруванням з цієї ж причини, хоча тоді знімалися фільми «Сон» Денисенка, «За двома зайцями» Іванова, але більшість фільмів нічого спільного з українською тематикою та проблемами не мали.

Одного разу в напівтемному студійному коридорі я зустрів Параджанова, який приглянувся і спитав, чи я не актор. Я розповів про свою нетривалу роботу у російських театрах, про перипетії на екзаменах. Він сказав, що готується знімати «Київські фрески» і мій типаж йому підходить на якусь роль. Було відомо, що «Тіні забутих предків» нагороджені на фестивалях, але чомусь не тиражуються для прокату. Перші враження від Параджанова, коли стежити за ним в оточенні публіки, створювали образ ексцентричної особи, позера і хвалька, що полюбляє бути в центрі уваги, — це пізніше розумієш, що під цією маскою ховалася прониклива й сентиментальна натура. Наодинці він також був іншим у спілкуванні, тому я наважився спитати про те, що найбільше тоді хвилювало, — як можна знімати в Україні реалістичні фільми на міську тематику, якщо у містах не спілкуються українською мовою, і чи у них в Єревані така сама ситуація (тоді я ще не знав, що виріс він у Тбілісі). Режисер щось сказав про те, що серед гуцулів він себе почуває як вдома, бо він горянин, але конкретної відповіді я не дістав, як і конкретної пропозиції.

Невдовзі я залишив цю роботу через нерегулярний графік. За кілька років Параджанов написав свою скандальну заяву про звільнення з роботи і зустрівся у Львові з кіноаматорами. Враження справив зовсім інше, позначилися усі ті переживання, яких він зазнав у ці роки. Я показав йому сценарій телепередачі про конфлікт львівських археологів з колгоспом літописного Звенигорода, що розривав давньоруське городище. Як вимагалося для літування, форма сценарію була простою: ліворуч к/к — кінокадри, праворуч текст диктора, як тоді мені видавалося, доволі публіцистичний. Режисер не став його читати, зауважив лише, що кіно — це те, що зліва, і взяв з моїх рук сигаретну коробку і кульковою ручкою намалював парний портрет — князя з гілкою та княгиню з макетом храму в руках — аналогію до ктиторських портретів на середньовічних іконах.

Минув ще якийсь час, і Параджанов привіз у Львівську картинну галерею ікону «Розп’яття» в народному стилі, яку кіногрупа вивезла з Космача, що викликало численні нарікання мистецтвознавців. Директор галереї Б.Возницький запросив нас, як вже знайомих, на обід. Режисер явно почував себе ніяково через те, що повертає музейну річ з таким запізненням і мусить покутувати за членів тодішньої кіногрупи, яка її забрала до Києва. Вдався до випробуваного прийому, знову сховався за ексцентричність. Очікуючи офіціанта, почав їсти польові квіти з вази на столі. На прощання розцілувався з Возницьким і запросив у гості до себе.

Востаннє я зустрічався з Параджановим у нього вдома, скориставшись тодішнім запрошенням. Саме почалася нова хвиля репресій проти студентів. Зіновія Франко попросила передати до Львова укладачці тлумачного словника української мови доктору філології Л.Гумецькій самвидавські роботи І.Дзюби, В.Чорновола, О.Солженіцина. Маючи ці роботи при собі, перед від’їздом я вирішив відвідати Параджанова. Хотілось дізнатися, що відбувається у кіносередовищі. Господар відчинив і познайомив з «геніальним» оператором із ВДІКу, якого, звісно, я не запам’ятав. Я зауважив на стелі люстру в сецесійному стилі у вигляді герба «Сас» і похвалився, що серед численної галицької шляхти, приналежної до цього герба, лише Дідушицькі могли собі дозволити таке замовлення або гілка Яворських. Режисера, здається, насторожила така атрибуція, не знаю, чи слушна, але моя компетентність була недоречною, як тоді видалося. Я одразу відчув, що запросини були скоріше жестом ввічливості, бо ні співпраця, ні часті контакти нас не пов’язували, радше зоровою пам’яттю він щось пригадував, як то буває у публічних людей, однак показав свої колажі на тему «Гамлет», яких я так і не зрозумів. Відчувалося, що людина не може без творчості і її пригнічує цей стан після кращих часів і успіхів.

Ці штрихи до портрета не так митця, як людини — від апогею слави, бунтарської популярності до замкнутої самотності, наче стоп-кадри, виринають у пам’яті, коли дивишся сповнені красою і добротою застиглі та формально рухомі його фільми. Кожна зустріч була наче вперше, і він відкривався вразливими гранями своєї особистості, не ховаючись під захисною маскою, а щедра його душа радо ділилася своїм баченням минулого, як отой рисунок на сигаретній коробці, бо сучасники належно не оцінили його.