На сьогодні документальних фільмів про Параджанова вже більше, ніж фільмів, які він устиг зробити. Про нього почали знімати ще за життя, немов намагаючись компенсувати усе те, що довелося йому пережити. Параджанов зоставив по собі стільки слідів, не лише на целулоїді, на папері, а й у пам’яті людей, у мистецьких об’єктах, в які перетворювалися чи не всі речі, що потрапляли в поле його притягання, і, зрештою, самою міфічною трагічністю своєї історії. Параджанов — втілена легенда, людина-міф, Орфей, який спустився у пекло (назва чергового документального фільму Л.Григоряна). Тепер, за десять з лишком років по його смерті крізь дистанцію, яка оточує всякого визнаного класика, все менше проривається людяного, а поділ на канонічне й апокрифічне життя стає все більш нав’язливим. Його постать потрохи але неминуче обростає набальзамованими ідеалами і пафосом, за якими приховується духовна млявість. Неминучість часу?

Кожен фільм про Параджанова несе часточку його еманації, але проявляється вона залежно від готовності, здатності авторів потрапити у Параджанівський універсум. Автори займають позицію захопленого учня, що переживає містичний момент дотику, або нейтрального спостерігача, співбесідника, або старанного хронікера. І водночас, кожен фільм про Параджанова — це чергова фальсифікація, з тією поправкою, що сам Параджанов не вкладається в рамки верифікації.

І ось фільм, який бере слово від першої особи. Георгій Параджанов, племінник режисера, побудував картину виключно на тому, що говорив, писав, знімав Сергій Параджанов. Симптоматична тут навіть граматична структура назви фільму: «Я помер в дитинстві». Авторський текст відсутній (за винятком двох титрів, які дають біографічні довідки). Однак тексту в фільмі багато. Це колаж з цитатат Сергія Параджанова, його листів з тюрми, але переважно з нереалізованого сценарію «Сповідь». Параджанов написав його в 1969 році в Києві, але запустити картину у виробництво вдалося лише в 1989 році, режисер встиг зняти один епізод — похорон Віри. Епізод-передчуття, самопостановка найближчого майбутнього.

Документальний фільм починається словами Сергія Йосиповича про «Сповідь»: «В 1969 році у мене було двостороннє запалення легенів. Я помирав у лікарні і просив лікаря продовжити мені життя хоча б на шість днів. За ці кілька днів я написав сценарій. Це пам’ять, піднесена до образу. В ньому йдеться про моє дитинство. Коли Тифліс розрісся, то старі кладовища стали частиною міста. І тоді наше світле, ясне, сонячне керівництво вирішило прибрати кладовища і зробити з них парки культури, тобто дерева, алеї залишити, а могили і надгробки забрати. Приїжджають бульдозери і знищують кладовище. Тоді до мене додому приходять духи — мої предки, тому що вони стали бездомними. Мій дід і моя бабка, і та жінка-сусідка, яка пошила мені першу сорочку, той чоловік-сусід, який першим скупав мене в турецькій лазні. В кінці я помираю у них на руках, і вони, мої предки, мене ховають. З усіх моїх ненаписаних і непоставлених сценаріїв я б хотів поставити спочатку цей. Я мушу повернутися в своє дитинство, щоб померти в ньому» (Тбілісі, 1987).

Не ігровий, але й не документальний, через свій ліричний тон, фільм Георгія Параджанова намагається перетворити це прагнення в доконану дію. Його можна було б назвати «Поет і смерть». Хіба не це було основною віссю напруги життя і поезії Параджанова?