«Тіні забутих предків» Сергія Параджанова — один із найзахопливіших і найнезбагненніших фільмів ХХ століття, уже протягом сорока років незмінно вражає глядачів, стає відкриттям для кожного нового покоління, лишаючись поза часом у своїй вічній актуальності. Звідки ж така невичерпна сила емоційного впливу, безмежне смислове багатство?

Параджановські «Тіні» – це унікальне поєднання кінематографічного новаторства, індивідуальної неповторності режисерського і операторського стилю з глибиною та універсальністю сенсу, яка зближує фільм з міфом і фольклором, нагадує про надособистісний аспект художньої творчості, її одвічний зв’язок зі сферою родової пам’яті, архетипами колективного несвідомого.

Дозволимо собі короткий теоретичний екскурс. Згідно з концепцією Карла Густава Юнґа, індивідуальне безсвідоме — лише вершина значно більшого за обсягом колективного несвідомого, надособистісного за своєю природою, успадкованого людиною подібно до інстинктів, а не сформованого на базі індивідуального досвіду. Якщо в особистісному несвідомому основну роль відіграють комплекси, то структуротворчими елементами колективного несвідомого є архетипи — універсальні моделі несвідомої психічної активності, що спонтанно визначають людське мислення і поведінку.

Архетипи є універсальними формами — праобразами, що їхній потенційний зміст щоразу по-різному виражається і певною мірою конкретизується через архетипні образи, символи. Символ — це результат спільної роботи свідомості й колективного несвідомого, єдність прозорого для свідомості образу й потаємного неексплікованого сенсу, що веде в несвідомі глибини психіки.

Завдяки своїй здатності об’єднувати протилежності, архетипні образи здійснюють посередництво між несвідомою психічною основою і свідомістю, виконують компенсаторну функцію. Це посередництво дає можливість сучасній унікальній, але однобічній індивідуальній свідомості відновлювати зв’язок з природним корінням, несвідомою, інстинктивною цілісністю первісних часів.

Архетипні образи, за Юнґом, найбільш яскраво виявляються в міфології.

Повернімося до фільму «Тіні забутих предків». Неймовірна пластична експресія, могутня насиченість кольору, органічний зв’язок музики і руху, граничне зменшення ролі слів (акцент на мелодиці природної народної мови) — все це недвозначно апелює не так до свідомості, як до несвідомої сфери одвічних праобразів. За історією Івана і Марічки на інтуїтивному рівні прочитується світ архетипів, що обертаються навколо універсального досвіду життя і заново актуалізуються в кожному поколінні.

Передусім, очевидно, слід відзначити укрупнення характерів, свідому відмову від психологічної деталізації. Акторам Іванові Миколайчуку й Ларисі Кадочниковій вдалося створити узагальнені екранні образи, що вбирають у себе всю повноту народного характеру. Їхня зовнішність, вдача і доля здаються невіддільними від карпатської природи — лісів, гір, бурхливої річки і від життя гуцульського села з його буднями й святами, нескінченними народженнями, весіллями й похоронами. Драматична історія їхнього кохання осягається в космічному дійстві буття, тому все в ній закономірне, логічне та необхідне, позбавлене свавільної випадковості. В цій системі цінностей особиста смерть перестає лякати. Герої практично не турбуються самозбереженням, тому що вірять у глибші й довготриваліші істини.

Фільм переповнений універсальними міфологічними символами життя і смерті. Один із них — вода, первісна стихія, яка, за твердженням Юнґа, в багатьох міфологіях символізує материнське лоно, народження і смерть, початок і кінець. Марічка гине в бурхливих водах, отже, не зникає назавжди, а ніби повертається до одвічних начал. Втративши кохану, Іван символічно вмирає разом з нею, але, через певний час, повертається до життя, про що, крім появи кольору, говорить обряд обмивання перед весіллям. Саме до води схиляється герой в останні миті свого земного існування, перед зустріччю з Марічкою. І в останній сцені жінки обмивають мертве тіло, знаменуючи перехід людини в нову якість.

Доволі показовий у фільмі амбівалентний символ дерева. В першій сцені саме дерево стає причиною загибелі Олекси. Дараби, на яких, розкинувши руки, лежить Іван, приголомшений думкою про загибель Марічки, викликають асоціацію з розп’яттям. При цьому, як слушно відзначив дослідник Роберт Лакатош, Іван, повертаючись до життя після смерті коханої, «спинається на дерево, яке є символом життя, осі світу, життя космічного, живучості (оскільки черпає з усіх чотирьох елементів), а також первородного гріха»1.

Важливе смислове навантаження несе в образній системі фільму домінантний червоний колір — колір смертоносних вогняних коней і життєствердних весільних убрань, одвічний колір крові, а отже — життя і смерті одночасно.

Моє останнє спостереження стосуватиметься проблеми співвідношення особистого і загального в картині Параджанова.

Кохання Івана до Марічки — це таїнство, незрозуміле односельцям. Він безмежно самотній у своєму горі. В той же час, його особиста трагедія розгортається на тлі незмінних сільських буднів, циклічних змін пір року і тим ніби включається в універсальні закони буття, вічний колообіг природи. Першим поштовхом до Іванового відродження після смерті Марічки стає свято Різдва, до якого герой прилучається, мимоволі розділивши з односельцями святочну їжу й питво (кварту горілки й булку, якими його пригостили співчутливі жіночки). Подальшим кроком стає бучне весілля, побачене Іваном з висоти вже згаданого дерева. І, врешті, в останній сцені спостерігаємо традиційні гуцульські «ігри при небіжчику», які символізують вічність життя, та дітлахів, що з одвічною дитячою цікавістю стежать крізь шибку за обрядом. Таким чином, стверджується природність життя і смерті й підвладність людини законам вічного оновлення.

Міфологічна основа фільму «Тіні забутих предків», роль і значення архетипів у цій картині, а також в усій творчості Параджанова відкриває широке поле для досліджень. Цією статтею мені б хотілося лише поставити проблему, запросити до дискусії на цю тему.

1. Лакатош Р. Традиція і новаторство в структуруванні зображення у фільмах Сергія Параджанова \\ Поетичне кіно: заборонена школа — К., 2001, с.42.