Феномен життєстійкості

Книга обсягом 245 сторінок — це спогади Василя Катаняна, доповнені рисунками Параджанова, фотографіями та чудовими репродукціями колажів Параджанова, і окремий розділ, який називається «Музей Сергія Параджанова в Єревані», до якого увійшла стаття Карена Мікаеляна про музей та документи, які там зберігаються, зокрема листи славнозвісних осіб до Сергія Параджанова.

Книжка читається легко і з задоволенням, в ній багато гумористичних, веселих історій. Це може здатися дивним, адже йдеться про людину драматичної долі. Так, але людину особливу: Параджанов не драматизував свого життя, він жив на повну силу, а це і називається життєстійкістю. Василь Катанян послуговується як власними записами, так і спогадами інших людей. Він пригадує багато зустрічей з Параджановим, починаючи ще з тих часів, коли той жив у Києві, численні приклади його дивацтв, містифікацій, розиграшів, усього, що становило сенс його життя. Катанян не обминає і непригладжених характеристик, наводить Параджановські іронічні самохарактеристики. Безробіття і в’язниця забрали найкращі роки митця, та, незважаючи на це, він не ізолювався, не замкнувся, а залишився незмінним балаясником, який не рахувався з власним часом, аби тримати увагу інших людей. Сьогодні часто вдаються до вислову «публічна людина», маючи на увазі того, чия професія зобов’язує бути на видноті й уміти триматися. Параджанов — це взірець публічної людини, в нього треба вчитися артистизму. Наведу один факт — його вміння входити в контакт зі славетними людьми. «1986 року Серьожа приїжджає і каже: «Хочу подарувати Сен-Лорану альбом, який я спорудив на його честь».

У Москві тоді була виставка славнозвісного французького кутюр’є, і Параджанов хотів зробити йому щось приємне за увагу, яку той проявляв до Сергія в чорні роки, зокрема, прислав запрошення в Париж, відразу після виходу його з тюрми.

— Молодець, я впевнений, що йому дуже сподобається. Зателефонуй і їдь в «Національ». Ось номер.

– І якою мовою ми будемо розмовляти? Ні, я залишу альбом у тебе, а коли він приїде, я негайно примчусь і вручу йому подарунок. (Серьожа зупинився за містом у сестри.)

(...) Багато було колажів в альбомі, який Серьожа оправив у старовинну парчу, прикрасив стрічками і мереживом. Описати це неможливо, це треба бачити. І, побачивши, Сен-Лоран завмер від захоплення. Розглядаючи сторінки, він часто сміявся і не втомлювався повторювати: «Маніфік! Маніфік!». Він не випускав дарунка з рук.

Вийшло так, що Сен-Лоран приїхав до нас несподівано. Я відразу подзвоив Серьожі, та поки він добирався від сестри, той вже поїхав.

— Їдьмо за ним! Ти ж навіть не підписав робіт, не підписав альбому!

Помчали. Піднялись. Стукаємо, але ніхто не відповідає.

Коли я на мить відлучився зателефонувати, Серьожа штовхнув двері і побачив Сен-Лорана зліва у ванній: стоячи біля раковини, той чистив зуби. Серьожа гаркнув: «Руки вгору!» – і вдав, ніби стріляє крізь кишені пальта з двох пістолетів. Сен-Лоран від несподіванки мало не проковтнув зубну щітку, обернувся і з жахом побачив бородатого терориста...

Німа сцена. Вбігши в номер, я насилу привів до тями Сен-Лорана, він був ошелешений і наляканий, а Серьожа веселився і налаштувався на дружню бесіду.»

Книжка не випадково названа «Ціна вічного свята». За безперервність свята Параджанову довелось заплатити високу ціну. Але харизму неможливо змінити. І тому все, що діялося з ним поза межами в’язниці, відбувалося, мов яскравий карнавал. Більше того, навіть в’язницю (уже грузинську) він зумів перетворити в театр. Той арешт був пов’язаний з його виступом у Москві на обговоренні вистави в Театрі на Таганці. Та цього разу втрутився Шеварднадзе, і Параджанова звільнили просто в залі суду. Але що це було — підсудний став режисером, роздавав ролі суддям, конвоїрам, і суддя-Нерон мав залишатися в образі. Цікавими є розповіді про зйомки фільмів на студії «Грузія-фільм».

Життя Параджанова було нероздільне з творчістю й навпаки. Можливо, не всім відомо, що «Ашик-Керіба» не планували, це мав бути один із епізодів давно виношуваного фільму «Демон» за Лермонтовим – є зафіксовані окремі сцени до цього фільму. Але режисер почав зйомки саме зі згаданого епізоду й так захопився, що епізод переріс у фільм і глядачі побачили Середній Схід очима Параджанова. Він збільшив на екрані дивовижні мініатюри, наповнив фільм печальною і чуттєвою музикою, яку почасти трансформував, як це робив з репродукціями класичного живопису. Все в його руках оживало, набувало нових барв, рис і давно знайоме ставало несподіваним.

В.Катанян залишив спогади про перебування Параджанова на МКФ у Роттердамі. З 1986 до 1989 року Параджанов устиг побувати ще в кількох країнах Заходу, і кожне його перебування стало фейєрверком витівок. Жив він безоглядно, незважаючи на підступи хвороби.

«Вигнанець»

Журналіст М.Блохін, на відміну від Катаняна, не був знайомий з Параджановим, але його знайома — Любов Чемерис — листувалася з Параджановим в роки його ув’язнення. Зворушливе епістолярне спілкування, фільми, які М.Блохін переглянув і яким захопився, історія життя майстра спонукали його взятися за розслідування і збагнути, чому такого талановитого художника, добру людину переслідували? Параджанов охоче спілкувався з Любою Чемерис (в книжці наводяться його листи), яка виявила інтерес до кіно і мала намір вступати до театрального. Він давав їй поради, а також висловлював різні прохання. Ця жінка стала ще одним ангелом-хранителем в’язня. Саме під враженням цих листів Блохін і почав роботу над книжкою. Початки гонінь він знаходить ще на зорі екранного життя «Тіней забутих предків». Після того, як фільм нагородили на кількох міжнародних кінофестивалях, режисер і педагог Віктор Івченко запропонував висунути його на Шевченківську премію. Але члени Комітету цієї премії фактично одностайно відкинули цю пропозицію. Аргументи О.Корнійчука та інших учасників обговорення, які зафіксовано у протоколі, автор книжки влучно називає «танцями половецьких ханів». Ні, не могли бездарні, але увінчані нагородами «діячі» допустити до себе «підозрілого» Параджанова. Звідси, з елементарної заздрості, витоки його вигнання з України.

Книжка Блохіна вибудувана на численних фактах, наприкінці автор дає фільмографію і великий, на 19 сторінках, список літератури (а ще ж є чимало документальних стрічок), яку він використав, і треба сказати: прижиттєва і посмертна слава Параджанова не зменшується, хоч би як до нього ставились окремі тогочасні чи сучасні «половецькі хани». Книжки про Параджанова, а до них можна додати і випущені в Україні збірник «Сергій Параджанов. Злет. Трагедія. Вічність» та «Невідомий маестро» В.Луговського, далеко не вичерпали феномен Параджанова.

«Постарайтесь поважати один одного...»

У книзі «Листи із зони» зібрано 190 листів, написаних Сергієм Параджановим з тюрем і таборів у період ув’язнення з 1974 по 1977 роки. Листи, супроводжувані рисунками і начерками, є неоціненними документами з багатьох точок зору. Насамперед як свідчення жорстокості влади, що запроторила у в’язницю талановитого митця, який дозволив собі бути вільним у висловлюваннях. Листи передають душевний стан Параджанова в ізоляції — кілька разів він згадує Оскара Вальда, вражений збігом їхніх доль. І зрештою, це документ людської солідарності, підтримки митця у важкий для нього час — не тільки рідні і друзі не відвернулися від нього, його підтримували й незнайомі люди.

Довгі чотири роки, зміна місця позбавлення волі — Губник і Стрижавка на Вінничині та Перевальськ у Ворошиловградській області. Оточення — кримінальні злочинці, які відбували не перший термін. І митець серед них, кинутий за колючий дріт, щоб звідти вже не вийти — неодноразово мотив приреченості звучить у його листах. Втім, настрій змінювався в процесі «освоєння середовища», зближення й порозуміння з нещасними. Спочатку Параджанов стверджує, що навіть якби його звільнили (така надія жевріла), то все одно повернутися в мистецтво не зможе, і йому треба покинути Україну. Тільки через якийсь час минають сліди «обробки» слідством і він випрямляється духовно, зміцнюється психічно, творить колажі, замовляє необхідні для цього матеріали, щоб восени 1976 року написати: «Яке щастя – ізоляція. Які пристасті виникають і тривожать. Які сценарії, романи, новели! Які потрясіння! Та кому вони потрібні?!» Неймовірно, але факт. І тривожили його не лише фантазії, а й життєві долі реальних людей, які розповідали йому про себе. Кінорежисер як сповідник у в’язнів — одна з найдивовижніших в історії світової культури місій. Багато в чому Параджанов унікальний, але в цьому, мабуть, перевершив багатьох.

Чимало листів до Світлани Іванівни Щербатюк і до сина Сурена вже друкувалися в інших виданнях, але тут, подані без скорочень, вони розкривають його щедру натуру, його прагнення обдарувати іншу людину, зробити для неї добро. Як умовляє він Світлану Іванівну відвідати Тбілісі, його будинок, узяти там речі для Сурена! Очевидно, діставши відмову, він пояснює їй свою наполегливість: «Тобі, Світлано, здається, що я купець і лахмітник. Це так. Я виражав і виражаю свою увагу до людей через речі».

Листи розкривають нам Параджанова-людину, багату і своєрідну особистість. Про це читаємо і в спогадах людей, які з ним спілкувались, але тим цікавіші його власні свідчення. А з погляду дослідника кіно дуже цікаві його листи до Романа Балаяна, які стосуються фактів кіно. Дізнавшись, що Балаян готується знімати «Каштанку» за Чеховим, Параджанов пропонує йому відразу три сцени сценарію, називає фільми, в яких фігурувала дореволюційна Росія, і де саме вони знімалися.

Згодом Балаян починає роботу над сценарієм «Відлюдька» за Тургенєвим, і Параджанов радить: «Проси Тарковського! Він напише». Коли ж дізнався, що співавтором Балаяна був Іван Миколайчук, зауважує: «Він приносить щастя і дихання». 1976 року в одному з листів він пише сценарій-мініатюру про рятівника і жінку, яку той витяг з води. В іншому листі він глузує з фільму Бориса Івченка «Марина», слушно акцентуючи на деталях, — цього разу об’єктом висміювання стали «чорні труси» в актора Конкіна, критикує актрису Ірину Шевчук, яка знялась у головній ролі. Він не міг знати, що в цьому випадку Івченко не винен — йому нав’язали цих акторів.

Вірменія ретельно дбає про спадщину свого сина — ще за життя Параджанова було споруджено музей його творчості, де сьогодні зберігаються колажі й документи. В тому числі й листи із зони, видані солідно, в якісному оформленні. Гадаю, що в Києві розпорошено немало цінних речей, які нагадують про Сергія Параджанова, і що слід зібрати це в одну колекцію. Не менш цінною була б і книга спогадів про нього, поки живі люди, які з ним дружили і підтримували його в скрутний час.